Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 17)
— Окупаційний порядок! — зауважив хтось.
Худенький панок замахав у повітрі руками в кремових рукавичках.
— Ай-ай, як ми любимо красиві слова! Окупаційний порядок, окупація!.. Киньте говорити дурниці! В німецькій окупації для інтелігентної людини більше свободи, ніж в усьому вашому більшовицькому раю!..
Альошці не вдалося дослухати цю суперечку, тому що в кінці вулиці несподівано пролунали крики. Згори, з висячого балкона будинку, радісно повідомили:
— Спіймали! Більшовиків спіймали!
Хлопчисько, що стояв на балконі, заскиглив, тупаючи ногами від захоплення і нетерпіння:
— Ой, хай їх приведуть сюди! Ой, я хочу подивитися!..
Дебела дама спиняла його:
— Не стрибай, впадеш униз! Їх приведуть, приведуть, ти все побачиш!..
Натовп повалив назустріч арештованим, і Альошка побіг разом з усіма.
Німці вели трьох чоловіків: молодого штатського з синьому пальті, на якому висіло клоччя, і двох фронтовиків у мокрих до нитки шинелях. Зразу ж стало відомо, що фронтовиків узяли в порту, де вони переховувалися під настилом вугільного пірса, сидячи по шию у воді, а штатського знайшли на даху одного з будинків.
Добропорядний натовп обивателів змінився на очах. Арештованим кричали:
— Попалися, сволота, більшовики прокляті!
— Скінчилося ваше царство!
— До стіни їх!
— Дайте їх нам, ми самі розсудимо!..
Товста жінка в рожевому капорі, трясучи товстими щоками, пронизливо вигукувала одне і те саме слово:
— Мерзотники, мерзотники, мерзотники!..
Фронтовики зацьковано озиралися. Один був високий і зріст, рябий, оброслий чорною щетиною; другого Альошка знав: він бачив цього низького бистроокого солдатика в Союзі фронтовиків. Зараз той ішов зігнувшись, шкутильгаючи на ліву ногу, і щохвилини спльовуючи на землю червону слину з розбитого рота. Хтось збив з нього папаху, мокре волосся чубком впало на лоб, і від цього солдат став схожий на хлопчиська. Штатський якось по-пташиному, ривками крутив головою і жалібно бурмотів:
— За що, люди добрі? За що караєте? Подивитись тільки заліз на те горище, святий істинний хрест, подивитися… Помилуйте, голубчики, невинний я!..
На розі Суворовєької і Потьомкінської арештованих поставили обличчям до стіни. Кроків за десять від них вишикувався рій німецьких солдатів.
У натовпі знайшлося кілька жалісливих. Делегація і кількох учителів гімназії, якогось заїжджого студента і довгоносої енергійної дами звернулася до німецького офіцера, просячи помилувати штатського. Адже могло бути, що він справді ні в чому не винен.
Офіцер з невдоволеним виглядом підійшов до нього:
— Zeige die Hende!
— Руки покажи, — переклав студент.
Не зовсім розуміючи, що від нього хочуть, штатський простягнув руки. В нього були плоскі долоні, вкриті задубілими буграми мозолів; у зморшках чорнів металевий пил, що в'ївся в шкіру. Юнак був робітником, і цього виявилося досить…
Офіцер знизав плечима, ніби кажучи: «Нічого не можна зробити, панове», — і крикнув солдатам:
— Achtung![2]
Альошка не схотів більше дивитися. Проклавши собі дорогу ліктями, він вирвався з натовпу і кинувся геть під цього місця. Коли пролунав залп, йому здалося, що не в нього, в голову, в груди, в саме серце вдарили кулі…
Він зупинився тільки на Купецькій, де було тихо і порожньо, як колись давно.
ПРОЩАННЯ
У будинку на Купецькій, як пізніше дізнався Альошка, містився херсонський підпільний губком партії. Висока мовчазна хазяйка, якій Альошка сказав пароль, відвела його в просторий підвал. Тут було чоловік п'ять. Декого Альошка зустрічав і раніше на мітингах і в штабі фронтовиків.
З ними розмовляв вузькоплечий чоловік з великим носом. Розпитавши Альошку про Силіна, він сказав, що вночі губком переправлятиме через Дніпро в плавні партизанів, які застряли в Херсоні. У робітниче селище, що на Військовому Форштадті, прийдуть баркаси з Голої Пристані. Туди й треба пробратися, як тільки стемніє.
На прощання він просив передати Силіну вітання від Захара — так його звали.
Альошка повертався на Кузнечну навпростець, минаючи центр. У місті панувало пожвавлення. Здалеку долинала музика — на Суворовській відкрилося кафе… Раз у раз назустріч траплялися німецькі патрулі. На одному з перехресть німці обносили колючим дротом недавно виритий окоп, у якому встановили кулемет. Наближався вечір. Над містом пливли багряночервоні хмари…
Перед тим, як надовго покинути Херсон, Альошці довелося ще раз побувати в рідному домі, щоб узяти в дорогу шинелю.
