Александр Шевченко – Глибинка (страница 6)

— Чудово. Ще раз дякую.

У цій маленькій кімнатці, пригадав він, і жив дід Матвій.

Зараз тут стояла заслана постіль, швейна машинка з педальним приводом і невеличка тумбочка, на якій завмер вкритий пилом пластмасовий фікус. Килим на стіні був лише величезним шматком полотна з намальованими олією квітами. Дивлячись на нього, Стефан втомлено присів на ліжко. Цей день зовсім виснажив його, не звиклого до таких подорожей, проте нарешті можна розслабитися… Голова відкинулася на подушки, неначе прислухаючись до післяобідньої колискової, яку співав задоволений шлунок. Треба буде віддати їм ті консерви, подумав, борючись з дрімотою. Не везти ж їх назад у Киів.

Якщо тільки вони знають, що таке консерви…

Намальовані квіти попливли перед його очима, повіки сіпнулися і повільно зімкнулися.

Отямився так само несподівано, як і задрімав. За стіною Уляна все ще торохтіла посудом, і Стефан зрозумів, що заснув лише на кілька хвилин. А тоді побачив перед собою Семена.

— Спиш чи що? — запитав той, заглядаючи йому у вічі.

Тоді випростався. — Пішли на двір, побалакаємо.

Стефан позіхнув і підвівся на ноги. Побачив, що хазяїн вже трохи похитується, і не здивувався, коли побачив під столом порожню пляшку. Удвох вийшли надвір. Хмари вже майже розійшлися, і перші промені вечірнього сонця несміливо торкалися мокрого листя дерев.

Семен розклав на лаві газету й вони присіли. Він витяг з кишені пачку «Прими», протягнув Стефанові.

— Будеш?

Той взяв одну сигарету.

— Дякую.

Закурили, і пасма диму ліниво попливли угору. Деякий час панувала тиша.

— Що ти чув? — запитав він несподівано. Стефан не відразу зрозумів, про що йдеться, і лише кліпнув очима.

— Про що чув?

— Про це село.

Ага, ось воно. Зараз, можливо, він і дізнається, що ж тут діється. Знизав плечима.

— Різне. Кажуть, наприклад, що це прокляте місце.

— І хто тобі таке сказав? — продовжував допитуватися той.

— Один водій з сусіднього села.

Семен виплюнув налиплі на язиці крихти тютюну. Не поспішав із відповіддю.

— Люди багато чого кажуть, але не всім можна вірити, — промовив нарешті. — Хоча тут вони праві. Ти, здається, непоганий хлопець. Недурний, хоча й з міста. Я не хотів би розповідати все це чужинцю, але ще більше не хочу, щоб ти ходив селом і розпитував про це інших. Тому краще я сам розкажу тобі дещо.

Стефан здогадався, що зараз почує якусь «фірмову» страшну легенду і сам не повірив, що йому так пощастило. Що ж, у нього є шанс витягнути зі свого родича все, що той знає, поки ще не встиг протверезіти, і такої можливості не можна пропустити. Приготувався уважно слухати, а його погляд несподівано зупинився на тому місці, де з-за дерев визирав дах тієї самої покинутої хатини.

— Я знаю, — розв’язно заявив Семен, нахиляючись до нього. — Ви, письменники, не вірите ні в Бога, ні в чорта. Ви переконуєте людей у тому, над чим самі смієтеся. І тільки скажи, що це неправда.

— Не розумію, про що ти, — він все ж мав визнати, що той влучив точно в ціль. Так, є такий грішок, і Стефан неодноразово його у собі помічав. Він ніколи особливо не замислювався, а чи могло б насправді трапитися те, про що він писав. Ти маєш бути нейтральним, якщо хочеш, щоб твоя уява запрацювала на повну силу.

— Все ти розумієш, — розтоптавши недопалок, Семен запалив нову сигарету. — Ти думаєш, що в таких селах живуть повні дурні, які тільки тим і займаються, що вигадують різні історії про нечисту силу. Так чи ні?

— Взагалі-то я не зовсім так на це дивлюся…

— Але справа від цього не міняється. Я ж тебе наскрізь бачу. От скажи чесно: чого ти приїхав сюди? Ти ж знав, що старий Матвій давно помер. То чого ж тоді? Може, ти й раніше щось чув про все це, га?

— Можливо, — ухильно відповів Стефан.

— Ти стояв і дивився на ту стару хату, коли я тебе побачив. Що тобі відомо про неї?

Він довго вагався, чи варто знову ворушити минуле. Зрештою, це було лише видіння, і нічого більше, хоча, звичайно, в Семенових очах воно набуде зовсім іншого змісту. Так само, як і для діда Матвія тридцять років тому.

Трохи порозмисливши, Стефан все ж таки зважився.

— Я був тут лише один раз, — почав він. — Мені тоді було сім років. Батьки привезли мене до діда, і поки вони сиділи в хаті, я вирішив полізти туди на розвідку. І мені тоді здалося, що я побачив дещо…

Він у скороченому вигляді переповів ту ж історію, яку розповідав дружині, опустивши лише опис того жаху, коли йому здалося, що стариган у труні хоче схопити його.

