Александр Шевченко – Бранці мороку (страница 4)

Інша спальня була навпроти дитячої, по інший бік сходів, а між ними вмістилися ще один суміщений санвузол і досить простора комора — звичайно, порожня. Я оглянув їх побіжно, а потім рушив у цю останню кімнату. Там виявилося величезне ліжко, досить пристойне і явно не з дешевих. Узагалі дивно, чому всі ці меблі, стан яких був більш ніж задовільним, залишили тут. Якщо відняти їх приблизну вартість від загальної ціни, то цифра ставала геть символічною. Ще більш дивним було те, що їх досі ніхто не вкрав.

А ще тут дійсно був балкон, про який устиг згадати ріелтер. Не маючи зауважень до стану кімнати, я вийшов туди оцінити краєвид. Той справді милував око. Навколо будинку вохристі стовбури вічнозелених сосен чергувалися з крейдяними палицями беріз, кучері яких уже почали насичуватись жовтим у передчутті відносно далекої осені. Ліворуч, з боку парадного входу, виблискувало те саме озерце, яке я помітив ще з машини. Не надто велике, на дальньому березі облямоване чагарниками, немов зеленим волоссям. Озеро видавалося велетенським шматом дзеркала, яке хтось поклав там, щоб дерева могли милуватися у ньому власною стрункістю.

Пейзаж псував хіба що Альберт, котрий зігнувся навпіл біля одного із товстих соснових стовбурів — схоже, він щойно позбувся свого обіду. Я гукнув його. Він озирнувся, і, хоча на обличчі відбивалися сором і ніяковість, колір його став значно природнішим.

— Сучі торгаші, — голосно вилаявся він. — Мабуть, таки отруївся тим чортовим хот-догом.

— Я ж казав тобі, що не варто було їсти те страхіття.

— Твоя правда. От сволота... Ну нічого. Наступного разу я там проїздитиму з санепіднаглядом. — Він раптом спохопився, що досі «при виконанні» й має, теоретично, рекламувати мені будинок. — То як, Михайле, ти вже все роздивився?

— Так, — нейтрально кивнув я.

— А цей вид? Ти тільки поглянь, що за вид! — Альберт широко розкинув руки, неначе намагаючись обійняти всю цю пишноту природи як якусь дебелу жіночку. — Чи часто тобі доводилося милуватися подібним? А тепер уяви, що цю картину ти можеш щодня бачити з вікна власної оселі! Бачити й усвідомлювати, що вона твоя!

— Дуже гарно, — погодився я, обіпершись на перила. — І дуже дивно, що ця краса могла комусь набриднути. Хто жив тут раніше?

— Чесно кажучи, не маю уявлення, — мляво відказав Альберт після кількасекундної паузи. Я витріщився на нього.

— Тобто? А за чиїм же дорученням ти продаєш будинок?

— За дорученням рідної держави. Нині вона є його власником.

— Не розумію. — Я дійсно мало що зрозумів. Альберт зітхнув.

— Михайле, цей дім разом з прилеглою територією — виморочне майно. Ким би й де б не були його хазяї — зараз вони визнані зниклими безвісти в судовому порядку, бо вже четвертий рік тут ніхто не живе. А тому нинішнім хазяїном є держава. Решта мене мало цікавить.

Альбертове пояснення мені не дуже сподобалося.

— Чорт забирай, чому ти мені відразу цього не сказав?

— Слухай, чого ти хвилюєшся? — округлив очі ріелтер у щирому дитячому нерозумінні. — Це ж зараз на кожному кроці — хазяї кидають старе житло, отримавши вигідніший варіант у столиці, або й узагалі їдуть з країни, і в них бракує часу і нервів на бюрократичні процедури. От воно й стоїть, доки якийсь сільський виконком не переоформлює його на себе в зв’язку з відсутністю господарів. А в мене у цій сфері є певні знайомства у кількох областях, тому маю змогу отримувати інформацію з перших рук про найкращі позиції. Не надурняк, звісна річ. Вони не бажають морочитися з цим, а я бажаю — от і вся система. Так що нічого надзвичайного. А ти про що подумав? — вишкірився раптом він. — Що якийсь психопат вирізав господарів? — Тут товстун знову загигикав, і мені захотілося чимось у нього пожбурити.

— Я просто не люблю напівправди, Альберте. Будь-яка шара має якийсь підступ. А це місце занадто гарне, щоб отак просто його покинути, тобі не здається?

— Миханю, що ми можемо знати про тих, хто тут жив? — розвів руками той. — А якщо цей господар одного дня зірвав джекпот Національної лотереї? Чи, може, стара тітка Софа заповіла його дружині квартиру на Брайтон-Біч? Усе на світі відносне, друже мій, тож раджу не забивати голову дурницями. Тобі подобається будинок?

— Так, — зізнався я.

— Ну то в чому проблема?

Може, ніякої проблеми дійсно не було. Я уявив собі реакцію Аліни на таку мальовничість, і ця думка допомогла мені остаточно зважитись. Дружина завжди мріяла саме про подібне місце — у лісі, на свіжому повітрі, і без жодної людини навколо у радіусі як мінімум довжини футбольного поля. Постійні літературні вечірки й світські прийоми, казала вона, почали викликати стійку алергію на людство. Що ж, це було не найгірше місце для єднання з природою і непогана схованка від роду людського для нас обох.

