Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 41)

— Що за квартира? — швидко зацікавився прокурор, і тут вже Ігорю довелося встрягати:

— Та перепала по одному ділу, я її й так продаю, можна заодно… Він так швидше погодиться, він же там учиться.

— Ну-ну… Квартира, мабуть, десятка красна ціна, а ти й тут вирішив нагрітися?

— Та нє, я подумав — він так швидше… А так буде де жити. На березі, кстаті.

— Ладно, — продовжив Сергій, — то вже таке. Тут головне, чи погодиться він? Тоді ми зсумуємо все в тридцять п’ять, а Мулі здаєм розклáд? Він же з половини обіцяв.

— Це вже друге питання, — поважно вимовив Васильченко, витер рота долонею й нею ж провів по голові. Щербук уже почав жалкувати, що так мало випив на барі, але тут вийшла сама Зоя Сергіївна й поставила перед ними блюдо з шашликом, навколо якого були акуратно розкладені скибки запеченої картоплі.

Всі радісно накинулися на м’ясо, а прокурор продовжив:

— Спочатку треба, щоб Андрій цей ваш погодився й усе підписав. По замовниках будемо потім вже рахувать, як краще нам бути.

— Я думаю, шо подітися йому особо нема куди, — підняв голову Сергій, — та пропоную малому накинуть чутка, а то… негарно.

Ігор тільки знизав плечима, а Васильченко не змовчав:

— Хочеш, зі своїх давай. Тільки там ще з реєстратором треба буде щось рішать, я не знаю, скільки він захоче. Треба ж всьо переписувать, і бистро.

— Давайте Андрію накинемо хоч п’ятірку.

— Ти погано почув? Можеш зі своїх добавить, я не проти.

От же ж жирне падло, звідки його до нас перевели? І де вони тільки набирають їх до органів нагляду, всі як з одного інкубатора. Пономар був — товстий. Потім той, як його… На Карлсона схожий. Теж. Тепер цей… Дістати б зараз непомітно з-під піджака пістолет і стрельнути тобі в живіт, під столом. От би ти здивувався, правда? От би ти впав й харкав кров’ю. А тоді б стати над тобою і…

Сергій вичавив з себе посмішку, вмокнув картоплинку в майонез і запропонував:

— Ну, можемо разом заїхати туда. Завтра, наприклад, після обіду?

— Нє, — протягнув Васильченко, — от ви вдвох і їдьте. Причому зараз. А я викличу до себе реєстратора того… Хай пообсирається спочатку. А потім видно буде… І цей… Ти казав, — повернувся він до Ігоря, — що можна переписати все на жінку його колишню. Де вона там живе?

— У Запоріжжі, — сумно відгукнувся Ігор, — тільки я її з дитинства ж… Там така жучка… Там хатою і п’ятнашкою ми ніяк не відіб’ємся. З нею це не пролізе. Вона б і тоді хєр шо віддала, але Тарас її прижав… Через ваших, до речі.

— Ну, добре. Я поїхав до себе. А ви рішайте там вже з сином цим. Бо справа по нарколигах іще лежить, я її поки притримаю. І цей… буде вийобуваться, скажіть, що я вже знаю, як його дід з батьком еті поля добирали. З голой жопой піде.

Васильченко встав, поляскав себе по животі й пішов до ресторації, звідки почулося, як він гучно дякує Зої Сергі­ївні за обід.

Ага, дякує воно… А розраховуватися їм — ще одне підтвердження старої істини, що прокурори за себе ніколи не платять. Навіть на цвинтарі. Де б йому, звичайно, опинитися якнайшвидше… Між іншим, ще одна причина жалкувати — хто поліз приручати нового районного прокурора? І хто кого врешті приручив й осідлав?

Вони лишили по сто гривень, доїли м’ясо, хоч і не лізло, і викинули на пальцях, на чиїй машині їхати. Капітан обрав ножиці, розпорядник викинув каміння. Ну, воно й правильно — «нива» краще подолає ці байраки.

Ігор сказав, що, по-перше, треба заїхати до церкви, бо Гриша вже йому всю трубку віддзвонив — усе намагається розібратися зі своїми наркоманами. Вони, звичайно, знали про цю клініку, яка спершу при церкві була, а потім Олег уже погодився їх у себе тримати. Але Сергій вважав, що наркоманів нехай їхні батьки й тримають в себе, погано виховав — отримуй. Тут би живих врятувати, нема коли перейматися долею цих залежних, від яких уся дрібнота — крадіжки, розбій, розповсюдження.

Тому до Григорія заїхали, але навіть з машини не вийшли. Священник вибіг з церкви й почав було кричати:

— Серьога, шо ж ти робиш? Андрія ледь не закрили!

Ага, знав би ти, попка, що насправді відбувається, ти б тут відразу дуба дав. І недалеко було б нести, між іншим.

— Не ори, — поморщився Щербук, бо голова знову почала боліти, — шо ти хочеш?

Святий отець помовчав, збираючись зі словами, і значно тихіше почав:

— Бог любить наркозалежних.

Але Сергій не дав проповіді набрати обертів:

— Бог? Бог хуйні не любить.

