Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 94)

— Хіба він не попередив вас про мене?

— Я нікого не бачив перед від'їздом. Одержав записку з паролем і місцем — трактир «Дністер», о третій годині, та ось паперовий пакет… Там було сказано — «свій», я гадав — чоловік…

Якусь мить вони мовчали, розглядаючи одне одного, ще боячись вірити і вже вірячи, що все це наяву.

— Оце справа! — Олексій приголомшено поскріб нігтями потилицю. — А я ж вас ліквідувати збирався.

Галина аж підскочила. Очі її округлились, мов п'ятаки.

— Ви — мене? — ледве не закричала вона. — Та чи знаєте ви?.. — Вона злякано оглянулась і зашепотіла, нахилившись через стіл: — Та чи знаєте ви, що я з-за вас цілий день змарнувала! З самісінького ранку очей з вас не зводжу. На березі сиділа, поки ви спали, боялася відійти, щоб не проґавити! Як на зло, ніхто не прийшов, не проїхав, а то б ви уже давно давали пояснення Недригайлу в повітовій ЧК! Подумати тільки: він мене хотів ліквідувати!

Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.

— Жартуєте!

— Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. — Раптом вона насупилася: — До речі, ніхто до вас не підходив?

— Коли?

— Та от зараз на площі?

— Ні, — сказав Олексій.

Галина сплеснула руками:

— Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!

Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.

Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…

Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» — підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина — «своя»! Оце штука!..

Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…

— Усе гаразд, — сказала Галина, повернувшись. — Можете гуляти на волі. Між іншим, як вас називають по-людськи?

— Олексієм. А вас?

— Галиною, у мене ім'я. справжнє. Послухайте, а ви справді наш?

— А то чий же?

— Оце історія! Це щось неймовірне!

— А я що кажу? — мовив Олексій. — Просто навіть нісенітниця якась!

Раптом його осяяла несподівана думка:

— Галино, ви чому примусили нас ночувати в степу тоді, по дорозі до Нечипоренка? Боровий ще скаржився…

— А-а, тоді… Через машинку. Не хотіла її цілою привезти. Гадаєте, вона сама зламалась? Як же! Це я її вночі… Чого ви смієтесь?

Олексій розповів про операцію над «Ундервудом», яку він зробив ще перед від'їздом із Тирасполя.

— Ой, не можу! — залилася тихим сміхом Галина. — Ой, не можу! — Вона поставила лікті на стіл і затулила обличчя долонями. Потім скинула на Олексія мокрими карими очима і тихенько схлипнула: — Я ж тільки повернула там щось, а вона — тарах… і розсипалась!.. — І знову її вузькі худенькі плечі часто затремтіли.

Олексій тіпався від сміху, дивлячись на неї, і відчував себе щасливим від того, що рядом сидить своя людина і можна хоч на мить бути самим собою…

ГАЛИНА ЛИТВИНЕНКО

Галина була харків'янкою.

Батько її, тихий хворобливий чоловік, служив у міській управі і навіть мав якийсь низький штатський чин. Прибутки сім'ї були досить скромні, а втім, їх вистачало на те, щоб дати дітям освіту. Старший брат Галини, Юрій, вчився на юриста в Київському університеті, сама Галина — в гімназії. Характером вони не вдалися ні в матір, ні в батька…

Юрія двічі виключали з університету за участь у студентських «безпорядках». Старикові Литвиненку доводилося їздити в Київ і оббивати пороги у великого начальства. Зглянувшись на прохання старого чиновника, Юрія поновлювали, але він не втихомирювався. Батько знав: хлопчисько захоплюється нелегальщиною. Кожного дня можна було чекати, що його виключать, арештують, а то й чогось гіршого.

У повітрі пахло революцією. Гімназисти читали Плеханова. Серед численних поклонників Галини були такі, що мріяли про «жертву в ім'я свободи». Один навіть вірші писав про тих, хто в «кромішній і згубній темряві готує сяючий вибух».

Юрій був саме таким: він готував «сяючий вибух». В очах Галини брат був героєм.

Коли він приїжджав у Харків, високий, з розкішною чуприною, з карими, бархатистими, як у Галини, очима, в нього нестямно закохувалися її гімназичні подруги, а поклонники розмовляли з ним неприродно «солідним» голосом і виключно напівнатяками. Юрій посміювався і казав сестрі:

— Ти їх менше сюди запрошуй: добазікаються до біди.

