Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 17)

Навколо сяяли ліхтарі, туди-сюди носилися незвичні машини, а на вулиці було повно людей — як і на Великій землі, місто догулювало свята. Десь тут, за рогом, жила Альбіна, треба буде обов’язково до неї зайти, але точно не сьогодні. Лилєкей ще трохи постояла, роздивляючись навколо, а потім пригадала, що раніше праворуч була зупин­ка автобуса, який їхав до Тавайваама, і пішла туди.

Зупинки не було, але так само не було й вибору — вона знову рушила в потрібному напрямку, намагаючись зігрі­тися ходою і вичікуючи на автобус. Врешті-решт, цей шлях Лилєкей долала сотні разів — тут недалеко, за пару годин дочовгає навіть така доходяга, як вона.

І на тобі — на виїзді з міста знайшлася велика зупинка, біля якої зібралися маленькі автобуси, а навколо товклися їхні водії. Незабаром назбирався вечірній маршрут із кількох пасажирів, які поверталися з міста за п’ятдесят рублів з носа. Та водій вирішив, що краще сорок два рублі, ніж нічого, і взяв її до Тавайваама, щоправда, клянучи на весь світ пенсіонерів, які забувають удома посвідчення.

Цей безкінечний день нарешті добігав кінця — Лилєкей уже ледве дихала на передньому сидінні, припавши плечем до дверцят. Ще зранку вона була там, де навіть узимку сонце сяє вдень, а тепер пізнавала силуети знайомих сопок, під’їжджаючи до берега, на якому провела все своє попереднє життя до того моменту, як один сивуч за допомогою декількох поганих людей не вирішив її долю.

Вийшла на повороті й пішла в напрямку дому, чи не вперше замислившись над тим, а чи зберігся він. Про де­які речі краще не думати, тримаючи їх за власним обрієм, — у селищі вистачало родичів, у крайньому разі хтось із них пустить троюрідну тітку до себе.

Що спершу впадало в око — навколо стало більше нормальних будинків, старі яранги зникли, а подекуди навіть сяяли ліхтарі на стовпах. Лилєкей, мимоволі прискорюючись, подолала кількасот метрів від дороги й побачила попереду свій дім. Він не змінився, тільки ніби припав до землі, й тепер вона добре розуміла, якою халупою він насправді був — і не вагон, і не яранга, так — жилий сарай. Вони з мамою колись добре заплатили за цей будиночок, і тоді він здавався їм великим та міцним.

Та це точно був він, серце не підманути — воно співало, танцювало й прагнуло якомога швидше зайти досе­редини. Перекинувши в руці набридлу сумку, Лилєкей відчинила двері й зайшла до єдиної кімнати. Там усе було трохи інакше — біля глухої стіни стояв стіл, на ньому телевізор, проте огнище було на старому місці й мало той самий вигляд, що й завжди.

От тільки біля нього стояла дівчина років двадцяти п’яти й смажила, судячи із запаху, кав-кав на нерп’ячім жирі. Дів­чина застигла з переляку й мовчки дивилася на ту, що увійшла. Лилєкей ще раз озирнулася навколо, поставила сумку на підлогу й привіталася:

— Амин єттик![13]

— Здрастуй, — нарешті відповіла дівчина, голос в неї був високий, наче в дитини. А може, вона просто зляка­лася. Лилєкей вирішила перервати мовчанку й пояснити причину своєї появи під цим дахом:

— Я… тут живу.

Вийшло так собі, та перш ніж вона продовжила, дівчина перевернула одну з перепічок і спитала:

— Ти — Ліля?

— Лилєкей, — поправила її володарка однієї картатої сумки й двох довідок. — А ти?

— Я — Лєна… Лєна. Юри дочка.

Оце вже було весело — у цьому будинку тепер жила її молодша сестра, як вони називають, двоюрідна. Значить, дружина Юри тоді зникла з експедицією, а дитина… Дитина ось вона — готує їжу на огнищі, яке Лилєкей власноруч викладала, і мовчить, чогось вичікуючи.

Лилєкей зняла остогидлу сіру фуфайку, сіла біля вогню. Лєна так само мовчки поклала перед нею скибину юколи, додала гарячу кав-кав і пішла до шафи, яку Лилєкей спочатку не помітила. Повернулася й простягнула велику кухлянку:

— Це татова. Він говорив, що ти прийдеш. Він… помер. П’ять… Чотири роки тому. Діабет був.

— Мучився? — поставила Лилєкей зустрічне запитання, бо це було важливо.

— Так, лежав довго. Тут лежав, ми з Русланом переїхали, щоб за ним доглядати.

— Чого не написав мені?

— Ніхто не знав, куди писати. Але він сказав, ти обов’язково прийдеш. Він тут лежить (Лєна хитнула головою на захід — у тій стороні було кладовище). І мама твоя теж.

Лилєкей спитала, чи не з’являвся тут її брат — ні, не з’являвся, доїла рибу й відчула, що зараз прямо тут засне. Лєна все зрозуміла й показала їй у куток будинку, праворуч від столу. Там раніше був лежак Омрина, а тепер стояв диван зі спинкою. Лилєкей важко підвелася, дошкандибала до нього, вляглася й відрубилася так швидко, наче три доби без перерви наздоганяла план із пошиття комірів.

