Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 14)

Речей було мало, й усі вони поміщалися у великій картатій сумці, навіть із запасом, — усе тепле на собі, а там тільки трохи білизни, пачка твердих пряників, пара пачок грузинського чаю, кип’ятильник, власна кружка з цеху худож­ніх робіт — ніби все. Найцінніше було в мішечку, що висів на грудях — десять з половиною тисяч рублів, які нарахували їй за всі роки, довідка про звільнення засудженої та проїзний документ, що гарантував їй безкоштовне прибуття до міста Анадир.

Тямущі люди стверджували, що ця ксива діє за наявності вільних місць і все залежить від доброї волі кожного залізничного начальника — він може спокійно відмовити, може знайти сидяче місце лише до наступної станції, а може дати гарну полицю, де можна буде спати цілу ніч, ще й далеко проїхавши.

Станція Потьма, як виявилося, працювала всю ніч, але електричка на Саранськ буде тільки зранку й долю місця міг вирішити тільки черговий, а він спав. Проте їй дозволили лишитися всередині — п’яний контролер навіть показав, де можна набрати води, а де в залі є справна розетка для кип’ятильника.

Він пив з двома подружками й одним міліціонером біля штучної ялинки, яка стояла поблизу каси. Компанія розклалася на лавочках очікування, посунувши до них письмовий стіл, на якому стояв маленький телевізор з гнучкою антеною. Жінки гучно реготали, міліціонер обіймав їх по черзі й погрожував затриманням у разі поганої поведінки. Коротше, їм було весело, а Лилєкей подумала, що приблизно в такій само компанії могла б сьогодні зустрічати Новий рік і на зоні, якби пощастило, — телевізор дозволявся тільки тим загонам, що виконали план.

Але пощастило ще більше — вона була на волі й чому б це не відсвяткувати нарешті? Лилєкей сіла заварювати чифір, посмоктуючи пряника — твердого, наче камінь. Компанія час від часу поглядала на неї, розуміючи, звідки прибула ця жінка: тут щодня бачили звільнених, а ще частіше родичів, що приїздили на побачення, — здавали їм житло, годували, возили. Станція жила з зони, так само як і Явас.

Веселий контролер навіть підійшов і запропонував «плеснути спиртяги на чифірьок», але вона відмовилася — алкоголь у її випадку був зайвим. Проте чифір ліг на душу так, як треба, — Лилєкей витягнула ноги й кумарилася, вона зазвичай у такому стані задоволено подорожувала уявними тундрами, ведучи за руку маленького хлопчика, якому все було цікаво: де живе великий умки, чому сонце то стирчить постійно, то зникає надовго?

Не відразу, але їй вдалося-таки вивести себе на мріяний маршрут, але звідти її знову повернув невгамовний конт­ролер, який цього разу вимагав, щоби вона з усіма послухала куранти й зустріла Новий рік як слід. Ось тобі й перша ознака волі — у неї нарешті був вибір: підійти чи ні?

Взагалі-то можна було й поставити чолов’ягу на місце парою слів, але вона перебувала в теплому приміщенні саме з його дозволу, тому Лилєкей підвелася, підійшла до столу, старанно вислухала урочисті дзвони, цокнулася з усіма кружкою, умилася в туалетній раковині, після чого заснула на лавочці, але жодних приємних подорожей вже не побачила.

Маленький вусатий черговий прокинувся о четвертій і ринувся надолужувати проспане — він випив кілька «штрафних» і почав з міліціонером бавитися хлопавками. Від цього гуркоту Лилекєй остаточно прокинулася, підірва­лася з твердого ліжка й кілька секунд намагалася зрозуміти — де це вона, що сталося й куди ховатися?

Жінки спали на сусідніх лавках, але теж прокинулися й повернулися до святкування з новими силами. Згодом з’ясувалося, що перша електричка на Саранськ буде за півтори години та що проїзний документ не знадобиться — контролери зазвичай на святкові потяги не заходять, бо не в змозі, тому вона може спокійно їхати, не побоюючись перевірок.

А щоби їй їхалося приємно, контролер від себе подарував їй ковдру, яку, за його словами, минулого тижня вкрали з літерного СВ, — нова річ, імпортна, тепла й легка. Не факт, що наступного дня він був так само ласкавий, але у свята можуть траплятися дива будь-якого розміру й ґатунку.

2

Електричка була майже порожньою — окрім Лилєкей, у вагоні сиділа тільки молода жіночка з грудним немовлям. Воно все плакало, але мама довго носила його проходом і нарешті вгамувала. Володарка нового покривала спробувала заснути, й жорсткі полиці їй би не завадили, але бага­торічна звичка прокидатися рівно о шостій ранку не надавала такої можливості.

Так само, за розкладом, прокинувся й голод, його вгамувала парочкою пряників, які знов-таки доводилося смоктати — зуби почали випадати ще у першій зоні й, схоже, збиралися робити це до останнього. Лікарка казала, що можна вже поставити штучну щелепу, але зважитися на це не було сил — колись потім.