Він довіряв їй. Давав читати нелегальні книжки, які зберігав у спеціально влаштованому тайнику на кухні, терпляче розтлумачував, коли було щось незрозуміло. По його приїзді вдома створювалася тривожна і хвилююча атмосфера небезпеки і таємниці. Галина вже тоді опановувала основні закони конспірації, не підозрюючи, звичайно, що з часом вони надовго стануть законом її життя. В чорній папці для нот вона розносила за вказаними адресами віддруковані на склографі прокламації. Жвава, винахідлива, коли треба мовчазна — такою була вона ще в ранній юності.

Майже рік після початку революції Юрій десь пропадав, від нього не було ніяких вістей. Коли він згодом об'явився в Харкові, його не впізнали: кубанка, портупея, наган. Батько спитав:

— Можу я нарешті знати, якої політичної орієнтації дотримується мій син?

— Я, тату, більшовик, — сказав Юрій.

Батько схопився за голову.

— Ти з глузду з'їхав! Хіба мало є інших партій: соціалісти-революціонери, конституційні демократи… Ти не міг обрати щось більш пристойне для людини з освітою?

— Пристойнішого не знайшов, — усміхнувся Юрій.

— А ти шукав? Здуріти можна: мій син — більшовик! Мені ж тепер люди руки не подадуть!

— Дивлячись які люди.

— Інтелігентні! Пан Шпак, доктор Коробов!

— А, ці, — можливо…

Незабаром Юрія призначили політкомісаром району. І дивна річ: люди, як і раніше, подавали руку старому Литвиненку. Доктор Коробов навіть заявив йому:

— Якщо більшовики, Сергію Федоровичу, схожі на вашого Юрія, то це ще не так погано!

Одна ця фраза вчинила переворот у душі колишнього чиновника міської управи. Син набагато виріс в його очах, а партія, до якої він належав, дістала право на існування. Навіть дізнавшись, що під впливом брата Галина вступила у створений у місті осередок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, він не став заперечувати і тільки пробурчав:

— І дівчиська звели з доброї путі. Божевільний час!

Для Галини настали дивовижні дні, можливо, найкращі в її житті. Вона влаштувалась працювати в друкарню на посаду коректорського підчитувача. Гімназію кинула, та й приватна жіноча гімназія незабаром закрилася. Нові друзі по осередку не мали нічого спільного з її колишнім оточенням. Вони мріяли про світову революцію, про світлі міста, зведені для всіх, про «царство соціалізму», і мрії ці були реальними, тому що люди, які тепер працювали поруч з Галиною, були людьми простими, без викрутасів, до того ж такими, що знали, почім фунт лиха. Тут вона не мала залицяльників, тут були товариші. Вони не патякали про «жертовність в ім'я свободи». Ніхто не думав «жертвувати», всі чогось прагнули в житті, пред'являли до нього прості й високі вимоги. І кожен ладен був відстоювати ці вимоги, не думаючи про смерть, хоч щомиті був готовий до неї. Галина жила наче в хорошому сні, жадібно проймаючись новизною цих стосунків і палкою вірою в революцію. Було багато мітингів, були безсонні ночі в дружині самозахисту, була агітаційна бригада, в якій Галину шанували як читця-декламатора і виконавицю українських пісень під гітару…

А потім усе це обірвалося грубо й зненацька.

Місто зайняли петлюрівці.

Юрій пішов з Червоною Армією. Батьки виїхати не змогли: у матері почався тяжкий серцевий приступ. Галина не зважилась залишити їх…

Гайдамаків привів ковбасник, на прізвище Малушко. Місяць тому він був заарештований районним політкомісаром Литвиненком за злісну спекуляцію. Червоні не встигли вчасно розстріляти його. Тепер Малушко зводив рахунки.

Це був звіриної сили чоловік з багровим одутлуватим обличчям і вицвілими водянистими очима алкоголіка.

Гайдамаками командував бородатий одноокий хорунжий, від якого тхнуло сивушним перегаром і кінським потом.

— Твій виродок — комісар? — спитав він у батька.

І тут старий чиновник, який все життя торопів перед начальством, проявив зовсім немислиму для нього сміливість.

— Обережніше з словами, — сказав він. — Мій син не виродок! Мій син — порядна освічена людина!