7

Вона прокинулася в темряві від того, що поруч хтось був. Весь досвід життя по той бік КПП доводив, що особистий простір — чи не єдине, що в тебе є, і його треба захищати. Ще не розуміючи, де вона, Лилєкей підібрала ноги й підхопилася. Навколо було темно, тільки телевізор випромінював сіре світло, на тлі якого хтось сидів навпочіп­ки, за крок від її ліжка.

Потім щось клацнуло, загорівся ліхтар, його тримав у руках молодий чоловік у військовій формі, який сидів напроти. Перша її реакція була — що я накоїла? Чому по мене знову прийшли? Чоловік придивився і спитав:

— Ти хто?

— Я — Лилєкей, — відповіла вона. — Це — мій дім.

— Ааа, — зрозумів той, підвівся, усміхнувся і сказав: — Тихо-тихо, я — Руслан.

Ось воно що, це — чоловік чи хлопець цієї Лєни, вона в себе вдома, лягла з дороги, а тут повернувся теперішній господар будинку. Трохи заспокоїлася, спустила ноги на підлогу — телевізор працював без звуку, Лєна спала на колишньому маминому ліжку, а Руслан тихесенько присів на шкури біля вогнища й поставив ліхтар на стіл так, щоби він світив у протилежний від дівчини бік.

Лилєкей витерла обличчя, підійшла й усілася напроти нього.

— Ранок уже? — спитала пошепки, дивлячись на Руслана. Той ствердно кивнув головою, схоже, він не був чукчею — етєл чи евен, десь так. Він зняв кітель (Лилєкей навіть у сутінках бачила, що пошито так собі, злий начальник за такі неохайні накладні кишені міг би й на мороз поставити) і лишився в тільнику.

Знявши з вогнища пательню, він поставив її між ними та жестом запросив Лилєкей до сніданку. Кришка пательні трохи брязнула, у темряві зашурхотіла Лєна — прокинулася.

— Русик, — сказала вона сонним голосом, — до нас Ліля приїхала. Пам’ятаєш, Юра говорив?

— Та зрозумів-зрозумів, спи поки. — Руслан спробував угамувати дівчину, але вона вже підхопилася, увімкнула світло, вимкнула телевізор, швидко закинула до вогнища дров і поставила чайник.

— Руслан екскурсії водить… Туристів, на Гудим. Уночі повертаються, — пояснила вона ранкову появу чоловіка, так, по-жіночому, про всяк випадок, аби хтось раптом собі чого зайвого не подумав.

— Служиш? — спитала Лилєкей, дивлячись на кітель.

— Раніше служив, тепер тури вожу, — пояснив він і запропонував ще риби. Що ж, можна й риби. Вона нічого не зрозуміла про туристів, але поки не перепитувала.

Лєна заварила чаю, сказала, що їй треба в магазин — мають привезти молоко, — і пішла. А вони вдвох сіли пити чай. Руслан закурив, помовчав, потім підійшов до дивана, на якому вона спала, розкрив його й витягнув звідти якийсь важкий пакунок. Повернувся за стіл, посунув порожню пательню й розгорнув шкіру, обвиту мотузкою, — там були дві банки із золотим піском, станковий рюкзак, розібраний карабін з табличкою на приклáді та великий ніж з костяною ручкою.

— Ох, — побожно видихнула Лилєкей, і вперше за довгий час в очах самі собою з’явилися сльози, а руки затремтіли.

— Ось… твоє, — сказав Руслан, знову всміхаючись, а вона стисла пальці, аби вгамувати їх, мовчала й дивилася на свої речі. От тепер вона справді була вдома.

8

Як виявилось, Юра потім викупив у знайомого міліціонера її ніж, а гвинтівку з піском знайшов та переховав у будинку. Він багато разів розповідав дочці з зятем історію Лілі, наказував чекати її повернення, тому Руслан був у курсі всіх тодішніх подій. Він розповідав, а Лилєкей мовчки відщипувала від перепічки та слухала.

Головне — тоді вона б усе одно не встигла: літак, на який міліція посадила двох студентів, злетів, ще коли вона тільки прямувала до летовища. Отже, це його вона тоді побачила над затокою. Друге — Аслама попередили про всяк випадок, от він і побіг до прикордонників. Один з них її й підстрелив, бо мав таку команду — її вважали дуже небезпечною.

Ти диви, стільки чоловіків зі зброєю боялися однієї жінки. Лилєкей мимоволі всміхнулася й на правах господині засипала до кружки більше чаю. Руслан тим часом продовжував — про всі ці події Юра дізнався на допиті в начальника, той усе намагався знайти гвинтівку, але дядько мовчав. Сусіди по бараку тоді таки настукали про нічну гостю, тому Юру звільнили з військкомату, але хоч не посадили.

Він переїхав сюди, у Тавайваам, де доглядав за мамою Лилєкей. Золота Юра не чіпав, хоча отримував малесеньку пенсію за інвалідністю. Іноді щось перекладав ученим, з якими їздив в експедиції, та з дерев’яною ногою багато по тундрах не наїздиш.

Свою частку мама теж не хотіла брати, все казала, що дочка повернеться і перейде в Америку, там золото їй знадобиться. Дивно, звідки вона здогадалася про ту Америку. Мама, мама… Лилєкей раптом фізично відчула біль — вона ж була впевнена, що піску тій вистачить на нормальне життя, а он як воно вийшло…