Пізно ввечері, залишивши Силіна чекати на подвір'ї, він тихенько постукав у віконце…
Знову плакала Катерина, знову благала Альошку лишитися і, обхопивши руками братову шию, змочила слізьми його гімнастьорку на грудях. Альошка гладив волосся сестри, теплу спину, що здригалася від ридань, і сам ладен був заплакати, йому було до болю жаль сестру, жаль лишати її, таку слабку, безпомічну, зовсім саму з Глущенком…
Вони стояли в кухні і розмовляли пошепки, щоб не привернути його увагу, але він все-таки почув і ввалився в кухню, з гуркотом перекинувши дверима відро з сміттям.
— А-а, прийшов більшовик! — протягом сказав він, зупиняючись біля порога. — З'явився все-таки!..
Його щокате обличчя розпливлося в єхидній усмішці.
Губи масно лисніли. За дверима виднівся на столі бутель з горілкою. У Глущенка було свято.
— Прийшов! Нашкодив, напакостив і прийшов! Сховатися тут думаєш? Га?
Катерина злякано дивилася на брата. Ледве стримуючись, Альошка відповів:
— Я піду, не турбуйтесь!
Глущенко зареготав:
— Підеш, аякже! До німців у пащу! Вони тебе проковтнуть з усіма твоїми більшовицькими тельбухами… — Він ляснув себе по випуклому загривку: — Ось ти куди підеш! До мене на шию! Всі сюди лізуть, усі! Лізьте, Глущенко витримає! Глущенко добрий! Либонь коли до тебе прийшлося, так ти викрутився, щоб не допомогти; як до своєї шкіри торкнулося, приповз: сховайте, мовляв, боюсь!..
— Пашенько!.. — простогнала Катерина.
— Що, Пашенько? Що, Пашенько, я питаю! Неправда? Він біля начальства терся, а мені довелось окопи копати для всякого бидла. Ось він який родич!.. Слухай ти, татів сину! Я тебе пущу, так уже й бути, заради Катерини пущу… Але ти, паршивцю, назавжди запам'ятай, хто тобі життя врятував! І щоб тихо в мене, ніяких більшовицьких штучок! Щоб у домі ані пари з уст!
— Плював я на твою допомогу! — промовив Альошка. — Ось так, бачиш?.. — і плюнув у куток.
— Що-о?! — Глущенко відсахнувся, плямкаючи ротом, хапаючи повітря.
Ледве стримуючись від бажання заїхати кулаком у ненависне обличчя шурина, Альошка заговорив тихо, голосом, що дзвенів від напруження:
— Плював я на твою доброту! Ось вона де в мене сидить! Давно б пішов від вас, та Катю було жаль… Вік би тебе не бачити, холуй ти, німецька шавка!..
Все, що накипіло, все, що гнітючим, важким тягарем осідало за останній час у розворушеній Альошчиній душі, він викидав зараз у сторопіло розкриті очиці Глущенка. Він вибирав найбрудніші слова, і йому здавалося, що він говорить їх не одному Глущенкові, а всім тим людям, з якими той тинявся сьогодні по Суворовській.
У голові промайнуло: «Що я роблю! Адже Каті жити з ним!» Але Альошка вже не міг зупинитися.
— Я зараз піду, але ти знай: я ще повернуся! Якщо ти Катю скривдиш, я тебе де хочеш знайду! Хоч під землею! Всі відповідатимете, і ти, і вся ваша зграя! Зрозумів? Прощай, Катю!
Альошка зірвав з гачка шинелю і, відкинувши носком черевика відро з-під сміття, що підкотилося йому під ноги, вийшов, грюкнувши дверима.
Уже на ґанку він почув, як голосно заплакала Катерина і загорлав, отямившись, Глущенко…
— Чого ви там галасували? — спитав Силін.
— Та нічого, — важко дихаючи, відповів Альошка. — З шурином розмовляв… Попрощалися… Тепер усе…
Знову стало в пригоді Альошчине знання міста. Він вів Силіна шляхами, відомими тільки херсонським хлопчакам. Місто було темне і тихе, але майже на кожній вулиці ходили німецькі патрулі. Доводилось петляти, повертатися назад і шукати дорогу.
Вони пробиралися не менше години. В районі Гімназичної вулиці минули останню німецьку заставу і спустились до Дніпра. Берегом вийшли до селища.
Низенькі, похилі халупи стояли нерівно, то вище, то нижче, зливаючись в одну купу. Ні вогника у вікнах, ні диму над дахами, ні собачого гавкоту. Але незабаром дорогу їм перегородили три темні постаті. Три такі ж постаті з'явилися позаду. Спитали загрозливо:
— Хто йде?
Силін назвав себе, тримаючи напоготові гранату. Альошка теж засунув руку за пазуху і схопив револьвер. Силіна пізнали. Коли пішли далі, Альошка зрозумів: селище лише на перший погляд здавалося спустілим. Навколо чути було рух, приглушені голоси.