Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 32)

Дурних немає їхати в село — постійним кореспон­дентам подобається працювати в Києві, ходити на пре­зентації, відвідувати фуршети й переписувати чужі пресрелізи. А для брудної роботи є практикантка, яка тільки три дні тому повернулася з Луганської області, де ледь заці­ліла. Казала ж на співбесіді, що готова на будь-які виклики? То на!

Перед тим як пірнути у нову справу, Світлана намагалася хоча б якось причесати попередню статтю. Фактажу йому замало? А як ти його набереш, якщо навіть фотокора не дали — сама сфотографуєш, сама розвідаєш, сама напишеш. І зараз, між іншим, така сама ситуація.

А тоді вона майже тиждень ходила навколо незаконних шахт у тій Юр’ївці, розмовляла з роботягами в розли­вайках, жінками на ринку, аж поки просто на вулиці двоє міліціонерів втягнули її до патрульної машини, відвезли до Лутугиного, посадили на електричку й наказали ніколи сюди не повертатися, інакше наступного разу залишиться у копанці назавжди…

І весь післяреволюційний запал студентки четвертого курсу факультету журналістики кудись подівся — вона трусилася всю дорогу до Києва, плакала й докоряла собі за боягузтво. Світлана Власної Мрії мала б вийти на наступній станції, перефарбувати волосся й повернутися до Юр’ївки, щоби закінчити розслідування, за яке можна було б отримати Шевченківську премію.

Мала б вивести на чисту воду всіх тих, хто покривав незаконне видобування вугілля — назвати імена, показати оперативні матеріали, навести докази. Усього цього вона Соколову не привезла — так, місцеві побрехеньки про великих бандитів, яким усе можна, та чиновників з правоохоронцями, які отримують з того свою частку.

Хоча певний фактаж було здобуто — сама фотографувала вантажівки на номерах, яких не існує в базі, та баки від пральних машин, у яких із тунелів вивозять вугілля. А ще могили тих, кого ледь не щомісяця там засипає обва­лами. Вивчайте, хапайтеся за голову та надсилайте групу під прикриттям, з охороною і технікою, нехай все документують! А не дівчинку, якій…

Світлана зрозуміла, що просто ковзає очима по рядках, не вдаючись до суті. Повільно видихнула, повернулася на попередню сторінку, спробувала ще — дарма, все дарма. Схоже, вона з’їздила просто для того, щоби решту життя боятися машин, які спиняються поруч. Або… Або вона спробує зробити гарний матеріал з другої спроби — десь тут, серед гарячого степу, від якого вже плавився мозок.

Вийшовши з цього клятого потяга, вона, по-перше, напилася з колонки, трохи підбадьорилася, закинула луганські видруки до рюкзака й рушила до стоянки. Потрібний їй автобус на Чаусове очікувався тільки під вечір, тому вирішила взяти таксі. Біля парковки стояв жовтий «вен» з відчиненими задніми дверцятами — їх тримала вперта в підлогу швабра, а в кузові сиділи троє чоловіків і грали в карти, посьорбуючи щось жовте з великих дволітрових баклажок без наліпок.

Лишалося тільки сподіватися на те, що це лимонад, та біла піна, вираз облич і запах наштовхували на іншу думку — вони п’ють пиво. Крайній в’яло покосився на дівчинку з рюкзаком:

— Куди поїдем, дєвушка?

— Ви вже приїхали, — гордо відповіла Світлана й пішла далі — понад дорогою стояло кілька «жигулів», водії яких поглядали в бік вокзалу з характерною мовчазною надією. У Києві такі ходять і пропонують свої послуги, сподіваючись знайти пасажирів, далеких від реалій місцевого ціно­утворення. А тут іще чекають мовчки. Або такі пихаті, що вважають за приниження штовханину на пероні.

На запит «хутір Вільний» найближчий водій скривив обличчя й через силу відповів:

— Та там дороги нема… Ну, сто рублєй, поїхали?

Ні, ну що ж це таке? Як не намагалася вона забути своє попереднє відрядження, але воно її й тут настигло!

Коли ще збиралася до Юр’ївки, київський таксист навів її на цікаву ідею — забажав сорок рублів до Хрещатика. Вона тоді довго намагалася пояснити йому, що рублів більше немає й не планується — є гривні й слід було би давно звикнути до цього. Той тільки відпирхувався, але, вийшовши в центрі, вона одразу пішла до обмінника й купи­ла триста карбованців.

Бо це ж такий прекрасний початок статті, такий яскравий нарис — непохитна, але стильна кореспондентка прибуває до червоного Донбасу, тамтешній таксист, зрозуміло, каже про рублі — вона погоджується, а у фіналі розраховується російськими рублями й гордо йде, поки той витріщає очі. Красиво ж!

Щоправда, в Луганську таксист назвав гроші «гривасями» й карбованці так і лишилися в гаманці — у зворотному напрямку її везла міліція, безкоштовно. Вона все одно вписала цю історію в нарис, такими деталями не нехтують, проте Соколов ці стартові абзаци й викреслив першими. Вона образилася, забула, а тепер — ти диви, казка стає билицею!