На одній зі станцій зайшли двоє хмільних чоловіків, вони продовжували щось гучно з’ясовувати між собою, і дитина знову почала плакати. Лилєкей миттєво відчула ненависть до прибульців, підвелася з імпровізованого ліжка й уважно подивилася на чоловіків. Мовчки. Один з них рипнувся було на цей погляд, але другий стримав товариша й вибачився. Добре.

Мати знову колихала малюка, блукаючи проходом між сидіннями, а Лилєкей лежала й прислухалася до плачу. Врешті-решт вона встала й допомагала як могла — мотиляла брязкальцем, робила «гулі-гулі» й навіть потримала дитинку на руках, поки мама бігала до туалету. Оце було дуже приємно, ще одна ознака волі — можна спокійно потримати чуже немовля, навіть понюхати його потай.

На красноярській зоні був Будинок маленької дитини, де зечки могли перебувати з малятами віком до трьох років, далі вже їх до родичів відправляли, або, в глухому випадку, до дитячого будинку. Лилєкей мріяла там працювати, але місце було хіба не найсолодшим після кухні й там влаштовувалися тільки блатні чи бугри, простим ЗК туди було не потрапити.

Ближче до обіду прибули до Саранська — електричка з останніх сил схрипнула дверима й випустила на перон нечисленних пасажирів. Мама з дитиною пішли у своїх справах, Лилєкей лишилася — вокзал ремонтували й вона довго кружляла навколо обриштованої будівлі, намагаючись зрозуміти, де їй шукати чергового.

Своєї куртки у Лилєкей не було — їй видали старий ватник, і міліціонери відразу виділяли його поглядом, фіксуючись на вчорашній зечці. Але, придивившись, навіть не чіпали — ще один плюс похилого віку.

Нарешті вона стала в чергу до бугра вокзалу, тут тобі не Потьма — людей навкруги вистачало, від усіх тхнуло святом, усі були збуджені й розмовляли надто гучно. «Можливо, на волі всі так розмовляють?» — замислилася Лилєкей, озираючись навколо. Люди мали десь такий вигляд, як вона собі й уявляла: телевізор — велика сила, з нього можна дізнатися, як зараз вдягаються, які зачіски носять, і двічі на тиждень вона ввечері сідала перед екраном у кімнаті відпочинку й дивилася все, що там показували.

Навколо було повно неляканих пасажирів, які сміялися, кричали, поспішали й взагалі поводилися так, ніби їм за це нічого не буде. Що ще впадало в очі — у більшості в руках були маленькі телефони. Вона знала, що це, — мобілки давно з’явилися на зоні, спочатку в блатних, потім у начальства, а далі ця мода й до дубаків дійшла. Ці телефони стали для зони золотим піском — наче й заборонено, але в тих, кому треба, він є. Але не в Лилєкей, їй телефонувати було нікуди.

Чергував кремезний чоловік, схожий на старшину Маслова, яким вчора так переймалася начальниця. Він гидливо подивився на проїзний папірець і знову тицьнув його їй, пробурчавши: «Це в кімнату міліції. Наступний!» Довідку протягом винесло в отвір, і вона спланувала кудись вниз.

Лилєкей знітилася, стала на коліно й почала її шукати серед ніг і чорної каші, яка завжди лишається після білого снігу. Вона вже погано бачила й злякалася, що не зна­йде й доведеться платити грошима, яких бозна чи вистачить на дорогу додому. Але знайшла — аркуш притулився до сірої стіни й вона просто його не побачила одразу.

У кімнаті міліції їй відповіли, що квитками не займаються, але дали пораду — дочекатися вечора, коли зміниться черговий, і тоді спробувати ще, причому так, щоби черги не було. Отут уже вибирати не доводилося, і вона пішла шукати собі місце, аби спокійно почекати. Про порожню лавку й розетку, що працює, тут годі було й мріяти — вокзал бурлив, а на всіх місцях сиділи пасажири.

Весь життєвий досвід учив вичікувати — і ось, на черговому колі, вона хутко зайняла місце, яке щойно звільнив військовий. Поруч було сунулася якась циганка, придивляючись до картатої сумки, але Лилєкей вистачило ще одно­го промовистого погляду, аби та швиденько передумала й пішла до кас.

Жінка доїла пряники, трохи подрімала, а коли прокинула­ся, навколо вже вистачало вільних місць. Тому пройшлася, розім’яла ноги, у туалеті вийняла з мішечка сто рублів і зана­чила в черевик. Пішла до буфету, де непомітно поцупила тупий ніж зі стола. Випаде час — нагострить, хай буде.

Ще за годину у віконці чергового нарешті з’явилося нове обличчя — молодий хлопчик з червоними щоками. Лилєкей вичекала, поки він дасть пораду жінці з трьома дітьми, й нахилилася до віконця. Сьогоднішня циганка нагадала їй давню однокамерницю, теж циганку — рецидивістку Нестеренко, і вона заговорила ласкаво, наче погладжуючи любу людину: «Синочок, рідненький, а подивись-но, мій хороший, куди бабусі можна поїхати?», раптом ніби повернувшись у той ранок, коли на зміну вийшов дубак-першоліток із цигарками, а сусідці так хотілося курити.