Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 25)
Проминули перший поверх, але не зупиняються. Несуть у підвал? Господи... Господиииииии...
Перед смертю Павло встиг побачити Одарку ще один раз.
ГЛАВА 13
Горіти — то згоряючи
Бувають проблеми, які не вирішити без тісного контакту з жінкою.
Капелюшний був у цивільному і сидів у власному кабінеті, але виглядав злобним, як ціла сотня змопівців у формі, що від душі гамселять футбольних фанатів на Республіканському стадіоні. Власне, йшлося нині саме про душу, і на неголеному писку капітана читалося ясно, як у букварі, — всі ці високі матерії йому до дупи. Справа про сьогоднішній публічний суїцид телепузіка Зорева обіцяла бути
А з того часу, як, примчавши за викликом до японського ресторану, замість набору ритуальних ножів для харакірі він побачив старого друзяку Вересня і його нову подружку-відьму, капітана замучила печія.
Поспішно відправлені до відділка як безпосередні свідки загадкового злочину, Тома і Роман витратили не менше години, аби сяк-так заспокоїти Капелюшного. Тамара розповіла все, що трапилося, від самого початку — тобто від фальшивого упізнання тіла псевдо-Рити. Мужньо взяла на себе участь Вересня в цій авантюрі: «Це була моя ідея». Роман збирався було заперечити, однак ненависть у погляді капітана примусила його стулити писок.
Взагалі Тома оговталася на диво швидко і дуже добре трималася. На гестапівський тон капітана, як і на свою блузку із сяк-так замитою Філиною кров’ю, вона не зважала, а на кожне питання, повторене втретє чи й учетверте, відповідала, як уперше, — докладно і розважливо. Одним словом, була спокійною, мов танк.
На жаль, сказати так про себе Роман не міг.
Примостившись на клишоногому стільці біля вікна, Вересень карався від гострої потреби якнайшвидше хильнути і курив термоядерну «Приму» — цигарку за цигаркою. Врешті-решт не витримав і буркнув, перебивши капітана на півслові:
— Налий. Я ж знаю, в тебе є. У шухляді.
— Заткайся! — розлютився Капелюшний.
— Сам заткайся. Будь же людиною!
— Краще сиди й мовчи. Пані ще не закінчила.
— Ні, я все сказала.
— Таки все. — Капітан зазирнув у протокол так втомлено, ніби кожну його літеру мусив карбувати на камені, як печерна людина. — Отже, ви підтверджуєте, що попередні свідчення, дані вами в морзі на упізнанні Маргарити Козодуб, були неправдивими?
Тома зітхнула.
— Я не брехала, просто помилилася. А хіба це було офіційне упізнання?
— Ви також заявляєте, що Пилип Зорев, котрий вчинив самогубство на очах у двох десятків українсько-японських свідків, є вбивцею тієї невідомої жінки, що лежить зараз у морзі під іменем Маргарити Козодуб, тільки сам про це не знає... не знав. Я усе вірно записав?
— Так, — терпляче підтвердила Тамара і зітхнула. — Послухайте, я розумію, це звучить як маячня...
— Це і є маячня. В чистому вигляді. — Капелюшний відсунув від себе непотрібний протокол і пильно втупився у відьму. — А якщо ви не припините знущатися зі слідства, я пришию вам доведення Зорева до самогубства. І Вересню також — за компанію.
Тома подалася вперед так, що бюст напнув тонку тканину блузи, наче вітер — вітрила, і до бажання напитися у Вересня додалася ще якась, напівзабута, напівстерта жага.
— Капітане, ми товчемо воду в ступі. Що мені розповісти про вас, аби ви повірили, що я не аферистка?
— Дівоче прізвище моєї бабці. Може, вгадаєте?
— Хвилинку... Брантнер. Грета Брантнер. Вона уроджена німкеня, з поволзьких, чи не так?
Очі в Капелюшного з маленьких та примружених стали круглими й великими.
— Звідки ви дізналися?.. Цього ж ніхто... ну тобто... звідки?
— У вас із Романом одна спільна вада — ви дуже голосно думаєте.
— То, мабуть, міліцейська звичка. — Капітан похитав головою. — Але це до справи не підшиєш. Ваші здібності, я маю на увазі, навіть якщо вони у вас є.
— То й не треба. Можете переписати протокол і зазначити там, що я, будучи давньою фанаткою, прости господи, пана Зорева, побачила його в тому ж ресторані, де обідала зі своїм приятелем, і підійшла попросити автограф. А сонцесяйний Філіп заколов себе паличками, бо був під кайфом.
— Експертиза покаже.
