Александр Шевченко – Бранці мороку (страница 14)

— Що сталося, сонечко?

Вона поглянула на мене так, неначе щойно побачила за вікном снігову людину.

— Моя клавіатура, Михайле, — сказала вона з легким тремтінням у голосі. — Вона щойно вибухнула мені в обличчя.

— Що?! Як це?

Аліна підвелася зі стільця, й кілька сірих кубиків, що виявилися тими самими клавішами, впали з її колін на підлогу.

— Кажу тобі — вона просто вистрелила. Диво, що жодна з цих штук не влучила мені в очі. Господи.

Я наблизився до дружини й розвернув її голову до світла. На щоці й на підборідді червоніли дві довгі риски. Таки дійсно подряпини.

— Сильно вони мене? — запитально звела брови Лі.

— Ні. Просто чиркнули. До післязавтра вже й сліду не залишиться. Але треба протерти перекисом. Зараз.

Я сходив у ванну і знайшов у аптечці перекис водню й шматочок вати. Повертаючись до кабінету, згадав, що, коли я перед цим стояв біля дзеркала, мене відвідали думки про щось подібне. Здається, я був роздратований. Зараз жодна з тих думок не пригадувалася — вони здавалися частиною поганого сну з безокою жінкою, — але я пам’ятав, що тріскотіння клавіатури Лі мене злило.

Це ж не я зробив, ні?

Що за нісенітниця, звісно ж ні. Я не вірю в телекінез чи щось подібне. Думка — це думка, усього лише електричний імпульс в мозку, і не більше. До того ж, хіба я можу бажати зла власній дружині? Прокинувся не в гуморі через той кошмар, оце й усе. А Аліна, мабуть, просто перестаралася.

— Мабуть, ти просто перестаралася, — бадьоро припустив я, поки дружина змітала з підлоги клавіші. — Я чув, як ти шпарила. От ця пластикова китайська штукенція і не витримала.

— Михасю, це абсурд. Вона ж не просто розпалася в мене під пальцями — усі клавіші полетіли вгору. Мені в лице. Чи багато ти чув історій про клавіатури, що вибухають?

— В одному фільмі бачив, як рвонув монітор, — повів плечима я.

— Монітори — можливо. Але всередині цієї штуки практично сама лише пластмаса. Там нічому вибухати. Можеш переконатися, — Аліна простягла мені відро для сміття з рештками пристрою. Я відмовився від пропозиції.

— Якби я вірив у містику, то сказав би, що це покарання за порушену обіцянку.

— Тобто? — Аліна здивовано кліпнула очима.

— Цитую видатну письменницю сучасності Богдану Нечай: «До біса мої романи. Я беру тайм-аут, оголошую перерву в писанні цукеркових книг щонайменше на квартал. Я хочу байдикувати, насолоджуватися життям, і тільки...» А сама? Між іншим, після сніданку, який ти мені програла, ми збиралися відвідати історичну пам’ятку під Кардашевом. Є що сказати на своє виправдання?

— Винна, — Лі похнюпилася. — Але, Михасю, я навіть не можу згадати, коли востаннє відчувала таке сильне натхнення, як сьогодні зранку. Воно, власне, мене й розбудило — я прокинулася від того, що уві сні побачила увесь свій роман аж до самого фіналу! Уявляєш? Я підхопилася о сьомій з повністю побудованим сюжетом у голові. І вирішила написати якомога більше, доки нічого не забула. Ти образився?

— Є трішки, — зверхньо сказав я. — Та завжди є шанс спокутувати провину. Скажімо, яєчнею, мисливськими ковбасками і кавою. А потім, хочеш ти чи ні, ми сядемо в машину і поїдемо на екскурсію до тих старих руїн. При всій любові до нашого будинку я не збираюся киснути тут безвилазно. Виконуй.

— Так, володарю, — відсалютувала Аліна, та раптом знову посерйознішала. — І все ж таки, що це могло бути, Миханю? Що сталося?

— Не знаю. Але нічого надприродного, — рішуче сказав я, думаючи про дзеркало.

10. / Аліна / Гості

Тоді ми таки вибралися до фортеці і чудово провели час, блукаючи між старезних, порослих мохом каменів у тиші, яку порушувало тільки наші кроки. Серед тих руїн, що просто дихали нашою буремною історією, було так легко уявити себе не в цьому часі, що я не втрималась і уявила. Мені здалося, ніби я перенеслася назад, на кілька сторіч, що з міцної, ще не зруйнованої вежі я бачу наближення завойовників, що разом з товаришами по зброї захищаю рідне місто від ворожої навали — і гину, не відступивши. Дивно, але мене, переконану пацифістку, чомусь зовсім не здивували ані мої войовничі мрії, ані думки про власну загибель. Я любила проживати миті чужих життів завдяки своїм фантазіям, а покійна мама завжди казала, що не певна, чи це мій хрест, а чи дар Божий. Я також не була певна нічого конкретного, але зазвичай це здавалося мені саме даром.

