Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 38)

Вона зібрала автомат, поклала його поруч і задрімала на теплій землі, підклавши під голову чохол, аж раптом почула рух і миттєво прокинулася — вони збиралися. Вечоріло. Вона не знала, як полюють на кабана, бачила тільки тих свиней, що тримали Дяченки, — на Півночі таких звірів не водилося.

Цілком ймовірно, що вони полюватимуть вночі, а це знову було їй на користь — у темряві вона зможе пере­суватися непоміченою. От тільки зір… Зір був давно не той, і навіть окуляри не дадуть змоги їй вільно орієнту­ватися в темному лісі. Про що вона тільки думала? Яке самогубство вона їм тут влаштує? Хіба що вистрелить собі в голову й піде нагору, на зустріч із Омрином, мамою і Юрою.

Декілька мисливців, серед яких не було жодного з потрібних Лилєкей, підійшли до однієї з машин, відчинили багажник і почали діставати звідти щось велике й, судячи зі звуку, залізне. Якась сильна зброя? Ні, схоже, це капкани. Їй доводилося мати справу з такими штуками, але вона їх не любила — військовий карабін Мосіна був чесною зброєю, а ці штуки — для слабаків.

Їхня зграя, вдягнута в зелене, зібралася біля столу, випила ще по одній і вирушила до лісу тропою, на якій ледь могла вміститися невеличка машина. Деякі з них несли рушниці переломленими стволами на ліктях, де­які — ліхтарі на головах, бо так ще краще їх буде видно здалеку. Йшли, весело перемовляючись, — Ігор із Сер­гієм, як і передбачалося, трималися лисого й замикали невеличку колону.

Трохи вичекавши, аби хтось іще не вийшов з будинку, Лилє­кей важко підвелася, вдягнула Олесині рукавиці, повісила автомат і чохол на плече та пішла за ними. Завдяки увімкненим ліхтарям можна було спокійно триматися позаду — не упус­тиш. Вони довго йшли тією тропою, потім звернули ліворуч і далі рушили ще вужчою доріжкою, обабіч якої були прориті глибокі канави.

Мабуть, і тут бояться пожежі. І що, між іншим, вона скаже Анжеліці про їхні канави на полях? Добре, це — найменша з її сьогоднішніх проблем, яку вона вирішить потім, якщо станеться диво і їй можна буде поверну­тися на хутір. Доріжка ще раз звернула наліво, і голоси стало майже не чути. Вона відстала? Ніби ні. Значить, вони говорять тихіше, бо вже розраховують зустріти свого звіра.

Лилєкей підібралася й далі намагалася рухатися нишком — раптом хтось зупиниться посцяти й почує її. Ще кілька хвилин — і вони підійшли до дерев’яної бесідки з навісом, що стояла край лісу, а далі відкривалася велика галявина. Невже вони йшли так довго, щоби пити тут?

Та ні — чоловіки поклали частину припасів на стіл, закурили, а потім зібралися докупи й щось разом роздивля­лися. Мабуть, старший їм показує місця на карті, де вони шукатимуть цих диких свиней. Лилєкей знайшла дерево, що густо поросло зеленню, і сховалася за ним.

Вони про щось тихенько перемовлялися, потім дзеленькнули склом за столом — таки знову п’ють, це добре. Далі мисливці вийшли на галявину, розділилися на три групи й вирушили в різні боки. Вони несуть тільки рушниці — відмітила вона, отже, капкани лишили на столі. Одна група пішла майже назустріч їй, до лісу, інша — праворуч, а знайома їй трійця підійшла до протилежної від неї крайки галявини й зникла серед лісу.

Якщо вона правильно розуміла, саме вони тут — жадані гості, їм менше ходити, тому звіра будуть гнати на них. І гнати звідти, де сидить вона! Отже, їй треба змінити позицію — Лилєкей обережно вийшла з-за дерева й пішла ліворуч так, щоби бесідка була між нею та цілями. Знайшла тут повалене дерево, під яким утворилася зручна щілина, сіла й думала, думала, думала.

Чекати їх тут? А яка з трьох груп повернеться першою? Вирушити до них лісом, огинаючи галявину зліва? Молода Лилєкей так би й зробила. Вона б і підібралася до них непомітно. Хоча б спробувала. А сьогоднішню Лилєкей почують, вони якраз чекають на кабанів, візьмуть і підстрелять стару бабку, яка чомусь вирішила, що вона розумніша за молодих і сильних чоловіків.

Все так, але вона точно полювала більше за всіх них разом узятих! Тож вірно, саме вона — розумніша. Давай, думай! Хто тут гості? Вони. Якщо захочуть ще випити, то прийдуть до бесідки. А вони захочуть — чекати довго, хтось не витримає. І хто саме тоді побіжить по горілку, щоби догодити покупцю? Хтось із наших друзів.

Це скидалося на правду — Лилєкей все лишила під деревом й обережно підійшла до бесідки. Рушниць вони не лишили — не дурні. На столі стояло кілька пляшок горілки й газета з огірками, яйцями та порізаним салом, яке тут їли замість в’яленого м’яса. І поруч лежали чотири капкани, схожі на вовчі, які їй доводилося бачити в себе на Півночі.

