Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 30)

— Так.

— До речі, як з човном? Остаточно пропав?

— Про човен треба забути. Сьогодні біля нього була засада. Я послав туди якогось безпритульника для перевірки, так його затримали. Нічого, знайдемо інший.

Олексій прикусив губу.

— Ну, що ж, — військовий підвівся, — це все. Тепер, Надіє, йдіть. Коли б не прокинувся наш червоний орел. Ми вийдемо трохи пізніше.

Дунаєва віддала ліхтар чоловікові в брилі, сховала під хустку планшет Філіппова і пішла до дверей.

Настала мить, коли Олексієві треба було вирішити, що робити: брати цих двох шпигунів негайно чи випустити їх з пастки, в яку вони потрапили, і чекати завтрашнього дня?..

Це був нелегкий вибір. Випадок, дивний, неповторно щасливий випадок віддавав у його руки двох запеклих ворогів, спіймання яких було зараз чи не найвідповідальнішою справою ЧК. І це міг зробити він, Олексій Михальов, сам, без сторонньої допомоги…

З другого боку, тепер було цілком ясно, що справа не тільки в цих двох шпигунах, що існує організація, шпигунський центр, змова, що завтра керівники зберуться тут. Одним ударом можна роздушити всю зграю!..

І рішення було прийняте.

Ще вдень Олексій помітив у дворі велику розсохлу діжку. За нею він і причаївся.

Дунаєва вийшла, швидко причинивши за собою двері, постояла, послухала, потім пройшла на город. Повертаючись, мимохідь стукнула в стіну: все, мовляв, гаразд.

Олексій ще раз глянув у щілину.

Шпигуни, очікуючи, стояли посеред сарая. Той, що в брилі, повільно підняв ліхтар, дмухнув, і враз потонуло в мороці його на мить освітлене обличчя з гострими вилицями і випнутим підборіддям. Олексій заціпенів: у чоловікові в брилі він пізнав Віктора Маркова.

Вороги пішли. Коли їх кроки завмерли на городі, Олексій переліз через тин у двір Ганни, потім вийшов на вулицю і щодуху помчав у ЧК.

… Він повернувся через дві години, заліз на горище і довго лежав без сну, обмірковуючи все, що сталося…

ОБЛАВА

Наступний день здався Олексієві найдовшим у його житті, йому не давала спокою думка: коли якась непередбачена обставина перешкодить ворогам зібратися або вони помітять щось підозріле, — тоді все пропало! Він один буде винен у тому, що два материх шпигуни залишаться на волі. І тоді нема для нього виправдання!..

А втім, щодо одного з них Олексій тривожився менше. Федя, звичайно, пригадає, з ким вони бачили п'яного Філіппова. Він і тоді назвав його прізвище, непростимо пропущене Олексієм повз вуха. Але Марков… Віктор Марков, есерівський прихвостень, причетний до розгрому фронтовиків німцями… Марков утече! А тимчасом всього кілька годин тому Олексій міг затримати його. Треба було тільки простягнути руку і засунути засув на дверях сарая. Тільки простягнути руку! Шпигуни були б спіймані на гарячому, бо цілком очевидно, що в ящику, який вони принесли, — зброя. Він уже зумів би затримати їх до ранку! До того ж поблизу був Філіппов, як-не-як своя людина…

Олексій заспокоював себе тим, що для побоювань нема серйозних підстав. Зранку, причепурившись, Дунаєва кілька разів виходила з дому, млявою, вихляючою ходою прогулювалась по подвір'ю, ліниво лаялась із старою.

Надвечір з кількох непомітних для стороннього погляду прикмет Олексій знав, що будинок вже оточений, що, крім нього, за жінкою стежать ще не менше п'яти пар очей. Тимчасом в її поведінці ніщо не виявляло тривоги або занепокоєння.

І все-таки остаточно Олексій заспокоївся тільки вночі, коли городами в двір Дунаєвої прослизнула тінь першого з тих, кого він так нетерпляче чекав…

На цей час в кущах біля тину, що відділяв двір Ганни од двору Дунаєвої, лежало вже три чоловіки: Воронько і два хлопці з оперативного відділу — Володя Храмзов і Матвій Губенко. Сама Ганна давно пішла спати, сердито натякнувши Олексієві, що коли він і завтра працюватиме з таким холодком, як сьогодні, то вона, мабуть, обійдеться й без його допомоги…

Потім протягом двадцяти хвилин у будинок Дунаєвої прийшли ще шестеро. Було чути тихенький скрип східців, приглушений шепіт біля танку — там хтось стояв на варті. І будинок увібрав у себе ці тіні — не тіні, а швидше якісь невиразні, безформні згустки темряви. Ніч, на. щастя, випала темна, хоч в око стрель…

Облавою керував Величко. Неквапливість начальника виводила Олексія з себе. Величко сам розставив людей по місцях, і хоч в облаві брали участь досвідчені чекісти, кожному пояснив його завдання.

Через півгодини після того, як остання, сьома тінь сховалася в будинку, чекісти замкнули кільце на городах, і Величко послав Микиту Боденка зняти вартового, поставленого змовниками.

— Пароль «Розплата», — нагадав він.

Боденко пірнув у темряву.

Олексієві це здалося помилкою: надто громіздкий і незграбний на вигляд був «київський богатир».

