Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 20)

— Ага, вже наскаржився, — посміхнувся Філіппов. — Нічого такого особливого не вийшло.

— Ти чому відмовився сьогодні од польотів?

— Значить, була причина. Вчора політав і досить. Мені пальне з неба не капає.

— Для тебе наказ начальника військдільниці існує? Перший день в армії, дисципліни не знаєш?

— Ти на мене не кричи, товаришу Брокман, — спокійно сказав Філіппов. — Мені тепер Ісаков не указ…

— Це чому ж?

— А ось глянь… — Філіппов дістав з планшета якогось папірця і простягнув його Брокману. — Одержав наказ з Миколаєва. Наказують усім складом і з апаратами відбути в тил на нову базу…

Брокман читав наказ, і обличчя його помітно блідло. Він повільно склав папірець і після короткого роздуму кинув його в шухляду стола.

— Так ось, Філіппов… Нікуди ти звідси не полетиш. — У нього сіпнулася щока.

— Та невже? — промовив Філіппов з ледве помітною іронією.

— Нікуди! Я наказ скасовую!

— Не маєш права, товаришу голова.

— Не твоя турбота! Цей наказ — зрадницький.

— Тобі всюди зрадництво ввижається!

— Ввижається? Ти сам подумай: де ви зараз потрібніші — тут чи в тилу?

— Можливо, навіть, що й тут, — почав був Філіппов. — Не в тому річ…

— В тому! — перебив його Брокман. — Для нас авіація майже єдиний засіб артилерійської розвідки. Перед самим наступом перевести вас у тил — таке тільки ворог міг придумати.

— Та мені що! — досадливо зморщився Філіппов. — Ти сам кажеш: дисципліна. Наказують — треба виконувати.

— Повторюю: нікуди ти не полетиш! Зараз напишу розпорядження, що я під загрозою арешту заборонив тобі виконувати наказ номер двісті шістнадцять дріб вісімнадцять, оскільки вважаю цей наказ ворожою вилазкою. Досить з тебе?

Філіппов явно завагався.

Брокман підвівся, стиснув у кулаці бронзовий набалдашник прес-пап'є.

— Послухай, Філіппов, — промовив він неголосно, але так, що льотчик швидко звів на нього очі, — я тебе знаю як більшовика, інакше я б по-іншому розмовляв… Там у штабі якась сволота засіла, заявляю це тобі як партійному товаришеві. І попереджаю: виконання подібних наказів — усе одно, що зрада революції! Моя відповідальність більша за твою… Полетіти я тобі все одно не дам. А полетиш — знайду де хочеш. Так краще сам усвідом…

Олексій бачив, що Філіппов здається. Він уже не заперечував, а тільки дивився на Брокмана, хмурячи жовті, вицвілі на сонці брови.

Хоч Олексієві важко було зробити висновок, правий Брокман чи ні, але в усьому образі голови ЧК і його манері говорити була така впевнена, спокійна сила, яка переконувала без слів. Дивлячись на нього, Олексій подумав: «Оце чоловік! Бойовий!..»

Він не дочекався кінця розмови. Користуючись тим, що Брокман і Філіппов забули, здавалося, про його присутність, Олексій зібрав свої пожитки і вийшов з кімнати.

У коридорі Олексій зіткнувся з рум'яним парубчаком — черговим.

— В порядку? — поцікавився той.

— В порядку. Працюватиму у вас.

Черговий простягнув руку.

— Приємно познайомитися. Оперативний співробітник Федір Фоміи. — І відразу ж, переходячи на «ти», спитав: — Ну. як тобі наш голова?

— Міцний!

— Ого! — Фомін багатозначно підняв палець. — Сама сила!

Він виявився розторопним хлопцем. Кудись сходив, дістав талони на обід і сам відвів Олексія в їдальню.

Вони їли ячну кашу з олією, пили несолодкий чай з жерстяним присмаком, і Фомін розповідав Олексієві про людей, які сиділи де-не-де за столиками. Кожного з них він наділяв гучними, урочистими епітетами:

— Он, в кутку, бачиш, — Адамчук, — шепотів він, показуючи на літнього чекіста з густою сивиною в короткому волоссі. — Уповноважений по бебе[4], гроза бандитів, самого Кузьку-анархіста спіймав! А он той — Іларіонов. О-о, брат, це людина! Полум'яний борець, пощади ворогові не дає! Як дорветься до діла — земля горить під ним!..

В Іларіонова були тонкі інтелігентні риси обличчя, рухи поривчасті і вуглуваті. Блідоголубі, глибоко запалі очі ні на чому не спинялися подовгу. Він здавався людиною нервовою і неврівноваженою…

— Зате в третьому чекісті, на якого вказав Фомін, урівноваженості вистачило б на трьох, Звали його Микита Боденко. Величезний на зріст, широкоплечий, повільний і спокійний, він справляв враження простуватого, добродушного вайла. Комір гімнастьорки не сходився на його богатирській шиї, а стіл, за яким він сидів, здавалось, був не на його зріст. Фомін захоплено сказав:

— Сили в нього, наче в бугая! Київський богатир! Попадись йому Іван Піддубний — поклав би, побий мене грім!..

