Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 108)
«Ось воно… — подумав Олексій, відчувши, як його обсипало жаром. — Цяця вже доповів!..»
Він оглянувся. В голові промайнуло: «Цього, що з гвинтівкою, збити і в тунель!..»
Він одразу ж відкинув цю думку. Вийде він звідси чи ні — провал операції все одно на його совісті. «Ні, зволікати… зволікати до останньої секунди!..»
У ніші біля столу, за яким сиділи Вакульський, Дяглов, Нечипоренко, Петька Цяці не було.
— Ти більше не потрібен, — сказав Дяглов, як тільки Олексій підійшов до них. — Полковника ми самі відправимо.
— Єсть… — хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: — Побажаю доброго здоров'я.
Нечипоренко подав йому руку:
— До побачення!
Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки — його тут називали комендантом.
Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.
Комендант, згорбившись, ішов попереду.
Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.
Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…
Цяці ніде не було.
Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.
Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.
В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.
— Хто-небудь є зовні? — спитав той.
— Так точно, Івашкін і Яроха.
— Виведи цього і скажи, щоб пропустили.
— Слухаю, вашблродь.
Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.
— Гайда якнайшвидше, — сказав Олексій унтерові. — Ніколи мені!
Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..
Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:
— Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?
— Нехай іде, — обізвався з кар'єру невидимий Яроха.
Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!
І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.
Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:
— Сивий?
Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.
Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.
«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»
— Я питаю: Сивий, чи що? — повторив голос.
Олексій обережно промовив:
— Ну, а коли Сивий, то що? — і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.
— То йди ж сюди!
— Куди це «сюди»? — і знову крок убік.
— Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…
Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»
— Та йди ж ти скоріше! — підганяли з темряви.
І Олексій пішов.
— Ліворуч бери, — командували йому. — Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.
Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.
Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.
— Лізь сюди, — сказав він, — тут неглибоко.
Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.
— Ну, здоров, — сказав чоловік, який стояв перед ним.
— Ти хто? — спитав Олексій.
Палець його занімів на спускові браунінга.
— Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!
— Та хто ж ти, чорт забирай?!
— Ім'я потрібне? Ну, називай Сашком…
«Сашко! — згадав Олексій. — Розвідник, про якого говорив Олов'яников».
— Он воно що! — сказав він. — Чув…
— І я про тебе. Виходить, можна вважати, давні знайомі. Зараз покажусь, — може, впізнаєш…
Він чиркнув сірником, підніс до обличчя, і Олексій побачив кирпатий, вкритий ластовинням ніс і усміхнені очі білявого хлопця в козачих шароварах, який зник разом з Цяцею.
— Ти?
— Я. А що, не подобаюсь?
— Ні, нічого… А Цяця де?
— Он твій Цяця. Почив у бозі.
Прикривши вогник долонею, Сашко посвітив на дно ями. Там, витягнувшись, обхопивши голову руками, долілиць лежав убитий бандит.
— Це ти його… так?
— А то хто ж, ти, чи що? — з раптовим роздратуванням промовив Сашко і кинув догорілий сірник. — Щаслива твоя зоря, парубче, що я трапився поблизу, зараз ти б зі мною не розмовляв!.. Тютюн у тебе є?