Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 20)
Задоволена всім цим, Лилєкей вирушила в місто й одразу дізналася про те, що помилилася — треба було зійти на наступній зупинці. Чекати електричку було довго, тому пішла пішки.
Місця тут були приємні — і набагато тепліше, і гори красиві обабіч долини, у якій лежало це містечко. Адреса була дивна й дещо перекликалася із загальним настроєм — вулиця Восьмого березня, 1. Спитала дорогу в бабусь, які сиділи біля дороги з солонощами — їй сказали йти до церкви. Йшла та йшла, перекидаючи рюкзак з плеча на плече, поки не побачила ту церкву за пам’ятником у вигляді великого урочистого кільця, яке стояло біля дороги, — десь тут.
І з’ясувалося, що будинок, який їй потрібен, — багатоповерховий, у ньому квартир значно більше за дві. Це означало, що в такому разі доведеться робити справу ножем — сусідів багато, постріл, ще й з карабіна, обов’язково почують. Лилєкей знайшла вільну лавочку, з якої було добре видно весь двір з двома під’їздами, і сіла думати, як їй бути далі.
2
Вдень тут було тихо — поверхів багато, мешканців має бути ще більше, але зараз вони на роботі, лише кілька мам з візочками проїхали та діти прибігли додому — мабуть, зі школи. Батькам цих школярів років по тридцять-сорок, і як вона дізнається, хто з тат її боржник? Чекати в парадному небажано — запам’ятають чи зайві люди втрутяться.
Лилєкей охопила легка паніка — здавалося, треба тільки приїхати, і все відразу зробиться само собою! Піднесений настрій, з яким вона так радо виходила з електрички, почав зникати.
Так виходило, що їй все життя доводилося чогось вчитися — у тридцять вісім років, коли більшість її однолітків уже лежали під камінням на цвинтарі, вона потрапила до тюрми й дізналася, наприклад, що ці люди все рахують зліва направо. Твоя камера третя, і це значить, що зліва — друга, а праворуч — наступна, четверта. Отримуєш по сідницях дубиною і все прекрасно запам’ятовуєш.
Сьогоднішня Лилєкей була набагато розумніша за себе тодішню: вона ніколи в житті не мешкала в багатоквартирному будинку (якщо не рахувати СІЗО, у якому довелося сидіти під слідством), та, подумавши собі, зрозуміла, що друга квартира — у першому парадному, на першому ж поверсі. І, скоріш за все, вікна виходять на інший бік. Тому вона підвелася і пішла навколо будинку, вже потроху пишаючись собою.
Тепер церква була за спиною, як і дорога. Лавочок на вулиці не передбачалося, кілька разів пройшлася вздовж вікон першого поверху і втомилася — рюкзак уже тягнув плече, а ноги нили. Треба було щось придумати.
Через дорогу була зупинка — сіла там, ніби очікуючи свій автобус, і замислилася. Значить, до темряви ще далеко — тоді вона зможе підійти й роздивитися, що в них там коїться. І треба ж, як пощастило, а якби був верхній поверх? Ще подумала, а чи не вкрасти дитячий візочок, покласти до нього рюкзака й кружляти собі спокійно навколо? Потім вирішила, що ризиковано — візочок шукатимуть або якась сусідка спитає, хто там у неї, і полізе роздивитися.
Перебираючи ідеї, вона досиділа на зупинці до вечора. Погода дозволяла, травень у цих місцях був чудовий: з гір налітав свіжий вітер, але не так, як у Тавайваамі, ні — тут вітерець був легенький, приємний. Кілька разів відійшла до кафе біля церкви, де можна було купити чаю з булочками та сходити до платного туалету.
Іноді до неї підсідали якісь люди, деякі пробували заговорити, вона навіть відповідала тим, хто цікавився, коли востаннє проїжджав автобус і який то був номер. Усе б нічого, тільки думки ширилися: а якщо той чоловік живе з братом приблизно одного віку? Тоді «поштарка» запитає, хто з них Олександр Якович? І як їй з ножем упоратися з двома? Ні, виходило, що треба дізнатися, як він виглядає, і сподіватися, що в другій квартирі живе тільки один чоловік цього віку, а потім слідкувати за під’їздом, чекаючи, щоби він опинився вдома сам.
І тільки-но Лилєкей заспокоювалася, як раптом виникало наступне питання: добре, а якщо він повертається з роботи тільки ввечері, а зранку вирушає до того, як родина виходить з дому? Чекати до вихідних? А який сьогодні день тижня, між іншим? Сусід по лавочці підказав — середа. Ну, добре, що не понеділок, вона їх не любила, бо щопонеділка злюка Бєлугіна перевіряла справність машинок, і горе тобі, якщо їй щось не сподобається.
Так, про що вона щойно думала? Про вихідні. А якщо вони така щаслива родина, наче в телевізорі, й увесь вільний час проводять разом? Що ти на це скажеш, жіночко? Встромити йому ножа, подзвонивши пізно у двері? А якщо не відчинить? А якщо дружина вийде з ним до дверей? Хороша дружина пізно ввечері так і зробить, ще й свого ножа дістане, про всяк випадок.