— Бог любить усіх. І їх теж.

— Ну, так і любіть їх у себе. Тільки з документами на утримання. Я знаю… Як диспансер!

— Єпархія не дозволяє.

— Тим більше. Короче, Гриша, не їби мозги. Андрюху випустили, я попросив, — незграбно збрехав Сергій, а Ігор цикнув на своєму сидінні, але так, щоби священник не почув. Капітан врубив задню передачу, щоби розвернутися, і додав: — Так шо кіпіш відставити. Діла там не буде.

Він здав задом до стіни церкви та подивився на довжелезного Григорія, який стояв, стискаючи кулаки:

— Поняв?

— Бог тебе простить. А я ні.

— Ну й хуй з тобою!

«Нива» аж підстрибнула, стартуючи — пил піднявся ледь не до хреста. Десь у ньому чорніла фігура священ­ника, а машина вже повертала на дорогу. Злий Серьога погнав щодуху, Ігор вчепився в ручку й перелякано зойкав, а за хвилину закричав:

— Тормози, там люди!

І дійсно — попереду показалася якась парочка, що піді­ймалась нагору, взявшись за руки. Почувши машину, дів­чина відразу стрибнула на узбіччя, а хлопець тільки повертався. І це був Андрій Дяченко. Сергій гальмував, дів­чина щось кричала, звертаючись до спадкоємця маєтку, і той нарешті ступив кілька кроків до неї. «Пронесло», — подумав Щербук, і вони проскочили повз пішоходів.

— Підвезем? — стиснутим голосом спитав Ігор, але Серьога вже вирішив, що розвертатися тут нема де, а чекати, поки ті підійдуть, він не хотів. Після розмови з цим придурастим священником нутро так і булькотіло, злоба поєдналася з головним болем й вони душили його з двох боків, наче гучна неприємна музика з репнутих колонок.

— Хай ідуть. Позажимаються ще. А хто це з ним?

— Та появилась тут одна. Журналістка.

— Та ладно?

— Точно! З Києва. Приїхала наче розбиратися. Я їх у Ройтмана бачив. Некролог замовляв там по одній. Дивлюсь, чешуть.

Тааак. Оце вже щось новеньке… Зовсім новеньке. Цент­ральна преса їм тут ні до чого. От зовсім. І знову це не могло бути збігом, хтось же її сюди направив! Тільки щоби що? Знову привид могутнього ворога, який вирішив обламати їм легкий заробіток, з’явився перед капітаном. І знову його тіпало від остраху. Хто ж ти такий?

— Так а чого ти мовчав?

— Та ми якраз із Миколаїчем говорили за це, када ти приїхав.

— І шо вирішили?

— Та цей каже, що проб’є її по своїх. І що за це нехай у київ­ських з дніпровськими голова болить. Ми зробимо все чисто.

Зроблять вони… Тільки от що? Ну навіщо він сюди вліз? Ну, заробляй собі спокійно, люди самі лаве несуть. Ні, захоті­лося їй будинок поставити, щоби як в Англії. І давай-давай, ти ж чоловік, ріши щось. От тобі «щось» і повертається.

Машина подолала останній схил пагорба, вони виїхали до воріт хутора, і Серьога посигналив та вийшов, не очікуючи швидкої відповіді з того боку, бо дуже нер­вово вони востаннє тут розпрощалися. І це треба було якось підрівняти. А для цього потрібні додаткові сили. Де ж їх взяти?

Знову, як неодноразово вже сьогодні бувало, капітан Щербук вичавив із себе посмішку й закричав за ворота:

— Анжеліка! Маркіза ангелів, пробач засранця, а? Ми по ділу.

І вона з’явилася, звичайно, разом із собаками, які в порівнянні з нею виглядали конями. Карлиця, як завжди, вперла руки в боки й дзвінко сказала:

— Приперлося воно… От када ти був нада, тебе не було. А тепер шото зачастив. Андрюхи нема, їдьте.

— Та ми його бачили по дорозі, сюда йде… З кралею зі своєю.

— То така краля, що тобі у сраці зразу дві різьби наріже, пойняв? Туди і обратно.

— Та поняв, поняв. Відчиняй. Я, от Ігор не дасть спизді­ти, хотів тобі цвєтів купить, шоб, значить, вибачитися. А не було. Вірмени точку закрили на виїзді.

— Вірмени йому закрили, — скептично відізвалася ­Анжеліка, але підійшла-таки до воріт і почала вовтузитися із засувом. Позаду неї вже стирчала та бабка, що прибилася до них нещодавно. Юля, чи як її там? Стояла й дивилася якимось важким нерухомим поглядом, слідкувати за ним чогось не хотілося.

Карлиця плечем налягла на ворота, відчинила їх і по­чала ногами відганяти з проїзду собак. Сергій загнав машину у двір, поставив її на звичне місце, біля пташника — обісруть, але це, як відомо, приводить до грошей.

Він вийшов, закурив, повернув на обличчя посмішку й дивився, як поважна господарка йде до нього.

— Значить, тебе ще не посадили за всі твої, ет саме? — почала карлиця свої звичайні витребеньки, і довелося їй ­підіграти.