Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 10)

— Будь ласка, — сказав Альошка.

Дійшовши до рогу, Марков ще раз озирнувся. Він навіть помахав Альошці рукою.

«Задоволений, — подумав Альошка, — обдурив мене!..»

Нахилившись, він зосереджено вистругував набалдашник палиці. Марков завернув за ріг, а за кілька секунд вулицю в кінці кварталу зигзагом перебіг Пантюшка, на розі почекав трохи і зник. Тоді Альошка скочив з тумби, засунув ножик у кишеню і, забувши про палицю, помчав слідом за ним.

ЧОЛОВІК У ШИНЕЛІ

Марков зустрівся з чоловіком у фронтовій шинелі біля великого кам'яного будинку під навісом для візників. Те, що гімназист передав йому, здалеку здавалось акуратно згорнутою чорною ганчіркою. Обмінявшись кількома словами, вони розійшлися. Марков пішов прямо, незнайомий попрямував у протилежний бік.

Біля замкнених воріт одного з дворів на звалених купою, темних від часу колодах сиділи два хлопчаки: один — гімназист-старшокласник, другий — з підмайстрів, у чорній куртці і великому кашкеті. Гімназист крутив у повітрі монету. Хлопчик у куртці з цікавістю глянув на незнайомого. Той закашлявся, прикриваючись долонею.

— Дивись сюди! — закричав гімназист. — Орел чи решка?

Хлопчаки нахилилися над монетою, що впала на землю. Забувши, здавалось, про все на світі, вони грали в орлянку. Незнайомий не поспішаючи пройшов повз них.

Коли він був досить далеко, Альошка люто зашипів:

— Що ти вирячився на нього! Завалити все хочеш?

— Альошко, я цього типа десь бачив! Морда знайома…

— Де ти його бачив?

Пантюшка засунув п'ятірню під кашкет і кілька секунд з такою силою тер голову, наче хотів видавити з неї спогади.

— Бий мене сила божа, забув.

— Біжи за Марковим, — наказав Альошка. — Стеж, куди він піде, а я за цим. Потім у штабі зустрінемось…

І вони розійшлися.

… Чоловік у фронтовій шинелі довго кружляв по місту. Він ішов неквапливо, перевальцем, ходою незайнятої людини, час від часу зупинявся біля рекламних тумб, з яких звисало клоччя старих плакатів, і скоса поглядав назад. Якщо попереду нього з'являлися перехожі, він заздалегідь переходив на інший бік вулиці.

Біля однієї з вулиць, куди звернув незнайомий, був прохідний двір. Пробігши через нього, можна було зрізати кут. Альошка так і зробив. Він переліз через паркан, поминув якісь комори і вибрався до воріт. Ставши за ними, Альошка припав до вузької щілини над іржавою чавунною завісою.

Минуло з півхвилини, і він знову побачив чоловіка в шинелі. Той швидко йшов по протилежному боці тротуару. Порівнявшись з воротами, за якими причаївся Альошка, він раптом зробив крок убік і притиснувся до стіни за виступом одного з будинків.

«Що таке?» подумав Альошка, здивований і наляканий незрозумілими діями незнайомого.

Тепер він добре міг розглядіти його гладеньке, довгобразе обличчя, на якому найпримітнішим був рот — прямий і безгубий.

Почекавши хвилину, другу, незнайомий вийшов з свого укриття і оглянувся. Побоюючись, що за ним стежать, він явно хотів перехитрити свого можливого переслідувача. Якби Альошка йшов за ним, вони зараз обов'язково зустрілися б лице в лице. Спритно!..

Наука пішла Альошці на користь. Незнайомий ще кілька разів повторював свій маневр. Іноді він заходив у підворіття і подовгу затримувався там, Альошка терпляче чекав, стоячи в якомусь під'їзді. Знаючи, що поблизу більше нема прохідних дворів, він не боявся, що незнайомий зникне. Він почував себе мисливцем, який переслідує звіра. Це було схоже на гру, і чим більше хитрував незнайомий, тим глибше Альошка проймався свідомістю важливості того, що відбувається…

Попетлявши провулками, чоловік у шинелі вийшов на Потьомкінський бульвар і затримався біля пам'ятника Потьомкіну. Він обійшов його навколо, оглядаючи бульвар. Альошка сховався за дерев'яною крамничкою, що стояла на перехресті. Коли він виглянув, чоловік був уже в кінці вулиці. Очевидно, впевнений у своїй безпеці, він спокійно вийшов на Лютеранську і зник за чавунними ворітьми багатого білого особняка, який належав іноземному консульству.

Тепер можна було повертатися в штаб, але, поміркувавши, Альошка вирішив цього не робити. Марков щось передав іноземцеві, безперечно, шпигунські відомості. А для чого вони тому? Для німців? Тоді, значить, він або сам понесе їх, або пошле когось. Найправильніше було б нікуди не йти і подивитися, що буде далі!..

З другого боку, вештатись тут одному теж не годилося… День уже кінчався. Сизі димчаті сутінки обволокли місто. Вітер стих, і навколо стояла цілковита тиша, що не порушувалась навіть звичним гарматним гуркотом: німці вночі не воювали.

Альошка обережно обійшов особняк. Що робити? Де примоститися?