Долаючи кожне із цих запитань як чергову перешкоду на шляху, Лилєкей ніби знову навчалася — якісь рішення підказував тюремний досвід, кілька ідей прийшли з фільмів, які вона бачила в купе у Валентини, та простіше за все їй було ставитись до цього, як до полювання: звір не має винюхати її, відчувши присутність і загрозу. Вона має підібратися до нього непомітно, вбити швидко і так само швидко зникнути, бо в цій тундрі багато інших звірів, які будуть їй не раді.
Лилєкей уже втомилася від цих думок і була зла на себе: протягом останніх тижнів спала досхочу — вдень, вночі, ввечері та вранці, і тепер би їй полежати десь замість того, щоби тривожити себе цими клятими питаннями, більшість із яких жили виключно в її уяві.
Нарешті цей клятий день, що так яскраво починався й так довго тягнувся, став добігати кінця — у вікнах червоного будинку загорілися вогні, людей на зупинці з’являлося все менше, а самі автобуси під’їжджали все рідше. Помінявши окуляри на прозорі та вичекавши ще трохи, Лилєкей перетнула дорогу й підійшла до вікон першого поверху.
Ті, що вона вважала вікнами другої квартири, давно вже сяяли. На цих вікнах стояли решітки, за ними висіли якісь світлі штори. Але тим, хто не економив на окулярах, можна було роздивитися,
І розгледіла вона за тими вікнами жінку середнього віку, повну і маленьку. Там була й дівчина років чотирнадцяти — теж маленького зросту. Була кухня і дві кімнати. Але жодного чоловіка — ані ввечері, ані вночі, ані зранку. Хоч ти трісни.
3
Вона спала на лавочці сусіднього будинку сидячи. Після тюрми з цим проблем не було, можеш дозволити собі поспати хоч годинку — спи. Рюкзак лежав під ліктем, тільки-но хтось би вирішив його зачепити, вмить прокинулася б: сумний досвід — міцний досвід.
Дочекавшись, поки обидві мешканки другої квартири пішли зранку, Лилєкей вирішила, що вже може відпочити. Нічні зміни виключати не можна, але була десь десята — він би вже повернувся з роботи. Та й вона більше не витримала б — у голові порожньо, ніби не їла кілька днів, ноги ледь пересуваються. Зустрінься їй зараз цей боржник, вона б нічого йому не зробила.
Спати, спати! З грошима можна було б знайти готель, вона колись жила в такому, коли прилітала по грамоту в Магадан. Або пошукати на стовпах оголошення про здавання кімнат, таке можна знайти скрізь. Навіть піднялася йти шукати ті стовпи, та зрозуміла — ні. Так більше шансів спалитися. Треба сидіти тут — ніч перечекала, зараз з’їсть риби з хлібом і трохи подрімає. А там буде видно.
Сонце вже стояло високо, коли поруч присів дурний голуб. Лилєкей миттю прокинулася, зігнала нахабну пташку з лавочки, потягнулася і роздивилася навколо. Нічого надзвичайного — за столом три діди грають у карти, знову кілька візочків та бабки біля під’їзду. Бабки…
Вона закурила, дивлячись навколо. І чому вона ще вчора не подумала про такий варіант: поштарка дзвонить у двері, знаючи, що там нікого немає, потім підходить до сусідок і питає, де господарі другої квартири, де той Савін, йому телеграма прийшла. І дізнається, що і як. Він же за ці роки міг переїхати в іншу квартиру. Він, врешті-решт, міг і померти! З одного боку, це спрощує її роботу, а з другого — борг тоді залишиться несплаченим.
Так, треба діяти — Лилєкей важко встала, покрутила поперек і пішла до кам’яного кільця, де вчора бачила газетний кіоск. Дорогою непомітно дістала з мішечка сто рублів, щоб не світити свої скарби, і підійшла, тримаючи гроші в кулаці. Попросила десять найдешевших газет, тітка з кіоску довго думала, потім розірвала пачку і видала десять штук якоїсь «Красной Шории», бозна, що це, ледве прочитала назву.
Ще купила блокнот з ручкою, перевернула куртку жовтим наверх, узяла газети й пішла назад. Спочатку зайшла до другого під’їзду, повільно пройшлася поверхами, але нікуди не стукалася. Вийшла й попрямувала до першого парадного, де стирчали ті ж дві бабусі. Може, вони й звернули увагу на літню жінку, яка дрімала на дальній лавці, а може, й ні. Лилєкей вирішила сподіватися на колір куртки й почала.
Газети засунула під лікоть, підняла окуляри на лоба й звернулася до них:
— Так, дівчата, а друга квартира де тут?
Циганка Нестеренко почала б по-іншому, щось би завернула про «голубоньок» або «рідних моїх», але поштарка мала виглядати по-робочому, тому Лилєкей заговорила так, наче до загону зверталася начальниця Капітонова, коли вона в гарному настрої.
Обидві з готовністю повернулися до «поштарки», мабуть, уже втомилися розмовляти одна з одною і так само синхронно вказали руками правильний напрямок.