Александр Шалимов – Дивний світ (страница 11)

«Прикидається», — вирішує Вель.

Кілька безшумних кроків, і вона голосно плескає в долоні над самою головою Лура. Він стрімко схоплюється, обертається, в очах переляк. Переляк змінюється виразом невдоволення.

— Ти? — каже він різко. — Що за дурні жарти! Мало того, що твоя музика заважає працювати…

— Моя музика?.. Працювати?.. — Вель уражена.

— Звісно. Я готую програму для однієї операції. — Лур киває головою на маленькі кольорові графіки, розкладені перед пультом. — А ти, коли слухаєш музику, могла б подумати про товаришів.

— Значить, я помилилася? — Вель усе ще не може повірити. — Значить, не ти щойно вмикав цей запис?

— Який іще запис?

— Якась симфонія… А може, не симфонія… Раніше я ніколи не чула її й не знала, що вона у нас є.

Ледь примружившись, Лур допитливо дивиться в очі Вель. Відтак бере її за руки.

— Що ти таке вигадуєш? Знову дуриш мене? Чи… Хочеш, я прийду до тебе після вахти?

— Ні. — Вель різко висмикує руки. — Ти справді не вмикав зараз ніяких записів?

— Слухай, мені це набридло, — вибухає Лур. — Що, власне, тобі від мене треба?

— Дай слово, що ти нічого не вмикав, ось щойно перед моїм приходом.

— Що з тобою, Вель? — голос Лура знову стає м’яким. — Ти, здається, справді схвильована… перелякана. — Він намагається пригорнути її до себе.

— Ні, — Вель відхиляється, — зовсім я не злякалася. Але ти не відповів на моє питання.

— Хіба не ти сама щойно вмикала якийсь запис? Він розносився по всьому кораблю. Що ти в ньому знайшла — огидна музика.

— Значить, ти не вмикав, але чув…

— Я ж сказав. — Лур розводить руками. — Я сидів, затиснувши вуха. Вже хотів висварити тебе, але ти прийшла сама.

«Дивно», — думає Вель.

— А може, капітан? — каже вона вголос.

— Капітан, — сміється Лур. — Він давно спить. Ось дивися. — Лур вмикає один з екранів внутрішнього зв’язку. — Крім того, нікому з нас трьох, окрім тебе, не спало б на думку розважатися такою какофонією[20].

— Какофонією?

— Звичайно. Це була не музика, а злобне завивання, без мелодії, з якимсь спазматичним ритмом. Здається, років сто тому на Землі складали подібне. Дивуюся з твого смаку.

«Невже все-таки галюцинація? — думає Вель. — Раніше ніколи не було нічого подібного, лише тут…»

— Мабуть, я піду, — каже вона нерішуче.

— Можеш залишитися. — Лур знизує плечима. — Ти мені не заважаєш. А може, все-таки після вахти?..

— Ні, ні, — швидко обриває Вель. — Я йду спати…

— Дивно, — сказав за сніданком капітан, — дуже дивно. В один і той самий час ви чули щось цілком різне. Треба було розбудити мене.

— Але це не повторилося. Після розмови з Луром я більше нічого не чула.

— Я також, — кивнув Лур.

— А прилади… нічого не фіксували?

— Все було нормально.

— Гм… Треба мерщій закінчувати ремонт.

— Схоже на звукові галюцинації, чи не так?.. — Вель питально дивиться на капітана.

— Судячи з твоєї розповіді, не лише звукові. Сьогодні вночі моя вахта. Перевіримо… А зараз за роботу.

— Може, ви почнете удвох з Вель, — Лур збентежено покусує губи, — а я б спробував упіймати декілька штук… тутешньої фауни… Виловити їх з води, звісно, не буде важко. Я миттю… Раптом вони увечері справді не з’являться! А завтра ми, можливо…

— Ми підемо разом пізніше. — Голос капітана звучить сухо. — Спочатку ремонт, відтак бабки…

— Я б їх узагалі не чіпала, — задумливо каже Вель. — Ми нічого не знаємо про них… Нічого…

— Ото ще новини, — Лур насилу стримує закипаюче обурення. — Ми — дослідники. Гарні ми були б, відлетівши звідси з порожніми руками. На Землі, в Центральному музеї космосу, виставлені колекції, зібрані сорока зоряними експедиціями. Якби всі учасники тих польотів міркували як ти, не варто було б витрачати людську працю й колосальні кошти на спорядження експедицій.

