Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 10)

«Здається, моя крихітка перечитала детективів, — зронив би Максим. — Певно, має забагато вільного часу».

Оскільки подруги відійшли досить далеко і внутрішній голос підказував, що, дожени вона їх, ті цьому не зраділи б, Наріне нахилилася і підняла картку. Ніяких візерунків, кучериків, кренделиків, позолоти чи срібно-синіх літер. Напис короткий, але не сказати щоб ясний, друкованими літерами: «Магія впливу. Біла магія. Магія вуду» — і номер телефону, судячи з коду, десь у передмісті. Ні ймення, ні прізвища — розумій як хочеш. Наріне зрозуміла це так, що сторонні тут не ходять, і вже хотіла викинути візитку, але помітила, що на зворотному боці від руки, жіночим почерком дописано: «Вишневе, вул. Житня, 35». Наріне знала, де це. На вулиці Житній, 35 колись жила її тітка Віра, татова сестра. Вона була вчителькою, тобто грамотною, як із нищівним сарказмом любив повторювати батько, але в інших членів родини Бойчук цей факт викликав швидше пекучу заздрість і побожний жах, а ніяк не злу іронію. Потім тітка кудись переїхала, дуже далеко, чи то в Італію, чи в Іспанію, вийшла там заміж, розлучившись попередньо зі своїм мужем, і в невеличкому приватному будиночку на три кімнати став жити дядько, колишній Вірин чоловік. Наріне він терпіти не міг, бо вона вилилась у тітку, як із воску, і хоча Віра, ця підла зрадниця, в жодному листі не поцікавилася долею небоги, та й листів ніяких не слала, якщо чесно, дядько Іван ненавидів усе, що хоча б віддалено про неї нагадувало, — усе, окрім господи. Про те, що сталося далі з дядьком, хатою і тіткою, Наріне не мала зеленого поняття, бо у Вишневому не була, дай бог пам’яті, років зо двадцять. Що ж, зненацька вирішила вона, може, настав час відвідати це містечко, подивитися, чи так само пишно квітнуть вишні на тітчиному подвір’ї, як колись, та й на цю безіменну зірку чародійства подивитися? Магія вуду, це ж треба! Може, замовити в неї парочку зомбі для охорони?

Тобі мало Макса?

Жіночий голос, дивно знайомий, приємний, мелодійний, як сріблясті переливи різдвяних дзвіночків, пролунав просто у вусі, чим привів Наріне до тями. Вона здригнулася, приклавши руку до грудей. А й справді, що скаже Максим? Ні, це погана ідея. Все одно вона в це не вірить. Немає на світі ніяких чар, а ті екзальтовані жіночки, що в них вірять, — просто дурепи, яким нікуди гроші подіти. З жиру бісяться. Тримаються своїх ілюзій, як воша кожуха, спробуй відбери, а різні шахраї цим користуються. Ні, ні й ще раз ні. Щоб бігати по чаклунках, треба бути певною мірою авантюристкою, а в ній авантюрна жилка ніколи не билася. Їй це не цікаво. У неї в сім’ї панує довіра, є певна стабільність, і вона це цінує.

Стабільність є? А рожевого слона з пропелером на спині у тебе часом немає?

Наріне озирнулася, але нікого не побачила.

— Господи, — пробурмотіла вона, — хтось вліз до мене в голову. Добре, що психлікарня поруч. Цікаво, Максим мені хоч передачі носитиме? — І перш ніж окупаційний голос встиг щось сказати, сама собі відповіла: — Авжеж. Стабільно. По три пігулки голубого дусту щодня.

А, хай там що, а вона їде у Вишневе! Магія впливу — це має бути щось привабливе... До залізничної станції десять хвилин пішки, потім електричкою — хвилин двадцять від сили, електрички ходять часто, Максим не встигне скучити за нею.

Та певно, що ні. Для цього йому потрібна вічність.

— Ось відчепися, — огризнулася Наріне невідомо до кого. — Він у нормі. Дещо холодний, це правда, але він не винен, бідне ягнятко.

Абсолютні нулі теж бувають «дещо холодними».

— У нього було тяжке дитинство, — все ще боронилася Наріне.

Зате в тебе — суцільний карнавал.

— Хто це? — прошепотіла Рина безсило. Рина... чому спливло в пам’яті це пестливе скорочення? Так називала її лише мама. Рина, Риночка, доня... На очах закипіли сльози, і щось торкнулося щік так, ніби теплий вітерець охопив долонями її обличчя. Мамо... пробач, що так давно не була у тебе — Макс не дає мені грошей на дорогу, та річ не в тім, то пусте, я би пройшла пішки всі сорок кілометрів, але я боюся, той цвинтар такий старий, батько навмисне запер тебе туди, бодай би вдруге здох, але вже так, щоб без похорону. Там років двадцять нікого не ховають, самі бомжі по кущах хороняться, тільки й чуєш: когось зґвалтували, когось пограбували, — а Максим не хоче їхати зі мною, каже: «це твоя мати, не моя», та певно, що не його, бо лярва його мати. І Боря наш, бугай безрогий, теж не хоче, бо він, мовляв, тебе не тямить, зате я тямлю дуже добре, що він й досі на мені їздив би, якби не Макс, сука його мати — я це вже казала? — ну хоч одне добре діло зробив, ярмо оте двадцятип’ятирічне вагою в центнер з моєї шиї скинув. Мамо, я така нещасна!

