Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 21)
— То ми з вами вже на «ти»? — холодно поцікавилася Тамара.
— Ага, да. Хоча взагалі-то тих, хто мене за лоха тримає, я просто посилаю. Яка жінка? Який труп? До чого тут я, дамочко? Кислоти об’їлася?
Дивне відчуття — неначе їй одночасно кажуть правду і брешуть. Скоріше за все — він таки є вбивцею. Але не знає про це.
Як таке може бути?
— Філіпе, нам треба зустрітися, — мовила Тома. — Особисто. У вас великі проблеми. Гадаю, ми можемо...
— Розігналася! Карочє, так — забудь цей номер і піди полікуй голову, тьотя. Не раджу до мене суватися, інакше тобі буде хєрово. Втямила? Кінець розмови.
— Дурень, — пробурмотіла Тамара, коли гламурний абонент від’єднався.
Отже, що відомо? Підозри стають дедалі реальнішими. Цей педерастичний андроїд явно причетний до вбивства, але це максимум того, що вона могла витягти з телефонної розмови. Ну й також те, що його власна воля тут ні до чого. Хтось ним керував? Маніпуляція свідомістю? Такий висновок наполегливо напрошувався як найбільш ймовірний. Але про силу та майстерність того, хто на таке здатний, не хотілося навіть думати...
Одним словом, без особистого побачення з Філею не обійтися ніяк. Це єдине зачіпка, яка нині може вивести її до Ритки. Буде важко — але спробувати варто.
Вересню не спалося, що було вкрай дивно. І — що було ще дивніше — не спалося після виснажливого нічного чергування, відзначеного спробою проникнення на територію ввіреного йому об’єкта. Спроба, звісно, була так собі, дитячою — просто двом тупуватим підліткам закортіло курнути трави на території літовища, — але гра в наздоганялки з цими припарками забрала добрячу порцію сил та нервів. Роман гадав, що вимкнеться, щойно впаде на ліжко, та минуло вже три години, а він усе ще роздивлявся плямисту стелю і крутився так, ніби його дідько під ребра вилами колов. Чомусь та справа, в яку його втягнув Капелюшний, ніяк не бажала полишати голову, і це дивувало — адже більше вона його ніяким боком не мала хвилювати.
Та все ж чомусь хвилювала.
Він міг заприсягнутися, що відьма збрехала їм у морзі. Її ахання не мало нічого спільного з шоком від того, що на візку виявляється труп знайомої тобі людини. Вона торкнулася тіла — і після цього виголосила те, що так жадав почути Капелюшний. Але такого стріляного горобця, як Роман, обдурити було непросто. Руда панянка щось знає і приховує. А в холодильнику майже напевно лежить тіло не Маргарити Козодуб.
От тільки йому яке до всього цього діло?
Роман вкотре перевернувся на зіжмаканому в гармошку простирадлі й лайнувся. Цього він пояснити не міг. Може, то прокинулося професійне бажання взяти справу в свої руки і вивести всіх причетних на чисту воду? Та тільки ж він більше вже не мент. Для чого ускладнювати собі життя?
Зрештою він підвівся з ліжка й поплентався на кухню з твердим наміром зварити собі кави, проте жаданий напій скінчився. Чаю не хотілося. В холодильнику спочивала ще з вечора припасена «четвертинка» столичної, але й пити Роману не хотілося. Зовсім.
Ось воно, третє диво за нинішній ранок. Бог трійцю любить.
Повагавшись зовсім трохи, Вересень вчинив подвиг — вийшов до крамниці за кавою. Грошей вистачило лише на якусь дешеву і паскудну, з гучною назвою «Елітна», але це було не так вже й важливо. Повернувшись, він запарив собі велике горнятко зі свіжозмелених зерен і вмостився на стільці біля вікна. Пив каву, милувався деревами і розмірковував. Гаразд. Розважимося трохи, уявімо себе знову при виконанні. Отже, якщо припустити, що та жінка в морзі не Маргарита Козодуб і що Тома нахабно бреше органам, то нащо вона це робить?
Можливо, знає щось важливе, а тому хоче знайти подругу сама, не вплутуючи міліцію.
Що ж вона знає? І звідки дізналася? Від задубілого тіла?
Дуже давно Роман не відчував такого, як нині. Цей його стан був наче пульс, що зненацька з’явився в оголошеного мертвим. Знову хотілося щось робити. Рухатися, бігти кудись. Виривати зубами інформацію, гиркатися з підозрюваними та сюсюкати з важливими свідками.
Захотілося працювати. Та й просто — жити.
Покінчивши з кавою, Вересень почав одягатися. І навіть добровільно підставив щоки під стареньку електробритву.
Є кому подякувати за таке пробудження.
