Александр Бердник – Вогняний вершник (страница 41)

— Обідати не буду, — попередила Галя. — Так що-небудь.

— Каву, — сказав Григір, — тістечка, яблука.

Дівчина схвально кивнула головою. Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася вона.

— Мені дивно…

— Що?

— Минуло менше години, а здасться — пропливли роки.

— І мені так здається, — прошепотіла вона. — Гарно. Ніколи так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.

Григір завмер. Прикрив очі повіками. Знову між ними щось небезпечне, ламке, як кришталь. Дівчина дивиться па нього просто, безпосередньо, ніби на хмаринку в небі. Чому ж він такий тривожний? Чому тягнеться за ним проклятий хвіст?

Офіціантка принесла каву і тістечка.

— Читайте ж ваші вірші, — сказала вона. Він глянув у блакитні очі.

— Що ж вам читати?

— Що хочете.

— Гаразд. Тільки не смійтесь. Форма недосконала. Так собі — ритмічна проза. Мініатюри.

— Ми ж домовилися, Григоре…

— Про космічну вітчизну, — сказав хлопець.

— Що це означає? — здивувалася Галя.

— Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…

— Збагнула, — лагідно усміхнулася дівчина. — Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаємничене значення.

— Може, й вкладаю, — загадково мовив хлопець. — Проте заждіть, послухайте…

Ми не діти Землі, ми посланці небес. Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя, сповнені творчої сили. Свій вогонь віддали первозданній і дикій планеті. Скільки мук і страждань, скільки дивних містерій?! Меркне спогад про рідну країну, частокіл лабіринту все вище, втома павутину плете з ілюзорних туманних видінь. Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками на тривимірній сфері планети. Інколи сняться йому чаруючі сни, закликають летіти у невимірну глибінь! І тоді Гуллівер посилає вві сні міжпланетні ракети, ніби пташок паперових. О смішні і наївні видіння! Прометею! Трусони скелю матерії, до якої тебе прикував нещадний закон, громом обізвися до братів — закутих титанів! Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя. Ми — його діти! Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни? Про її неосяжну красу? Зупиніться, хто юний духом, хто старий духом, — зупиніться і згадайте славне минуле згадайте казкову блакить свого прекрасного царства, де народилися ми, де ми зростали під лагідним поглядом Великої Матері! І вставайте! На світанку вставайте, — молоді й сильні, відважні й непохитні! Умийтеся сонячними променями і починайте нове життя! І починайте нове життя у невимірності волі, бо земне існування твоє, Гуллівер, — то лише мить сновидіння…

— Дуже цікаво, — сказала дівчина.