Стефан не хотів, щоб у його родича склалося враження, нібито він вірив у все це. Проте відчув, що тут, на самому місці пригоди, звідки він навіть міг бачити силует таємничого будинку, вся ця історія видається ще більш зловісною.

Коли він закінчив, Семен сказав:

— Ця хата стоїть порожньою вже років із сорок — відтоді, як загинув старий Данило.

Щось з’явилося на мить в його очах і відразу зникло.

Стефан помітив це і спитав:

— Тобто, ти не віриш, що я бачив це? — і не відчув полегшення, коли почув у відповідь:

— Чого ж… вірю. Можу навіть сказати, що тобі все це не здалося.

— Що?

Семен невдоволено зітхнув.

— Люди кажуть, що упир має дві душі, — сказав він. — Одну з них ти, мабуть, і бачив.

Навколо них повільно спускалися сутінки. Тліючий кінчик Семенової «Прими» нагадав Стефанові чиєсь зловісне око, що уважно стежить за ними обома. Розмова ставала дедалі похмурішою.

— Це божевілля, — невпевнено сказав він. — Упир? І ти справді віриш у це?

— Данило здавна жив у цих місцях, — почав Семен. — Він жив тут, коли ще не було на світі й діда Матвія. Ще моя бабуся лякала мене ним, коли я був маленький. Одні вважали його чаклуном, а інші казали, що він давно вже мертвий і живе тільки тому, що час від часу п’є людську кров. Як би там не було, але почалося все дуже давно…

Згодом, після ситної вечері з черговою чаркою, Стефан довго лежав у своєму ліжку, заклавши руки за голову, і дивився у темну стелю. Голова йшла обертом, і не тільки від горілки — довга подорож, несподіване знайомство з родичами, і, врешті решт, найдивовижніша історія з усіх, які він коли-небудь чув, повністю його приголомшили. Цілі купи нової інформації, що тіснилася у мізках, прогнали геть усякий сон.

Він зрозумів, що не зможе заснути, поки ці нові образи крутяться в голові. Виліз з ліжка й навпомацки дістався до стільця, де лежала його сумка. Намацавши ноутбука, повернувся у постіль, притулився до подушок і почекав, поки засвітиться екран. Пальці лягли на ряди клавіш, готові до звичної роботи.

Отже, з чого почати? Скелет майбутнього твору постав перед очима, і він довго роздивлявся його з усіх боків. Видати читачеві історію про життя та смерть звичайного, загубленого у надрах країни, села? Хроніку селища, що приховує у собі щось страшне, потойбічне? Так, але все це згодом. Стефан забігав пальцями по клавіатурі, дивлячись, як ростуть на екрані речення. Спочатку те, що він почув сьогодні — від сивої давнини і до сьогодення.

«Ви, письменники, не вірите ні в Бога, ні в чорта», пролунав раптом у голові п’яний голос Семена. «Ви переконуєте людей у тому, над чим самі смієтеся…»

«Що ж, така в мене робота», подумав він, все далі занурюючись в містичний світ власної фантазії.

Село і Люди: історія (5)

«Їхали колись собі козак Безродний і ще одинадцять його людей; всі хлопці огрядні, в січі загартовані — дай Боже козаки! Їхали вони до Києва, та не просто — з бою поверталися, з головами ляхівськими та золотом відвойованим. Їдуть вони, а як зупиняться — гуляють день, і другий, і цілий тиждень, що аж земля гуде. І ось в'їхали вони у Ніжинські ліси; два дні їдуть, а селища ніякого і немає.

— Е-е, — каже Безродний. — Негоже, що не живуть люди у цьому краї.

І порішили вони розбити табір на цьому самому місці, щоб і інші люди оселялися тут. Злізли козаки з коней, дерева повирубували де яке росло, розвели вогнище біля кручі — і знову п'ють, гуляють. Аж ось бачать — йде до них дівчина. Сама брудна, волосся до п’ят, а очі так і блищать. Йде — руки перед собою виставила, пальці як пазурі скрутила… Але ж козаки під Богом ходять — перехрестилися, то вона й стала, як укопана. Стала та й каже:

— Не ви хазяї у цьому місці будете. Прийде пізніше справжній хазяїн, оселиться тут і буде серед людей жити, але сам не як людина. Для нього це місце готую.

Сказала і пішла собі.

— Еге, — кажуть одні козаки. — Марить дівка.

— Е ні, — кажуть інші. — Щось тут нечисте.

Порадилися вони між собою, і питає їх Безродний:

— А що, хлопці, хіба ми не козаки, що будемо нечисті підкорятися? Ні, хай по нашому все буде. Хай прийдуть сюди люди і оселяться тут, а ворожа сила хай іде до біса!

На тому й порішили. Назвали це місце Маредівкою, щоб познущатися з нечистого, а вже як прийшли люди, то стало воно Маренівкою. Згодом рушив Безродний з козаками далі, а на цьому місці, як вони і казали, збудувалося село.

Різний люд селився тут — і гончарі, і ковалі, й старі запорожці, що пішли з Січі. Селище розрослося, побільшало, даючи притулок всякому народу, і згодом перетворилося на справжній хутір.