Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 115)
— Вогонь!
Із палісадників, із канав, із-за парканів, з дистанції п'ятдесят кроків прямо в лоб банді вдарив суцільний гвинтівковий залп. За ним одразу другий і третій…
Найпершими були вбиті Дяглов і начальник штабу поручик Вакульський, які йшли на чолі колони: червоноармійці цілилися в них особливо старанно.
І все одразу вирішилося…
Бандити, що вже давно втратили бойові навички, без командування за кілька хвилин перетворилися в дику, знавіснілу юрбу, що безладно кидалася на всі боки. Навіть не думаючи про опір, вони одразу ж повернули назад. Але позаду них, одрізаючи дорогу до каменоломні, вже били жорстким фланіруючим вогнем червоноармійські кулемети. Бандити кинулися в єдиному напрямку, який залишили їм червоноармійці, — у відкритий степ. І тоді з-за села вилетіла кінна засада. Запрацювали клинки…
Усе було скінчено ще до того, як на розтривожений степ спустилася ніч. Білогвардійської зарази більше не існувало в Нерубайських катакомбах.
У цьому бою і загинув відважний комсомолець Олександр Грошев, веселий харківський друг Галини Литвиненко.
Під час вилазки він ні на крок не відходив од Дяглова, щоб у потрібну мить обезглавити бандитське військо. В перестрілці він був убитий…
БЕНДЕРСЬКА АВАНТЮРА
На похоронах Інокентьєва Олексій побачив, нарешті, Павку Синєсвитенка. Хлопчина йшов за домовиною, рябенький, змарнілий, з прилизаними вихрами, одягнений у чисту сатинову косоворотку. Дружини Інокентьєва, Віри Хомівни, не було: заслабла серцем.
Просту, оббиту кумачем труну чекісти на руках пронесли через усе місто.
Ішли за труною чонівці з гвинтівками, йшли робітники з заводів «Гана», «Анатра», «Рошета», йшли комсомольці в запраних сорочках і залізничники — колишні товариші Інокентьєва по роботі. Щільною групою трималися чекісти. На древках прапорів тріпотіли чорні метелики траурних бантів, і люди пристосовували кроки до розмірених звуків прощального маршу, що заполонив вулиці урочистою скорботою:
Скупі, суворі промови були сказані над розкритою могилою, і трохи збоку від багатьох мармурових пам'ятників старого Преображенського кладовища виріс свіжий горбик і затонув під зеленою хвилею вінків, з яких струмочками збігали ясно-червоні стрічки: «… вірному синові партії…»
Олексій зачекав Павку біля кладовищенських воріт. Хлопчина поминув його, не впізнавши. Був він якийсь тихий, приголомшений, очі червоні. І гарячий, пронизливий жаль до цього маленького горюна, що за один місяць одразу втратив двох близьких людей, уколов Олексія.
— Павко!
Павка обернувся, подивився на високого незнайомого чекіста, що покликав його.
Потім на обличчі його, змінюючи одне одного, промайнули подив, недовіра, радість…
Він ступив крок уперед, спитав невпевнено:
— Дядько Олекса?
— Я. Здоров!
Олексій взяв хлопчика за плечі, ласкаво труснув. Павка дивився круглими захопленими очима. Таким він ще ніколи не бачив Олексія: нова гімнастьорка, туга наплічна перев'язь, галіфе, військовий кашкет з коротким козирком, майже біля коліна у відкритій ремінній кобурі — низько підвішений маузер. Оце чекіст!
Вони пішли поряд: Олексій — по бруківці, Павка — по бровці тротуару. Вважаючи, певно, що Олексій десь був і нічого про нього не знає, Павка нудним, безбарвним голосом розповів, що тата куркулі вбили за Роздільною, що дядько Вася (Інокентьєв) узяв його «замість сина», казав: «Чекіста з тебе зроблю», так і його теж вбили… Дуже не пощастило Павці в цьому житті!
— Знаєш що, Павле, — промовив Олексій, — давай разом жити!
Він узявся розписувати, як здорово вони заживуть: усе, що є, — пополам. Павка в школу ходитиме. У вільний час рибалитимуть. У Херсоні щуки — мов крокодили!..
Павка слухав, сяючи очима. Потім спитав:
— А тьотя Віра ж як?
— Яка тьотя Віра?
— Ну, дядька Васі дружина?
— А що, хіба тьотя Віра маленька?
— Ні, — сказав Павка, подумавши, — не маленька… Але як же вона без мене?
Олексій хотів було сказати, що тьоті Вірі тепер з Павкою нелегко доведеться, та стримався, щоб не образити хлопчину.
— Тьотю Віру не можна кидати, — солідно мовив Павка, — з нами житиме. Знову ж таки по господарству допоможе, вона дуже хазяйновита.
— Так не поїде ж вона, не захоче з Одеси виїхати…
— Куди не поїде?
— У Херсон, кажу ж тобі!
Павка злякано спитав:
— Виїжджаєте?
У його очах відбився переляк: Павку стомили втрати. Олексій зрозумів це і сказав:
— Невідомо ще. Але, можливо, доведеться. А тьотя Віра до нас у гості навідуватиметься. Це ж недалеко, Херсон. — Він обняв Павку. — Ну як, домовлено?