Повертаючись додому, ми дивом набрели у крамничці в Кардашеві на клавіатуру, таку старезну й пожовклу, що я захвилювалася, а чи можливо підключити її до мого комп’ютера. З’ясувалося, що можливо, і ми відсвяткували це за вечерею домашнім малиновим вином, купленим у тому ж таки Кардашеві у привітної молодиці на ринку. Якийсь час ми провели на веранді, обговорюючи вибрики сучасної техніки: дивний трапунок із вибухом пластмаси все не давав мені спокою. А потім тема вичерпалася сама собою через втому, Михась пішов спати, а я перебралася до свого кабінету. Я ще довго сиділа там, але не писала, а просто зачаровано дивилася, як повільно тануть у сутінках дерева за вікном, як сріблясто-жовте сяйво молодика клаптиками лягає на підлогу, і слухала, як звабливо шумить вітер за вікном. Піднявшись нарешті до спальні, я спробувала розбудити Михайла з романтичними намірами, однак він не піддався, пробурчав щось геть не романтичне і відвернувся від мене. Я не образилася, бо була переконана, що попереду у нас повно часу і його вистачить на все. І на те, щоб кохатися, і на те, щоб народити дітей, і на те, щоб зістарітися разом.

Наступного дня я прокинулася, коли ще й на світ не займалося, а чоловік проспав до обіду. Наздоганяє втрачене, вирішила я, згадуючи його безкінечні хронічні недосипи, повернення додому о першій ночі та підйоми о п’ятій ранку, тому й не стурбувалася. Мій роман писався надзвичайно легко, просто лився, мов вода, тому я не стала відволікатися на їжу, гукнувши Михайлові, щоби він розігрів собі учорашній борщ. Чоловік чомусь образився.

— Ледацюга! — сказав він, відкривши двері мого кабінету.

— Соня! — відповіла я, навіть не повернувши голови.

Зголоднівши, надвечір я тимчасово звільнилася зі свого творчого полону, і вийшла на кухню. Михайло був там і оскаженіло рубав салат, ніяк не реагуючи на мою з’яву. Мені здалося дивним його обличчя — воно було якимось відстороненим і чужим. Я вмостилася на клишоногій табуретці і спитала:

— Усе гаразд?

— Так, звісно, — Михась відірвався від катування городини, і звів на мене очі, котрі якусь мить були темними, як рілля. — Усе прекрасно, Лі. Ось хазяйную, як бачиш. Виконую твою роботу. Мені ж тут все рівно немає чим зайнятися. А у тебе роман, герої, все таке...

Хоч як важко у це повірити, але тоді мені стало соромно. Відчуття провини — з приводу і без — завжди було моєю ахіллесовою п’ятою, і хоча з віком я навчилася давати доброго відкоша будь-кому, хто намагався таким чином мною маніпулювати, але ж переді мною був не будь-хто, а коханий чоловік. Тому я почервоніла, перепросила і хутенько доробила салат, зварила картоплю і запекла із сиром куряче філе. Михайло відтанув, ми смачно поїли, прогулялися лісом і, відчуваючи приємну втому, вирішили заснути раніше, ніж завжди.

— А тобі вдасться? — спитала я із сумнівом. — Ти сьогодні спав півдня, мабуть, нічний сон перебив.

Від цих слів Михайло спалахнув, як сухий сніп.

— Це натяк на те, що я байдикую? — спитав він погрозливо. Я так здивувалася, що навіть не образилася.

— Та байдикуй собі на здоров’я, — відказала я якомога миролюбніше. — Ми ж ніби для цього сюди й приїхали. І це ніякий не натяк, а проста констатація факту. Не сердься, любий. Це ж добре, коли раптом випадає ніч без сну.

Я говорила грайливо, і чекала хоч на якусь реакцію, однак Михась промовчав. Щоправда, він обійняв мене, коли ми лягли в ліжко, і поцілував, і робив усе, що й завжди — але не як завжди. Я ніби обіймала незнайомця, якогось стороннього мужчину, і це дивне, моторошне відчуття звело таку жадану для мене близькість на пси. А подальші слова Михайла мене заледве не вбили.

— Ти мене геть змучила, Лі, — заявив він тоном прокурора. Я засміялася, дещо невпевнено, бо у цих словах виразно продзвенів метал.

Я прошу двадцять років ув’язнення для цієї жінки за сексуальні домагання до власного чоловіка.

— Це скарга чи заохочення?

— Ні, я не скаржуся, просто гадаю, що у твоєму віці пора вже менше думати про плотське.

Промовивши це, Михайло миттю солодко заснув, а моя щелепа відпала і зі стуком покотилася на підлогу.

У моєму віці? Менше думати про плотське?

От лайно! Почути таке від коханого — так і жити не захочеться.

Спокійно, Аліно, сказав мені внутрішній голос, немає чого хвилюватися. Це природно, що він почувається зайвим. Скільки часу пройшло, відколи він втратив роботу, котра давала одне з найголовніших для чоловіка відчуттів — відчуття того, що він потрібен? Не так вже й багато, правильно? І зізнайся собі чесно, він має рацію, люба — у тебе є твоя творчість, твої герої, і це неможливо відняти. Де б ти не була, що б із тобою не трапилося, цього в тебе ніхто не забере. Поруч завжди знайдеться ноутбук, захалявна книжечка чи твоя пам’ять. Це твій стрижень, твій хребет — творчість і любов. Вірніше, любов і творчість, та в чоловіків усе інакше. Ти це знаєш, ти змирилася з тим, що жодне почуття, яким би палким воно не було і яким би великим не здавалося, не замінить мужчині улюбленої справи. А зараз тому, кого ти кохаєш, Лі, буквально перебили хребет. Він корчиться від болю, а ти дивуєшся, де його усмішка. Потерпи, дівчинко. Потрібен час і більш нічого. Час лікує все. Ну і ще якесь заняття Михайлові також не завадило б. Хоча б якесь хобі, чи що. Так що краще напруж мізки і придумай те, що трохи відволіче чоловіка від сумних думок.