Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 112)
Три чекісти підійшли до Олексія. З обох боків відмілини поперемінно замиготіли ліхтарі.
Пофиркування мотора стало частішим. Судно швидко наближалося до берега. Потім чекісти почули, як мотор переключили на холості оберти, а ще через кілька хвилин місячну доріжку перетнула тінь самого судна.
Це була не фелюга, як передбачалося, а великий морський дубок з довгою навкісною реєю на щоглі. Тихенько рокочучи, він підплив до відмілини. Відбувся вже відомий діалог:
— Чого мигаєте?
— Ліхтар зіпсувався. А вам чого треба?
— Скумбрію купимо.
— Скумбрії немає, є камбала…
З дубка спитали:
— Сивий тут?
— Тут.
— Нехай підійде. Решті стояти віддалік. — І неголосно попередили: —У нас кулемет!..
Олексій зробив чекістам знак відійти. Його освітили ліхтарем. Якийсь чоловік, придивившись до нього, сказав:
— Він! Привіт, Сивий, не впізнаєш?
Це був… Рахуба.
— Григорій Павлович? — намагаючись не показувати хвилювання, що його охопило, спитав Олексій.
— Я самий! Як там у вас?
— Нормально!
Повернувши голову, Рахуба сказав комусь:
— Причалюйте!
Мотор кілька разів фиркнув потужніше, і важко навантажений дубок, трохи не дотягнувши до берега, черкнув днищем по гальці. З нього вистрибнув напівголий матрос з канатом.
— Люди з тобою надійні? — спитав Рахуба.
— Цілком, — запевнив його Олексій.
— Шаворський, звичайно, не прийшов?
— Ні. Тут… Іванов, його помічник.
— Не знаю такого.
— Він у нерубайських катакомбах жив, — на ходу вигадав Олексій, — офіцер.
— Ага, клич! Стривай, ану допоможи зійти.
Олексій майже переніс Рахубу на берег. Він навіть не здався йому важким. Якби треба було, юнак, мабуть, міг би нести його на собі всю дорогу до Маразлієвської — в губчека!
Залишивши Рахубу біля суденця, Олексій підійшов до Інокентьєва. Ледве ворушачи губами, прошепотів:
— Сам Рахуба!
— Зрозумів…
— Я сказав, що ви…
Інокентьєв не дав йому закінчити:
— Чув, ходімо…
— Ротмістр Іванов, — відрекомендувався він Рахубі. — З щасливим прибуттям! От вже не чекали вас!
Вони потиснули один одному руки.
Перехилившись через борт, чоловік у рибальській зюйдвестці щось гортанно і незадоволено сказав по-румунськи.
— Починайте розвантажувати, — розпорядився Рахуба, — капітан поспішає. — Понизивши голос, він тихо сказав Інокентьєву: — Ми ледве умовили його їхати, не полюбляє, собака, тиху погоду.
Олексій покликав своїх:
— Приймайте, та живо!
Рахуба, все ще помітно кульгаючи, одійшов убік.
Чекісти взялися розвантажувати суденце.
Насамперед контрабандисти обережно спустили на берег чотири густо змащених маслом станкових кулемети. Потім почали вивантажувати довгі ящики з гвинтівками. Все було упаковано на совість, і тільки гранати «лимонки» лежали просто в плетених корзинах для перевозки фруктів.
З'ясувалося, що команда дубка складається з чотирьох чоловік: двох матросів, моториста і капітана. Чекістів вони на борт не пустили. Мабуть, збиралися відчалити одразу ж, як тільки спекаються свого небезпечного вантажу. Мотора не глушили, якоря не кидали. На березі росла купа ящиків і корзин. Дубок усе вище підіймався з води. Босий напівголий матрос держав його за канат біля берега.
— Сходжу допоможу їм, — сказав Інокентьєв Рахубі.
— Не треба, самі впораються.
— Нічого, скоріше буде.
Олексій і приземкуватий, головатий уповноважений Царьов приймали з дубка черговий ящик з гвинтівками. Інокентьєв відсторонив Царьова і сам узявся за кінець ящика. Поки несли його, він устиг шепнути Олексієві:
— Будемо брати! Скажи хлопцям, нехай починають, як умовилися. Я займуся Рахубою.
— Один упораєтесь?
— Якось!
Закінчували розвантажувати. Лишилося вивантажити останні ящики з патронами.
Чекісти підійшли до дубка. Декому для цього довелося зайти по пояс у воду.
— Підсади, — шепнув Олексій Царьову.
Він узявся за борт, підстрибнув і перевалився в суденце.
— Ку-уди?! — кинувся до нього один матрос. — Куди лізеш? Назад, назад!
— Стривай! — відхиляючись, сказав Олексій. — Допомогти хочу.
— Не треба допомогти! Йди, йди назад! О-о, куди ти?!
Не слухаючи, Олексій простягнув руку Царьову і втягнув його в дубок. За Царьовим поліз високий, широкоплечий чекіст, на прізвище Марченко, а з протилежного борту з'явилася ще чиясь голова.
— Михай! — гукнув матрос, задкуючи до корми, і щось додав по-румунськи.
До них пробирався капітан.
— Назад, Іване, назад! — закричав він здалеку. — Злізай скоро, назад злізай!
— Що там у вас? — почувся з берега стривожений голос Рахуби.
— Та от хочемо допомогти, — відповів Олексій, — а вони галасують…
— Ніякої допомоги не треба! — підскочив до нього капітан. — Злізай назад! — Він шарпнув Олексія за рукав, підштовхуючи до борту.