Фомін був недавно направлений на роботу в ЧК райкомом комсомолу, і ця робота сповнювала його гордістю, яку він, хоч і намагався, не міг приховати. Він любив говорити. «Ми, чекісти…», «У нашій чекістській справі», і при цьому рум'яне обличчя парубчака ставало поважним, і це ще яскравіше підкреслювало його загалом зовсім хлопчачий вік — років сімнадцять, не більше. Брокмана він вважав зразком чекіста і, захлинаючись від захоплення, розповів Олексієві, як той, керуючи нещодавно облавою на політичних бандитів, що переховувалися на Сухарному, власноручно скрутив здоровенного бандюгу, який все-таки встиг прострелити голові литку лівої ноги.

— Знаєш, яка в нього рана? — говорив Фомін. — О! З кулак! А він хоч би день відлежався! Ходить! Усе йому дрібниця!

Повз їх столик пройшов стрункий циганкуватий парубок у чорній косоворотці, підперезаній набірним кавказьким ремінцем. Кобура револьвера, підвішена до пояса штанів, відстовбурчилася під сорочкою ззаду.

— Ти про що тут базікаєш, Федько? — спитав він, кинувши на Олексія недобрий, насторожений погляд.

— Тут лудильників нема, в іншому місці шукай! — ображено надувся Фомін.

Парубок насунув йому кубанку на ніс.

— Чи ба, чекіст!

— Рук не розпускай! — вигукнув Фомін. — Теж звичку взяв!

Парубок зареготав і відійшов до вікна видачі. Він зазирнув у кухню і щось сказав — там засміялися. Він був дуже красивий — смуглявий, чорнобровий, з тонкою, мов у дівчини, талією і кучерями, що вибивалися з-під оксамитової кепки.

— Між іншим, залізна людина! — півголосом сказав Фомін. — Серьога Нікішин. У денікінській контррозвідці побував, ребра переламані. А тут, знаєш, ким?.. — І пошепки: — Комендантом!.. Тому він такий весь і нервовий. І пристає тому… А так хлопець непоганий.

Більше він нічого не встиг розповісти: його покликали нагору.

Пообідавши, Олексій пішов у місто.

Насамперед він розшукав за адресою, яку йому дав Фельцер, шевську майстерню. Згорблений, підсліпуватий швець пообіцяв пошити чоботи за три дні.

Тепер лишалися ще дві справи: побачитися із сестрою і влаштуватись на ночівлю.

З Катериною Олексій давно втратив зв'язок. За останній рік він не одержав від неї жодної вісточки. І хоч могло трапитися, що листи сестри просто не знаходили його на фронті, до всього звиклий за ці роки Олексій підготував себе до будь-якої несподіванки.

Йшов він рідною. вулицею, пізнаючи незабутні її прикмети: акації вздовж викладених вапняковими плитами панелей; паркани, в яких знайома кожна лазівка; гранітні тумби біля воріт; покороблені, поруділі від часу номерні знаки…

Підходячи до свого дому, Олексій мимоволі сповільнив ходу…

Двері відчинив незнайомий старий чоловік.

— Давно не живуть, — сказав він, — більше року… Будинок найняли… Хто ж їх знає, куди виїхали. Казали, у Великі Копані, а потім була чутка, що в Катеринослав… Ні, листи ніякі не приходили… Ви хто їм доводитесь?

— Привіт привіз від брата, — відповів Олексій і попрощався.

На душі було тяжко і від того, що в батьківському будинку живуть чужі, і від турботи за сестру. До того ж тепер загинула надія хоч що-небудь узнати про батька, від якого Олексій теж не мав вістей. А знайти Катерину вдасться, мабуть, не скоро: до Катеринослава далеко…

З житлом Олексій влаштувався несподівано просто. Виручив усе той же Федір Фомін, в якого Олексій спитав, чи не знає він, де поблизу наймається кімната.

— Давай до нас! — запропонував він. — У мене мамуня та сестричка Люська. Вони раді будуть. Підеш?

— Піду, — відповів Олексій. — Мені спати ніде.

Фомін збігав кудись попередити, що на деякий час вийде, і повів Олексія на Забалку, де він жив.

Недалеко, від міського базару Олексій побачив льотчика Філіппова. Щоки його буди багрові, хода неприродно тверда, і ноги він ставив широко, наче сумнівався в міцності тротуару; планшет і маузер бились об коліна. Його підтримував за лікоть високий військовий з одутлим, в рожевих плямах обличчям, перетягнутий офіцерською портупеєю і з палашем на ремені.

Мати Фоміна й сестра, така ж кирпата і рожевощока, як і її брат, прийняли Олексія гостинно, напоїли чаєм з сахарином, і юнак відчув себе, мов у рідному домі..