Та незабаром біля будинку почулося ледве чутне вовтузіння, а потім Боденко приніс Дунаєву. Він приніс саме її, обхопивши поперек тулуба і затиснувши долонею рота, для чого йому довелося міцно притиснути голову жінки до своїх могутніх грудей. Коли Дунаєву зв'язали і заткнули їй рота кляпом, скрученим з її хустки, Боденко пошепки попросив Олексія:

— Ганчірки якоїсь нема? До кістки прокусила руку дурна баба!..

Величко, а за ним Олексій, Воронько, Боденко і Храмзов піднялися на ганок. У темних сінях, де пахло рогожею, навпомацки знайшли двері. За ними чутно було гомін. Величко взявся за ручку.

— Ну…

Решта присунулися до нього. Почекавши, Величко ривком розчинив двері.

— Руки вгору!..

Від різкого руху повітря хитнулася під стелею лампа, освітивши яскравим після мороку світлом зблідлі обличчя, що витяглись і заціпеніли, стіл, непочату четвертину самогону, кухлі…

Перше, що холодіючи відмітив Олексій: Маркова не було.

— Руки вгору! — повторив Величко.

Заціпеніння минуло. Повільно піднялися руки. Шестеро стояли навколо стола. Один, одутлий, продовжував сидіти, відкинувшись на спинку стільця.

Величко наставив на нього дуло револьвера.

— Кому сказано! Живо!

Той важко підвівся і, дивлячись спідлоба, глухо, немов борючись з задухою, промовив:

— У чому справа?.. Чого вдираєтесь?..

— Не стройте, Крамов, комедію! Не подобається — поскаржтеся в ЧК. Востаннє кажу: підніміть руки!..

Ось хто це був: Крамов — начальник артилерії всієї Херсонської дільниці!

Він неначе через силу підняв руки.

— Виходити по одному. Ви!

Чорнобородий чоловік у піджаку поверх військової гімнастьорки, розгублено озирнувшись на Крамова, пішов до дверей. В сінях його прийняли Боденко і Храмзов.

— Хто там далі…

Олексій не впізнавав свого начальника. Від його звичайної добродушності і млявості не лишилося й сліду. Трохи розставивши ноги, він стояв перед ворогами, рябий, головатий, увесь зібраний, тримаючи револьвер у зігнутій руці, і, здавалося, бачив усіх зразу.

В ту мить, коли чорнобородий вийшов у сіни, один із змовників (це був довгий землистосмуглявий паруб'яга з закрученими вусами) схопив бутель з самогоном і замахнувся ним, збираючись, як видно, розбити лампу. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, Величко вистрілив, і паруб'яга впав обличчям на стіл. Потім сповз на підлогу. Ті, що стояли поруч, посторонилися…

Загриміли розбиті віконниці, бризнули шибки, і у вікна просунулись дула гвинтівок.

— Більше нема бажаючих? — побілілими губами спитав Величко. — Тоді швидко!.. — І, мимохідь глянувши на Крамова, додав: — Михальов, обшукай сарай. В сіні там пошукай, може знайдеш щось…

КРАМОВ І КРУЧЕНИЙ

Солових, якому влаштували очну ставку з арештованими, не пізнав серед них Крученого. Для Олексія це було зайвим доказом того, що Кручений — це Марков. І Марков вислизнув! Можливо, він запізнився на явку, можливо, Крамов устиг переправити його до «своїх», як обіцяв. Що б там не було, хитре шпигунське щастя цього разу йому всміхнулося. Він зник, а Олексій втратив спокій.

Олексій прийшов у революцію зеленим юнаком. Не було в його душі ні великої любові, ні великої ненависті, тільки сліпа хлоп'яча віра у справедливість батьківської справи. Потрібні були час і загибель товаришів, пропахлі потом воєнні дороги, розмови з однополчанами біля похідних вогнищ і довгі роздуми сам на сам з собою, щоб батьківська справа стала своєю, кровною, єдиною справою. І Олексій навчився ненавидіти все, що стояло на шляху, що чіплялося за ноги людей, які поділяли з ним злигодні громадянської війни.

Але Марков назавжди лишився для нього живим втіленням того темного світу, який відкрився перед ним однієї квітневої ночі вісімнадцятого року. Олексій завжди вірив, що обов'язково знайде Маркова і примусить його відповісти за все.

Треба ж було так трапитися, що він справді знайшов його, майже тримав у руках і сам же випустив…

Під час обшуку в колишнього начальника артилерії знайшли пачку документів, зашитих у спідній білизні. За документами він був Стецевським Станіславом Володимировичем, штаб-ротмістром гвардії його імператорської величності. Але найкраще про нього розповів невеликий трикутник, вирізаний з візитної карточки. Для голови херсонського ЧК цей шматочок цупкого паперу, на якому стояли тільки дві літери ОК, справді був візитною карточкою спійманого шпигуна.

У 1918 році в Ярославлі спалахнув антирадянський заколот. Очолили його есери під керівництвом полковника Перхаурова — ставленика запеклого ворога Радянської влади, терориста і резидента іноземної розвідки Бориса Савінкова. Брокман, який в той час працював у ВЧК, брав участь у придушенні цього заколоту — одного з найкривавіших білогвардійських виступів. Він добре знав, що означає скромний паперовий трикутник, помічений літерами ОК. Це був пароль для зв'язку. Такий трикутник видавався тільки найдовіренішим особам підпілля Савінкова.