— Давай наостанок оглянемо підвал, — сказав я. — Я обіцяв Аліні повернутися до завершення чергової елітної гулянки, на яку її затягли.

— У твоєму голосі я чую згоду? — повеселішав Альберт.

— Якщо тільки у підвалі не зберігається гора трупів.

— Ні. Я ніколи не пропонував би тобі нічого подібного, друже. Чекаю тебе унизу, — і товстун підтюпцем рушив до входу. Я теж пішов з балкона.

Мені здалося, що будинок також радіє моєму рішенню.

4. / Аліна / На прийомі

Мені пекельно не хотілося туди йти. Часи, коли я попискувала від захвату, передчуваючи черговий шмат безкоштовного паблісіті, минули років сім тому — якщо взагалі були. Зараз же цей прийом означав для мене лише одне — нудьгу, зелену, як молода капуста. Ті самі обличчя, ті самі промови, усмішки, фальшиві, мов циганське золото, і такої ж щирості компліменти. Крім того, я погано переносила юрбу, а юрбою для мене ставала будь-яка компанія більше трьох чоловік. І найголовніше — зі мною не було Михайла. Із ним усе це пройшло б легше. Він умів підбадьорити мене лише своєю присутністю, умів усміхнутися так, що навіть безглузде торохтіння дружин олігархів, які зроду не тримали в руках нічого, окрім кредитної картки та журналу «Космополітен», починало здаватися якщо не милим, то цілком стерпним. А його коментарі, підкреслено серйозно проголошені за келихом якого-небудь коктейлю Молотова, незмінно вражали своєю оригінальністю, іронією, а деколи — нищівним, але обґрунтованим сарказмом. Так, із ним мені було б легше. Але... маємо те, що маємо, і в сухому залишку у нас — величезна зала для прийомів, орендована в Будинку вчителя за смішні гроші, сам прийом — на честь відкриття української філії відомого російського видавництва, і величезна купа людей, цілий мурашник — автори, видавці, газетярі, радіо, телебачення... Усі, в кого вільні руки, п’ють та жують з таким зосередженим виглядом, ніби це дійство тягне на Нобелівську премію. Або бодай на медаль. А мені нудно. Так, я знаю, що мусила прийти сюди — врешті-решт, саме це видавництво мене друкує. Утримує мене. І я прийшла. Тоді чому ж до багатьох речей я виявилася просто не готова? Адже вони не в дивину мені, усі ці розмови, промови, тости, ділові пропозиції, ретельно замасковані під світські плітки — то чому мені так зле? Михась обіцяв приїхати та підтримати мене, якщо встигне — але я не надто на це покладалася. Він подався далеко за місто, на оглядини омріяного мною будинку, і я дуже сподівалася, що у нього все вийде. Нехай привезе мені добрі вісті, а на цій вечірці може й зовсім не з’являтися. Я перетерплю. Все, що завгодно, навіть...

Мій погляд упав на дальній кінець довгого столу, і я зрозуміла, що поквапилася, говорячи «все, що завгодно». Бо там із келихом шампанського і двома живими підпорками біля довгих, як у мавпи, рук, стояло те, що я витерпіти не змогла. То був Остап. Якось я зовсім випустила з уваги, що такий стовідсотково світський лев не зможе проігнорувати цей променад... Праворуч від нього скромно тушувалася його жінка, Ірина здається, — низенька, повненька, але загалом дуже мила — якщо стерти вираз приреченої покірності з її білого личка. Чоловік явно привчав її до регулярних виходів у світ. Ліворуч же звивалося в’юном щось худеньке, штучно-руденьке і шалено юне. Я запідозрила, що це той самий молодий і обдарований бог креативу, в жертву якому принесли мого чоловіка, але найгірше було ще попереду. Я не встигла відвести очі, як вертляве дитя впіймало мій позирк і, штовхнувши Остапа в бік, посунуло на мене з невідворотністю долі. Якусь мить повагавшись, Остап та Ірина потупцяли за ним, практично слід у слід.

— От лайно, — вилаялась я крізь зуби і завертіла головою, шукаючи можливість для відступу. Не тому, що я боялася Остапа — ні, я іншого боялася. Що дійде до бійки. Мене аж тіпало від бажання запустити нарощені спеціально для цього прийому в салоні краси акрилові нігті в очниці Остапа. Але я не могла дозволити собі таку розкіш. Не тут і не зараз. Не на очах у моїх видавців, з якими я вже встигла люб’язно поспілкуватися і для яких була одною з принад цього вечора. А такий скандал не додасть мені популярності. Мій імідж — тонка, розумна, вихована особа, письменниця, що творить інтелігентні речі для інтелектуально розвинених жінок, дідько б його вхопив, той імідж! Як він псує задоволення! Я ще раз озирнулася і впевнилася, що відступати нікуди — позаду Москва, в усіх значеннях цієї безсмертної фрази. Що ж, тоді — в бій. Деколи слово сильніше за зброю — чи мені цього не знати?