В особняку було два під'їзди: парадний — на Лютеранській, і чорний, який виходив у невеликий сад. Альошка вирішив спостерігати за тим під'їздом, який позаду будинку, і місце тут відлюдне та й незнайомий, здається, звернув саме сюди.

Поки Альошка вагаючись ходив біля особняка, в нього виникла думка, яка ще більше зміцнила його намір нікуди звідси не йти: коли відомості, одержані Марковим, потраплять до німців, у тому буде і його, Альошчина, провина. Адже це він сам, бажаючи переконатися, що Марков — зрадник, допоміг йому зустрітися з фон-Гревеніц! А відомості, напевне, важливі. Недарма цей іноземець ними зацікавився.

Позаду консульства, між деревами, стояла напівзгнила сторожова будка. Альошка зручно влаштувався в ній і через кругле віконце почав стежити за особняком.

Він чекав довго, може з півгодини, а може й з годину. Сутінки згустилися. Коли стало зовсім темно, Альошка помітив, що вікна особняка ледь-ледь червоніють: за щільними шторами горіло світло.

Втомившись чекати, хлопець вирішив глянути на парадний під'їзд. На всяк випадок він переклав револьвер з кобури в кишеню шинелі і, ховаючись за голими кущами акації, пробрався на Лютеранську. Парадний під'їзд був замкнений. Альошка вже зібрався повернутись на попереднє місце, коли від будинку на протилежному боці вулиці відокремилась темна постать з гвинтівкою і попрямувала просто до нього. Альошка стрибнув убік, не знаючи: тікати чи захищатися…

— Це ти, Альошко? — спитала постать Пантюшчиним голосом.

Альошка мало не скрикнув від радості.

— Я, я!

— Куди ти запропастився? Я вже годину тут блукаю!

— Ша! Йди за мною! — сказав Альошка.

Він привів друга до сторожової будки і зажадав докладно розповісти, як той опинився на Лютеранській.

Пантюшка йшов слідом за Марковим до Віттовської вулиці, всю дорогу не перестаючи думати про те, де він уже бачив цього підозрілого незнайомця у фронтовій шинелі.

Думав, думав і, кінець кінцем, пригадав. Спортінг-клуб, тенісні корти, фон-Гревеніц з голими ногами і її партнера — вузьколицього, стриманого в рухах іноземця, перед яким запобігала навіть така всемогутня в Пантюшчиній уяві людина, як хазяїн спортінг-клубу.

Віце-консул Бодуен — ось хто був недавній співбесідник Маркова!

Яким би несподіваним і неправдоподібним не здавалося це відкриття, Пантюшка все-таки ні на мить не сумнівався в тому, що він не помилився. До того ж після зустрічі з дочкою губернатора в штабі фронтовиків Пантюшка вирішив ні з чого на світі більш не дивуватися… Дійшовши до Віттовської вулиці, Марков зайшов у будинок номер п'ять.

— Він там живе, я знаю, — перервав його Альошка.

Потім Пантюшка повернувся в штаб. Альошки не було. Силін ще не приїздив з передової, фон-Гревеніц, як і раніше, сиділа на своєму місці: Пантюшка бачив її крізь замкову щілину. Тинятися по штабу без діла не хотілося, і Пантюшка пішов до віце-консульства шукати друга. Він не мав сумніву, що людина, за якою стежив Альошка, — Бодуен.

— Я вже думав, чи не прибив він тебе.

Альошка пояснив йому, чому вирішив лишитися тут.

— Іди до того під'їзду, — сказав він, — і добре пильнуй. Коли що, біжи до мене, щось придумаємо.

Пантюшці йти не хотілося.

— На біса, — сказав він, — час марнувати. Краще вже цю фон-Гревеніц стерегти…

— Іди, кажуть тобі! — розсердився Альошка. — Не розумієш, чи що? Марков йому якісь відомості передав! Коли проґавимо, Силін по голівці не погладить!

Пантюшка пробурчав щось собі під ніс, почекав і вислизнув з будки.

Майже в ту ж мить він увірвався знову і хрипко прошепотів:

— Там хтось ходить, Альошко!

Вони завмерли, прислухаючись.

Було тихо, як у льоху. І ось Альошка почув обережні кроки по вологій землі. Кроки віддалились, стихли, потім почулися знову.

Просто перед будкою, під деревом, зупинився чоловік. У темряві можна було побачити тільки, що він невисокий на зріст і кремезний. Чоловік повільно обвів поглядом усе навколо і, відділившись од дерева, попрямував до будинку. До хлопців донісся уривчастий стук, двері відчинились, і знову все стихло.

— Бачив? — промовив Пантюшка.

— Слухай, — зашепотів Альошка, — біжи в штаб! Може, Силін уже там… Якщо нема його, розкажи все Попову або кому хочеш. Хай ідуть сюди, тільки швидше… Я тут почекаю. Тільки мерщій, Паню, любий!..

Пантюшка більше не заперечував…

Лишившись один, Альошка дістав револьвер і для певності звів курок. Потім він вибрався з будки і став за кущами акації на такій відстані від будинку, щоб можна було бачити двері. Серце його гарячково відстукувало секунди, а вони тяглись, тяглись нескінченно, і він загубив їм лік. Зараз він мріяв про одне: тільки б Пантюшка встиг когось привести, перш ніж людина з'явиться знову!..