Ноги самі понесли Наріне до станції. Їй раптом стало легко і байдуже, ніби вона вдихнула закис азоту, отой знаменитий «звеселяючий газ», і таки справді сміялася — й коли розплачувалася за квиток, і коли сідала в електричку, а щойно повз каламутне, зроду-віку немите вікно вагона пронісся її дім, її неіснуючий дім, у Рини просто-таки істерика почалася — від усвідомлення того, що десь там, на п’ятому поверсі замацаного брудними пальцями часу дев’ятиповерхового панельного будинку, за білими накрохмаленими фіранками, сидить на кухні Максим і чекає свого йогурту.

— Вибач, любий, — перегинаючись у попереку від нового нападу гомеричного сміху, ледве спромоглася пробелькотіти Наріне, — корови цього року не вродили, а в авокадо сказ, сальмонельоз і глисти.

ГЛАВА 4

Магія та її побічні ефекти

Різниця між мною та божевільним полягає в тому, що я не божевільний.

Сказати, що Тома не мала настрою, було б не зовсім точним змалюванням поточної ситуації. Ні, у неї якраз був настрій — такий, що хоч свині під хвоста пхай. Ні, звісно, траплялися, як то кажуть, і в неї невдачі. Дивно, якби ні — все ж з тринадцяти років відьмує, не кіт начхав. За сімнадцять років і поразки знала, і перемоги, але щоб простеньке, елементарне заклинання двічі спрацьовувало раком догори! Вона прикликувала Риту — ніхто, крім подруги, її не цікавив, і що? Тамара здригнулася, пригадуючи.

О дев’ятій вечора, якраз після першої спроби, до неї завітала міліція. Звісно, не вся, а лише двоє доблесних правоохоронців із натужно-сумовитими фізіономіями. Один — кароокий, худий на межі кощавості, у формі з погонами лейтенанта, молодий, але з уже помітно поріділим волоссям. Другий — років на десять старший, у цивільному, русявий, із сіро-блакитними очима і несподіваними ознаками інтелекту на лиці — підозріло гарний для вихідця з внутрішніх органів. Візитери вмостилися на крихітних кухонних табуретках, бо стільці з вітальні Тамара вже перевезла на нову квартиру, а приймати хлопців у робочій кімнаті не хотілося. Всівшись, гості мовчали, вочевидь, чекаючи, коли вона запитає, у чому, власне, справа. Тома теж мовчала, керуючись золотим правилом, від якого ніколи не відступала, — хто до кого прийшов, той перший і говорить. Тиша загусала, як сутінки за вікном.

— Ви — громадянка Сотник? — зрештою не витримав світлоокий. Тамара щиро здивувалася.

— Ви мене про це вже питали, там, на ґанку, пригадуєте? Розсіяний склероз я теж лікую, якщо на ранній стадії. Здається, ви вчасно. Хто вам мене порадив, пане генерале...

— Капітан Капелюшний.

— Дуже приємно. Можна, я зватиму вас скорочено Кап-Кап?

— Чого-чого? — здивувався той.

— Нічого. Забудьте. То хто саме направив?

— Ви — Сотник Тамара Олександрівна? — повторив капітан, неначе програвач, у якому заїло платівку. Професійна хвороба правоохоронців (у купі з атрофованим почуттям гумору) — якщо не відповісти на поставлене запитання, їх буде клинити до нескінченності.

— Залежить від мети вашого візиту. Ви прийшли заарештувати мене?

— Ні, — відмахнувся бравий капітан. — Просто поговорити. А ви щось накоїли?

— Ніби це обов’язково! Кажіть, що вам треба, і будемо вже прощатися. Я втомилася і ледве стою на ногах.

— Ти сидиш, — вліз у розмову його худий напарник. Тома зміряла молодика крижаним поглядом.

— Я присіла, хлопче. І звертаю твою увагу на те, що, по-перше, тикати мені не варто, а по-друге, з трипером треба йти до венеролога. Це я тобі як лікар кажу. Мити член марганцівкою недостатньо.

Від почутого лейтенант став буряковим, як вищезгаданий розчин, і шоковано вилупив очі. Капелюшний заінтриговано звів брову і спитав, не озираючись:

— Це правда?

— То моє особисте, — буркнув молодик.

— Це правда?

— Угу.

— А вона звідки дізналася?

Хворий знизав плечима. Капітан запитально глянув на Тому. Та трохи подумала і теж знизала плечима.

— Здогадалася.

— Гаразд. — Капелюшний все-таки дозволив собі коротку посмішку. — То, може, ви здогадуєтеся також, навіщо ми тут?

— Уявлення не маю, — солодко запевнила Тамара.

— Ви знали Маргариту Козодуб?

— Рита — моя найкраща подруга. Ми з нею разом вчилися в медичному інституті, з тих пір і товаришуємо. Чудова жінка, тільки ідеалістка. А чому «знали»?

— Мені дуже шкода, — тихо промовив капітан. І настала черга Тамари заціпеніти на своєму незручному сідалі.

— Це якась помилка. — А губи не заніміли, ще ворушаться.

— На жаль, жодної помилки. Її тіло знайшли сьогодні, о десятій ранку. Тут, у Пролісках. На дачному хуторі, в недобудованому котеджі. На момент виявлення громадянка Козодуб була мертва щонайменше добу. Так стверджують експерти.