Ось він і подякує. Прямо зараз. А заодно й спитає дещо важливе. Багато часу це не забере.
Коли в двері подзвонили, Наріне якраз вмостилася у зручному череватому фотелі із знайденою в Томиній кімнаті книжкою «Популярно про магію» в руках. Вона була сама-самісінька — Тамара, насуплена й зловісно мовчазна, кудись помчала з самого рання — і збиралася насолодитися цією розкішшю по повній програмі, чого їй не вдавалося вже бог знає скільки часу.
Ну от, не вдалося і зараз.
Тяжко зітхнувши, дівчина попленталася до дверей, гадаючи, чи це не її хазяйка повернулася і дзвонить, бо забула ключі. Обережно глянула у вічко.
На порозі стояв учорашній відвідувач — той, з яким Тома їздила по справах. Наріне, побачивши його, чомусь розхвилювалася і спитала тремтливим дитячим голоском:
— Хто там?
— Роман Вересень. Пані Сотник удома?
— Ні, її немає, — відчуваючи дурне розчарування, на яке не мала жодного права, відказала дівчина. То йому потрібна Тамара.
— Що ж, тоді я на неї зачекаю. Всередині. — Перед вічком швидко, як метелик, промайнула червоношкіра «корочка». — Я з міліції.
Наріне вагалася. З одного боку, впускати незнайомця до хати не можна, звідкіля б він не був. З іншого — Тамара ж його впустила. Та й узагалі. він викликає довіру. На маніяка не схожий. Трохи втомлений, русявий, середнього віку, зросту та статури і чомусь дуже нещасний. Дівчині згадалися його очі. Срібно-сині, розумні і сповнені болю. Дуже гарні.
— А що сталося?
— Я не уповноважений відповідати на такі питання. Таємниця слідства.
Це прозвучало солідно і переконливо, тому Наріне таки впустила гостя (чи, радше сказати, відвідувача) і провела його на кухню — він сам туди попросився. Наколотила йому й собі розчинної кави і присіла навпроти, шкодуючи, що виховання не дозволяє їй займатися своїми справами, коли в домі є хтось сторонній. Вона ніяковіла і щосили намагалася придумати підходящу тему для бесіди. Тема не придумувалася.
Та й справді, про що їй з ним говорити?
Про Максима? Про Тамару? Про погоду?
— Е-е... — несміливо почала вона, але замовкла, не вигадавши продовження. Чоловік, який мовчки й зосереджено сьорбав каву, підвів очі.
— Цікаве прізвище — Вересень, — зробила ще одну спробу Наріне. — Осіннє. А я знаю ще одного Вересня — той дядько веде якусь передачу на телебаченні...
— Ми з ним не родичі, — озвався відвідувач. — А ви — Наріне?
— Гм... так. — Власне ймення ще ніколи не здавалося їй настільки ідіотським.
— Гарне ім’я, — сказав Роман. — Ви звідкілясь зі Сходу?
— Ні. А ви?
— Я з органів, — іронічно хмикнув Роман. Наріне подумала і вирішила, що також може дозволити собі посмішку.
— Мабуть, цікава у вас робота.
— Здебільшого, псяча, хоча... всяке трапляється. Ось сьогодні мені трапилося майже побачення із вродливою дівчиною. Так що удача на моєму боці.
Наріне почервоніла і відвернулася до вікна.
— Хіба ви не до Тамари прийшли? — якомога байдужіше спитала вона у шибки.
— Суто у справі, — запевнив Роман.
— А я не знаю, коли вона буде, — тоном досвідченої секретарки мовила Наріне. Вересень знизав плечима.
— Ну, колись та повернеться. Я не поспішаю. Симпатична у вас футболка.
Дівчина страшенно зніяковіла і шарпнула тонку тканину в себе на грудях, ніби намагаючись зіжмакати провокаційний малюнок — велетенський банан, що, хтиво всміхаючись намальованим ротом, нахилявся над половинкою кокоса з недвозначними намірами; знизу йшов напис «Size matters».[6]
— Вона не моя. Тобто тепер уже... це Тамарин подарунок.
— Я мав би здогадатися.
Розмова не клеїться, у відчаї подумала Наріне. Вони вдвох просто перекидаються порожніми фразами, наче кульками для пінг-понгу. А їй кортіло сказати щось небанальне, щось таке, що змусило б Романа глянути на неї, як на Тому, — із захватом. Чомусь.
Як це можливо — щоби внутрішній голос заходив так далеко?
— Ще кави? — пробелькотіла дівчина, аби лиш не мовчати.
— Ні, дякую. Можу я дещо у вас спитати, Наріне?
— Так, звичайно, — вона кивнула, завмираючи в передчутті чогось важливого.