Вона взяла два з них, поклала на вході до бесідки, почала зводити — важко. Пробувала ще і ще, впираючись з усіх сил. У голові застукало, дихати стало нічим, і якби зараз хтось вийшов з лісу, Лилєкей підняла б руки. Та нарешті впоралася з одним, посунула його в прохід і вирішила, що з неї досить.

Про всяк випадок другий капкан узяла з собою, лишати його складеним тут нерозумно — хтось побачить і схаменеться. Підійшла до свого дерева й залягла. Видно добре, але ще з пів години, і їй доведеться підбиратися ближче — буде занадто темно для влучного пострілу.

Та не довелося. Розрахунок виявився правильним — незабаром з протилежного краю лісу вийшла фігура й попрямувала до бесідки. Так, вони саме такі погані ми­сливці, як вона й сподівалася. Не було видно, хто саме йде — зелена пляма з рушницею на плечі неспішно рухалася сутінками, перетинаючи галявину, й майже відразу скрилася за бесідкою. Нічого, вхід до неї лише один, мимо не пройде.

Ось і він. Лилєкей скривилася — це був лисий. Як казала Анжеліка, «його вдарила нетерплячка», цей вислів пере­кладу не потребував. Чоловік обійшов бесідку й попрямував до входу. Зойкнув метал, він закричав, зронив гвинтівку, впав і схопився за ногу, а Лилєкей закусила губу. Що їй робити з лисим? Занадто швидко обравши цей варіант, вона сподівалася, що прийде хтось із нових боржників, а інших варіантів просто не розглядала.

Чи чують вони його крик? Мабуть, чують, якщо далеко не відійшли. Якби це був Сергій чи Ігор, вона б убила його з власної рушниці, а далі по ситуації — дивлячись, хто прийде першим. Лисий матюкався й підвивав, а вона знову дума­ла, думала, думала, тримаючи його на прицілі.

Потім він почав шукати у кишенях, і тут же щось заго­рілося в його руках. Телефон! Вона так і не звикла до того, що сучасні люди можуть зв’язуватися без дроту, вона просто про це не подумала! Анжеліка часто казала, що незабаром зв’язок буде і на хуторі, може, тут теж його поки немає? Та лисий вже кричав у трубку: «Сєрий, Сєрий, бігом, блядь, на точку, я в капкан вступив. Ногой на хуй!» — пояснив він, мабуть, відповідаючи на зустрічне питання, і Лилєкей заплющила очі.

Все, ідея з несподіваними нещасними випадками остаточно закрилася. Виходить, їй треба вбивати їх тут, сподіваючись, що прибіжать тільки ці двоє. А потім бігти самій, бігти далеко, бігти туди, куди вона не хотіла. І не мала на це сил.

Але ж вона збиралася допомогти чужому хлопчику, раз уже своєму не допомогла. Вона так вирішила! Йому заважають колишні друзі батька, вона їх уб’є й зникне. Ніхто ніколи нічого не дізнається. А десь там, дуже далеко, є дівчинка Лєна, є хлопець Руслан. І є Америка, у якій людям дають хороший дім й сплачують гроші просто тому, що вони є. Невже вона не хоче спробувати?

Вона хотіла. Але з того часу багато чого змінилося, і її маленька Америка була неподалік — там не було зв’язку, хтось ночами підпалював поля із хлібом, а маленькі гроші доводилося ого як відробляти. Та їй там було добре, вперше за багато років добре. І вона вважала це місце своїм. Вже своїм.

Лилєкей ледь втримувалася від сліз, коли Ігор із Сергієм прибігли лисому на поміч. Вони намагалися розтиснути той капкан, світили ліхтарями й були ледь не ідеальною мішенню — поклала б їх без проблем.

То що робити? Стріляти в обох? Але неподалік є люди — постріли почують. Вона не знає, куди потрапить і скільки часу піде на те, щоби вийняти з тіл кулі. А може, встигне? Приціл перемістився в пах міліціонеру, який стояв на колінах, — там і крові буде багато, швидко помре, і різати простіше, якщо витягати кулю.

А лисий? Доведеться вбивати і його. Ну що ж, не треба було приїздити до нас, вибач, якщо встигнеш. Праву руку звело від напруження, вона помотиляла нею в повітрі, все ще не наважуючись на рішення. І тут почула позаду якийсь шум — звідти до бесідки бігли люди. Лилєкей підібрала ноги, щоби не стирчати з-під дерева, і побачила праворуч від себе проміння двох ліхтарів — ще одні мисливці бігли з лісу на допомогу.

І ситуація вирішилася сама собою — з усіма їй не впоратися. Коли ці двоє пробігли мимо до бесідки, вона відчула неабияке полегшення — долю цього подвійного полювання вирішив випадок. Вона намагалася, але місцеві лісові духи вирішили по-іншому. Що ж, вона з повагою ставиться до їхнього вибору. Лилєкей тихенько підвелася й пішла вглиб лісу, слухаючи, як відстань потрохи з’їдає зойк того дурня, що вирішив випити горілки посеред полювання.

Коли вона вийшла на берег, була вже глибока ніч — широка стежка все ніяк не попадалася й довелося довго блукати хащами, кілька разів спотикаючись і падаючи. Потім здалеку побачила фари машини, що неслася через ліс, і пішла до світла. Нарешті знайшла тропу і нею вийшла до річки, а далі вона вже знала куди.