Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 41)
Ні слова не кажучи, старий обійшов Олексія, немов боявся обпектись, і попрямував до дверей.
Діна причинила двері і притулилась до них спиною.
— Ну, що скажете?
— Ось… прийшов.
— Ви думали над нашою вчорашньою розмовою?
— Думав.
— І як?
— Я вже вирішив, Діно…
— Ви впевнені?
— В мене іншого шляху нема! — тихо промовив Олексій. Всі ці слова він приготував заздалегідь.
Відштовхнувшись од дверей, Діна зробила кілька кроків до нього.
— Ви розумієте, як це серйозно?
— Я все обміркував…
— Дуже рада, коли так, — сказала вона, дивлячись на нього з недовір'ям, якого вчора не було. — Я розповіла про вас… моїм друзям. І мушу признатись, вони обвинуватили мене в легковажності.
Олексій нахмурився. Неприємний холодок — передчуття невдачі — підступив до горла.
— Але мені все-таки вдалось їх умовити, — говорила Діна. — Вони погодилися зустрітися з вами.
— Звісно, — промовив Олексій, — я нічим не можу довести, що я… що мені можна довіряти… але вони самі побачать…
Діна підійшла впритул, поклала долоню на верхню кишеню його френча.
— Я вам вірю, Альошо! Я знаю, я відчуваю, що ви наш! Ми їм разом доведемо — правда? — і, здавалося, сама себе переконавши таким чином, повеселішала, пожвавішала і заговорила швидко, півголосом, оглядаючись на вікна. — Ввечері прийдете до мене годині о дев'ятій, як вчора; я вас відведу… До речі, ви не можете дістати човен?
— Човен?
— Хоча, де вам узяти?
— А надовго?
— Години на дві.
— Можливо й зможу, — сказав Олексій. Він згадав про Марусиного дядька Селемчука. — Я з одним рибалкою познайомився. Попрошу в нього, може, дасть.
— Попросіть. Не дістанете — приходьте так, я сама щось роздобуду, а дістанете, тим краще. Свиснете мені тихенько, я вийду. Коли все буде гаразд, я засвічу лампу в малій кімнаті, а завіски закрию. Якщо лампа горітиме, а завіски будуть розкриті — тоді почекайте. І будьте обережні, Альошо, дивіться, щоб за вами хтось не ув'язався.
— Ясно!
Через півгодини Олексій разом з Марусею побували в дядька Селемчука. Той ще не повернувся з Херсона, але його дружина, сухенька діловита бабуся, яку Маруся звала тіткою Любою, сама відвела їх на берег, де стояв похилений курінь і на кілках висіли рибальські сіті. В дядька Селемчука було два човни. На одному, кращому, з парусом, він поїхав сам, другий був зачалений в мілкому і вузькому затоні — плоскодонний, трохи більший за душогубку. Цей човник тітка Люба дозволила взяти. Його вивели з затону і сховали в комишах.
Потім, зайшовши до Марусі, Олексій поговорив з Храмзовим, який з учорашнього вечора розкошував на її сіннику, і пішов до штабу виконувати до кінця дня обов'язки писаря.
… Олексій виїхав, коли зовсім стемніло. Ніч була ясна, вітрець здув туман з ріки; вода рябіла і від місячного світла здавалася студеною.
Олексій спустився за течією до самої пароплавної пристані, в темряві не помітивши саду Федосових. Довелося повертатися. Він повів човен уздовж берега і незабаром побачив купальню. Вона ледве сіріла в темряві, зливаючись з якимись кущами. За нею, на березі, досить високому звідси, мерехтів крізь дерева голубуватий вогник — вікно в кімнаті Діни.
Прив'язавши човен до палі, оброслої холодним річковим слизом, Олексій піднявся на місток і, поминувши лужок, переліз через огорожу.
В будинку спали. Дінине вікно було відчинене, завіски закриті. Олексій свиснув, почекав і свиснув ще раз.
На завіски лягла тінь.
— Чую! Світло погасло.
За хвилину відчинилися двері, заскрипіла галька на стежці, і підійшла Діна, закутана в темну хустку.
— Це ви, Альошо?
— Я.
— Човен не дістали?
— Дістав. Там, біля купальні…
— Ну! Молодець! Ні, слово честі, ви мені подобаєтесь! — вона стиснула його руку біля кисті. — Ходімо скоріше: нас уже чекають.
Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.
— Тепер куди?
— За течією. Я покажу…
Зарипіли кочети.
— Тихше! — злякалась Діна. — Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.
Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.
… Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.
— Ради бога, обережніше! — шепнула Діна. — Ближче до берега…
Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий — проїжджий, по якому ходили судна, — завертав праворуч.
— Ближче до берега! — пошепки командувала Діна.
Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів. Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.
Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:
— Тепер до острова!
Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.
Діна вистрибнула перша.
— Приїхали! — полегшено зітхнула вона.
Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.
Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло…
«Гм… заїхав», подумав Олексій і ліктем намацав кобуру нагана.
— Ходімо, що ж ви! — квапила Діна.
Вони ввійшли у зарості. Діна вела Олексія за рукав. Він ішов, наче сліпий, нічого не бачачи навколо. Під ногами чавкало болото. Але Діна добре знала, куди йти… Вона впевнено звертала, попереджала: «Тут корч», «Чагарник — очі бережіть», — і вела все далі, в глиб острова.
Раптом їх окликнули:
— Хто?
— Свої, — відповіла Діна. — Хто, я питаю?
— Вірні обов'язку! — Це, очевидно, був пароль.