— Я на нього впритул дивилася, капітане. До дідька експертизу. Бачили б ви його зіниці. Екстазі, як мінімум. А скоріше за все, якийсь коктейль. Хоча зарізався він не тому.
— А чому ж? — кисло спитав капітан.
— Моя версія — то був блок.
— Що-що?
— Блок. Ну... його закодували. Я сказала щось, що запустило в його голові програму самознищення. Помри, але не викажи таємницю. Якщо це організація, вони зовсім не хочуть, щоби про них знали зайві.
— Здуріти... Закодували? Тобто так само, як алкашів кодують?
— Щось у цьому дусі. Але це кодування було незрівнянно сильнішим. Треба мати дуже потужні можливості, щоби запрограмувати людину на самознищення, подавивши при цьому природний інстинкт самозбереження.
— Ні, мовчіть. — Капелюшний звів руки вгору, як до молитви. — Я не хочу цього чути. Не хочу в це вірити. І під кайфом, і під гіпнозом — то занадто навіть для наших «звьозд». Ліпше поясніть, навіщо ви мацали покійника?
— Поясню, якщо всі єхидні коментарі ви залишите при собі.
— Постараюся.
— Я хотіла побачити, хто закодував Філіпа. Мені ж вдалося побачити його лице, коли я торкнулася дівчини в морзі. Інколи тілесний контакт працює. Думала, побачу і цього разу.
— Ну і як, побачили? — Капітан потягнувся за цигарками.
— Ні.
— Чи не тому, що покійного не гіпнотизували?
— Не тому, — уривчасто відказала Тамара. — Навпаки. Там була суцільна чорна діра. Абсолютне зло. Знаєте, як у космосі?
— Вперше чую, що космічні чорні діри — це всесвітнє зло.
— Ще б пак. У школі міліції цьому не вчать. Але для відьми, ви вже мені повірте, хоч і не бажаєте, ця пустка — непомильна ознака стертої свідомості. У Філіпа не лишилося своєї волі. Зовсім. Він нічого не міг вирішувати сам. Звісно, я не маю на увазі дрібниці типу що випити чи нюхнути, але на рівні підсвідомості він був маріонеткою. І про це ні сном ні духом.
— Помер щасливим, — пхикнув Вересень.
Тома і голови в його бік не повернула.
— Що ж, тоді ще питання, — сказав Капелюшний. — Нащо комусь інсценувати смерть Маргарити Козодуб? Не така вже вона, даруйте, й важлива персона. Хто від цього виграє?..
— Я не впевнена, проте кілька припущень маю. Річ у тім, що Рита... в неї є певні здібності. Не зрівняти з моїми, я без зайвої скромності це кажу, але все ж досить сильні. Тільки трохи розфокусовані, хаотичні, як броунівський рух. Я підозрюю, що знайшовся магніт — чоловік, що допоміг їй сконцентруватися. Він привів її до секти.
Почувши це, Капелюшний впустив з рота цигарку.
— Куди?
— Туди. До секти. У Ритки завжди були проблеми з ними, і зараз, я впевнена, історія повторюється. Не маю жодної уяви, що за секта діє в цьому випадку. Вони дуже законспіровані. Може, їм знадобилася містечкова богиня. Живий ідол. Жінка, що вміє творити дива. І вони її отримали.
— По вірі вашій вам воздасться, — знову ні в сих ні в тих ляпнув Вересень і, до свого чималого подиву, удостоївся від Томи схвального кивка.
— Точно. Саме той випадок.
— А чому секта така законспірована? Що, вони нових членів не вербують? Їм не потрібне збагачення?
— Ну, не все ж відразу. Окрім того, їхня діяльність виразно суперечить карному кодексу. Так що шукайте секту, капітане. В оточенні Філі хтось щось може знати чи про щось здогадуватися. Інформаторів своїх потрусіть — може, якісь чутки ходять. І я вас дуже прошу: будьте обережні.
Капелюшний кашлянув і загасив свою «Приму» прямо об стільницю.
— Будете мене вчити, як треба працювати?
— На гадці не мала, — повела плечима Тома. — Просто попереджаю. Це тільки початок.
— Що саме?
— Ритуальні вбивства і самогубства. Послухайте мене і будьте обережні, капітане, — ви просто не уявляєте, з ким і з чим маєте справу.
За відсутності Тамари Наріне задрімала, і їй наснилося, що вона бреде по коліна в темній воді. Те, що це був лише сон, підкреслювалося ірреальною справжністю дивної чорної рідини, її різкуватим, солоним запахом та густиною. Ця вода не мала берегів, кінця й краю їй не було видно, і Наріне, безпорадно озираючись з відчуттям, що вона стоїть на мілині посеред моря, марно намагалася зорієнтуватися, куди треба йти.