— Але вони споряджалися не для того, щоб звозити на Землю все, що трапиться під руку на інших планетах. Вивчати — це не означає руйнувати, втручаючись за правом сильнішого в чужі нам закономірності. Перш ніж убивати азотом, випромінюванням, полями, енергію яких ми опанували, треба знати, що перед нами…

— Чудово! Викривальна промова на захист тутешніх бабок!

— Це перші живі істоти, зустрінуті нами на дуже довгому шляху. Можливо, вони єдині мешканці цієї планети. Як пов’язані вони з навколишнім середовищем, одне з одним? Твоє втручання, Луре, може порушити якусь важливу нитку в цьому гармонійно прекрасному світі. Наслідків ніхто з нас передбачити не в змозі.

— Не звертайте уваги, кепе, — каже Лур, повертаючись до капітана. — Нашу дівчинку не на жарт налякала нічна музика. Втім, така музика могла налякати кого завгодно. Але я добуду своїх бабок, і, ладен поручитися, тутешнє небо від цього не впаде на тутешню землю…

— Можливо, ти й має рацію, — бурчить капітан, встаючи з-за столу, — але сьогодні у мене не сходить з гадки історія з Шерром. До чого б це? А на шостій Бети Лебедя теж, вочевидь, жили лише комахи…

Ремонт удалося закінчити до вечора.

— Ну ось і все, — резюмував капітан, вимикаючи контрольну апаратуру. — Тепер «Вихор» готовий до будь-якої несподіванки. А ти можеш зайнятися своїми бабками, Луре, якщо ще не передумував.

— Коли вони знову з’являться… Мабуть, я використаю компресор шлюзу.

— Не треба! Тобі досить декілька штук, а компресором знищиш цілий рій. Вель не пробачила б нам такої жорстокості.

Рої з’явилися перед самим заходом сонця. І знову ніхто не завважив моменту вильоту. Лур чергував на березі озера, озброєний великим сачком на довгій палиці. Капітан і Вель знаходилися вгорі, на висувному містку «Вихора».

— Ви помітили щось? — вигукнула Вель. — Звідси здається, що вони виникли з повітря.

— В усякому разі, не піднялися з води, — пробурмотів капітан. — Я стежив за поверхнею озера. Воно не ворухнулося і спокійне, мов дзеркало. Можливо, цього разу вони прилетіли здалеку?

— Але чому саме сюди?

— Можливо, їх приваблює «Вихор»?

Лур бігав уздовж берега зі своїм сачком.

— Він нічого не впіймає, — сказав, придивившись, капітан. — Рої не підпускають його близько…

Через декілька хвилин захеканий Лур піднявся на місток.

— Безнадійно, — оголосив він, насилу відсапавшись. — Полохливі надзвичайно. Залишається компресор… Якщо, звісно, якийсь рій наблизиться.

— А чи не спробувати ультрафіолетове випромінювання? — Капітан не відривав погляду від найближчого рою. — Здається, для багатьох земних комах ультрафіолетова частина спектру є видимою. Спалахи можуть принадити їх.

— Це думка! — зрадів Лур. — Залишимо відкритим вхідний шлюз і ввімкнемо джерело жорсткого випромінювання. А коли рій наблизиться, спрацює компресор.

— Може, достатньо самого екрану, що випромінює в ультрафіолетовому діапазоні? Тоді тобі не доведеться губити цілий рій.

— Чого ви побоюєтеся, капітане?

— Річ не в моїх побоюваннях. Але я хотів би уникнути непотрібної гекатомби[21].

— Поки сперечаємося, вони знову зникнуть.

Капітан махнув рукою:

— Роби як знаєш. Врешті-решт, біологічні дослідження — твоя царина.