Павло довго йшов, утупившись очима в землю, похмуро відповів:
— Не можна її кидати, стара вона… Без мене тепер зовсім буде одна. Ви б не їхали, дядьку Олекса, жили б у нас, місця вистачить! — і з надією глянув на Олексія.
Олексій подумав про те, що небіжчик Василь Сергійович дуже помилявся в хлопчині. Вольницею його не зманиш. І наполягати було нечесно. У маленькому, дванадцятилітньому Павці жила велика справедливість.
— Гаразд, — сказав Олексій, — побачимо. Я от з'їжджу тут в одно місце… Може, ще й залишусь.
В Одесі, за виразом Кулешова, йшло «велике прибирання», місто звільняли від «п'ятірок» і їх керівників. У Тирасполь для посилення повітової надзвичайної комісії на час майбутніх операцій направляли групу з семи чекістів. Олексій попросив Немцова відпустити його з цією групою. Виїхали вони разом з частинами п'ятдесят першої дивізії, якій було доручено ліквідувати Нечипоренка.
За планом командування, війська мали прибути в район Тирасполя за добу до переправи білобандитів. Не доїжджаючи до міста, щоб не виявити своєї присутності раніше, ніж треба, розташуватися в степу, а вночі зайняти позиції понад Дністром, поблизу бродів, придатних для переправи.
Однак, ледве проїхали третину дороги, на станції Яреміївка ешелон наздогнала тривожна телеграма: банда форсувала Дністер біля села Бичків…
Точно невідомо, чому білогвардійці, що засіли в Румунії, поспішили з виступом. Найвірогідніше, якусь роль відіграла та обставина, що з Одеси не повернулися контрабандисти з повідомленням про благополучну доставку Рахуби і зброї.
Побоюючись того, що Рахуба попав у руки чекістів і може виказати їхні плани, верховоди так званого «бендерського бюро інформації» запропонували Нечипоренку виступити на дві доби раніше терміну, погодженого з Шаворським. Обережний Нечипоренко, очевидно, затявся, не бажаючи брати на себе перший удар. Тоді його взагалі усунули від командування. Експедицію очолив сам керівник «бендерського бюро» полковник Батурін і офіцери-денікінці Гукалов, Ємельянов і Пшонник. Нечипоренка призначили «консультантом в українських справах»…
Похмурого ранку, ледве розвиднілося, банду погнали до Дністра. Саме погнали, пильно стежачи за тим, щоб вона не розбіглася ще на румунській території.
Складалася банда з різних дезертирів і карних злочинців родом з Галичини, Буковини, Трансільванії, Бессарабії. Строкатий за національним складом (траплялися тут росіяни, українці, німці-колоністи, цигани, поляки) набрід понад місяць тримали в Бендерах: годували, поїли, а потім, озброївши до зубів, кинули на Україну ліквідовувати Радянську владу! Бандити охоче годувалися на французьку золоту валюту, але бойовим духом так і не пройнялися. Щоб довести їх до кордону, треба було добре пильнувати. Офіцери гасали верхи, розмахували пістолетами, на всі заставки лаяли непристойними словами тих, що відстали, і, кінець кінцем, усе ж доставили банду на кордон у повному складі.
На човнах і вбрід вона переправилася через Дністер напроти халупи поронника Мартина Солухо і тут же здобула першу і єдину перемогу.
На кордоні було тихо. Щоб не сполохати бандитів, знаючи, що в придністровських селах вони мають багато спостерігачів, прикордонники до певного часу навмисно не посилювали охорону. За їх розрахунком, попереду було ще дві доби.
Поблизу Бичків була невеличка прикордонна застава, що налічувала всього одинадцять бійців, якими командував молодий начальник застави Микита Лук'янов. Коли бандити почали переправу, він послав одного бійця по підмогу і з десятьма бійцями прийняв бій.
Їх було одинадцять, усього одинадцять молодих хлопців, і на кожного припадало понад двадцять озвірілих білобандитів!..
У перестрілці було вбито п'ять чоловік, решта, розстрілявши всі патрони, витративши останню гранату, піднялися в атаку і, скошені кулеметним вогнем, усі як один наклали головами на пологому березі Дністра.
У Бичках бандити захопили члена волосного виконкому більшовика Жежка і голову комітету бідноти демобілізованого червоноармійця Толчева. Їх повісили на акації, зірвали одяг і поглумилися над ними страшно і мерзенно…
Банда розділилася. Частина її на чолі з Пшонником рушила у Паркани, щоб з'єднатися з тамтешнім підпіллям, друга, менша частина, очолювана Нечипоренком, пішла в село Плоски, де її чекав Цигальков із своєю братією.
Але в Плосках Цигалькова вже не було. Банду його було знищено буквально за годину до прибуття Нечипоренка. Відбулося це таким чином.
Попереджені заздалегідь Галиною Литвиненко, прикордонники підтягнули до Плосок два ескадрони з кулеметними тачанками. Додержуючи єдиного плану, вони не збиралися зав'язувати бій з бандитами до умовленого часу, але трапилося так, що поблизу села сама банда напоролася на них. Чи то з п'яних очей, чи сподіваючись протриматися до приходу Нечипоренка, Цигальков виявив несподівану хвацькість і обстріляв прикордонників. Троє бійців були поранені. Однак ескадрони почали відходити.