Тож тепер Світлана погодилася:

— Легко, — відповіла вона, всілася на заднє сидіння «жигулів» (леді не їздять спереду) й уперше за останні дні всміхнулася. Вже у гарному гуморі вона розглядала навколишні пейзажі — треба віддати належне, тут було красиво, особливо біля річки.

Дорога дійсно дедалі ставала гіршою, і вона раптом схаменулася: це ж так очевидно — якщо тут така дорога, то і… Точно. Мобільний показував нуль рисок, зв’язок лишився десь там, біля залізниці, а вона так і забула написати мамі, що доїхала, що все в порядку. За маминою схемою координат доця і в попереднє відрядження їздила в складі редакційної команди, жила в готелі у Луганську і в неї все взагалі було тіп-топ. Ну, що менше знають батьки, то краще, деякі дитячі аксіоми працюють і в старшій групі.

Зв’язок з’явився тільки одного разу, коли вони виїхали на пагорб, з якого було видно церкву ліворуч і річку праворуч — мальовниче місце. Попросила водія зупинитися, дістала фото­апарат, зробила пару пейзажних кадрів і написала ­повідомлення: «В мене все ОК. Доїхала. Дуже красиво».

Як і слід було очікувати, мама терміново набрала її, аби з’ясувати, що вона їла зранку, що саме вдягла й так далі, але щойно машина пірнула з вершини, риски знову позникали — зв’язок перервався. Це навіть добре — друга експедиція вже починала подобатися їй більше за першу.

Водій не підвів — пригальмувавши на вершині чергового пагорба, він сказав:

— Он твій хутор, — і повернувся взяти гроші.

Світлана перепитала:

— Сто рублів, правильно? — і, дочекавшись схвальної відповіді, нарила в боковому відділенні гаманця ті карбованці: — Ось.

Вийшла, гупнула дверцятами й пішла до зелених залізних воріт, за якими було видно великий будинок з якимись меншими прибудовами.

Йшла весело, навіть задерикувато, а спиною чекала поклику й дочекалася, звичайно.

— Е, е! — закричав таксист, і гупнуло дверима. Вона обернулася з виразом показового здивування на обличчі — типу, що сталося, шановний?

— Це шо? — Він гнівно мотиляв у повітрі тією купюрою.

— Це — сто рублів, як ви й просили, — відповіла вона йому чемно й продовжила рух до воріт.

— Стоять! — не вгамовувався він, а Світлана йшла собі до воріт, за якими тим часом з’явилися якась бабуся з онучкою.

— Стояяять! — почулося вже ближче, вона повер­нулася й побачила, як таксист швидко наближається з червоним обличчям і стиснутими кулаками. От цього у прекрасному сюжеті не було, у гіршому разі передбачалася видача ста гривень і повернення рублів, але з неодмінною лекцією у вишуканому стилі, з патріотичним висновком і неодмінним каяттям винного насамкінець.

Світлана притислася до воріт і почала на шаленій швидкос­ті пригадувати слова, які чула в Юр’ївці, — слова, які б мали зупинити нападника й довести, що вона не є здобиччю, а зовсім навпаки, може постояти за себе! Лиган? Ні, не лиган. Жлоб? Слова щось не підібралися, а таксист уже стояв поруч, дихав чимось із часником і тицяв у обличчя ті самі карбованці.

— Шо ти доїбався до дєвучки? — Позаду почувся хрип­лий жіночий голос, у якому відчувалася впевненість і насмішка. «Нічого собі бабуся!» — подумала Світлана, а водій тим часом уже дивився через її плече й показував тим, хто стояв за воротами, ту саму купюру:

— Дала сто рублів, руських!

— Так ви сказали сто рублів, я й дала сто. Сказали б гривень, дала б гривень, — спробувала втрутитися до розмови Світлана, та цим тільки викликала чергову порцію обурення з боку таксиста.

— Я тобі, сука, щас… — він знову повернувся до неї, обдаючи часниковим духом, та не договорив, бо з-за воріт за неї знову вступилися:

— Мурчати дома будеш, дядя.

— Шо-шо?

— Сосі хорошо. Шо тобі не ясно, упіздєнь? Проїбався з грошима, отвічай.

— Тааак. — Таксист нарешті відчепився від неї. Кепка сповзла на потилицю, шофер остаточно осатанів, розвер­нувся, підбіг до багажника «жигулів», відкрив його ключем і почав там щось шукати, примовляючи при цьому: «Щас, блядь, щас». Що він там намагається знайти? Якусь залізну запчастину, якою зараз почне її бити? Світлана вже сильно жалкувала про свій задум, місце якому було у красивому нарисі, а не наяву!

Притиснувшись до воріт, вона завмерла, дивилася на цього дядька й очікувала результату його пошуків, наче щуреня, загіпнотизоване коброю. Десь неподалік надривалися від гавкоту собаки, дув приємний вітерець, вона лишень годину тому зійшла з потяга, сподіваючись на вдале друге у своєму житті відрядження, а тепер…

Цю жахливу паузу розірвав ще один жіночий голос, низький і грубий, їй було сказано: «Ану, подвинься», вона автоматично посунулася вліво, до паркану, й побачила дуло, що з’явилося серед решітки, на рівні її плеча. Потім поруч щось залізно клацнуло, і перший голос цілком миролюбно запропонував: