Александр Бердник – Вогняний вершник (страница 4)

— Ще якусь умову треба виконати? — вже сміливіше поцікавилася Віола.

— Тільки одну, — сказав Віктор. — Відбути дружню вечірку на честь нової зірки. Згода?

— Згода!

— Чудово! — обняла чорнява Віолу за плечі. — Мене звати Надійною. А тебе?

— Я Віола.

— Приймаємо Віолу в наше сузір’я? — урочисто запитала На-дійка.

— Одноголосно! — хором закричали хлопці. — Поза дискусією! І запам’ятай наш девіз: «Ми з тобою однієї зоряної крові!»

…Того ж вечора Віола з новими друзями поїхали на «Рів’єру». Дівчині все подобалося — невимушеність нових знайомих, приглушена мелодія оркестру, мерехтіння зірок між віттям кленів.

Віктор сидів навпроти Віоли. Інколи його погляд зупинявся на ній довше, ніж належало, і вії дівчини тремтіли злякано, опускалися, прикриваючи збентежений погляд.

Іван — довготелесий, худий хлопець — пригощав Віолу, накладав їй якісь салати, а Надійка сварилася тоненьким рожевим пальчиком, удавано гнівалася:

— Зраджуєш? Всі закохалися в новеньку — і Віктор, і Йван, і вся зоряна кумпанія, а мене, бідну, покинули. Гляньте, Віктор замовк, ні пари з вуст. Це з ним уперше таке.

Віктор силувано всміхнувся, відкоркував пляшку шампанського, почав розливати. Потім підняв келих, промовивши штучно бадьорим голосом:

— За нову зірку! За Віолу!

Дзенькнули келихи. Всі випили. Лише Віола з піднятим келихом розгублено дивилася на друзів. Потім, опустивши келиха на стіл, сіла.

— Що з тобою, Віоло? — здивувався Віктор.

— Я…. не п’ю, — жалібно сказала вона, по-дитячому моргаючи віями. — Зовсім не п’ю. А ви… навіщо ви п’єте?

Хлопці й дівчата перезиралися. Іван захихикав. Віола оглянула всіх, глибоко зітхнула.

— Пробачте, мої нові друзі. — її голос сповнився дивною силою переконливості. — Пробачте, але я все скажу відверто. Ви мені повідомили свій девіз: «Ми з тобою однієї зоряної крові!» Це прекрасно. Тільки що ж означає ота зоряна кров? Чим вона буде відрізнятися від крові тих, котрі не просихають від алкогольної отрути? Всі ми на такому дивовижному шляху. Зоряна стежина пошуку — що може бути прекрасніше? І раптом — оце… Так, як і сотні років тому. Люди витирають навіть вікна своєї кімнати, а ми… заливаємо гидотою вікна власної душі. Чому ми тут? Чому не дивимось тепер на зорі? Хто справді зоряної крові, той зрозуміє мої почуття…

Обличчя Віктора налилося багрянцем, в очах блиснули іронічні вогники.

— Наївна дівчинко, — фамільярно сказав він, — ти повинна знати, що на зорі дивляться прилади, ім’я котрим — легіон! Тобі ще належить не раз, не два розчаровано скидати з себе лахміття романтичних утопій, засвоєних у дитячому віці. Доки ми тут втішаємося, плин зоряної ріки реєструє фотоплівка. Невже не відаєш цього? А нам, Віоло, чому б не поглянути інколи на ось ці зірочки? Ніщо людське мені не чуже…

Він підняв пляшку коньяку, показавши етикетку з п’ятьма зірочками, і став розливати в келешки. Хлопці засміялися. Лише Надійка мовчала, нервово вертіла між пальцями свій келешок.

Віола обурено зиркнула на Віктора. Смарагдові очі потемніли, сповнилися гнівом.

— Що ви говорите? Прилади, автомати, фотографія… Та хіба можна порівняти автомат з людиною? Що таке Сонце на фотографії? Тільки кружало, плоский диск з якимись плямами. А коли дивишся на Сонце в телескоп, воно здається живим і близьким… воно, як серце, як пульсуючий фокус буття… Та що говорити! Коли в душі відсутнє таке розуміння, хіба автомати допоможуть?

Віола вийшла з-за столу, рушила до виходу. Друзі розгублено мовчали. Сусіди крикнули:

— Гей, лицарі, таку дівчину не втримали!

Віктор метнувся за Віолою, перекинувши келих. Дівчина різко звернула з асфальтової доріжки, пішла в примарному півсвітлі поміж деревами вниз, до Дніпра. Хлопець, важко дихаючи, догнав її, пішов поряд. Ресторан залишився далеко позаду — серед кленів і лип, у сяйві неонових ліхтарів.

— Віоло!

Вона не зупинялася, бігла далі, не дивлячись на нього.

— Віоло! Зажди…

Він схопив її за руку. Дівчина спробувала вирватися, потім зупинилася. Подивилася на Віктора знизу вгору. Його очі в сутінках здавалися велетенськими, прекрасними. їй перехопило подих.

— Віоло… яка ти гарна!

Він обняв її, припав до вуст.

Віола вирвалася, обурено ляснула його по щоці.

— Як ви смієте?

— Віоло! — вражено прошепотів Віктор, схопившись за щоку.

Вона метнулася геть від нього вниз. Зашелестіли кущі. І знову запала тиша.

Віктор довго стояв непорушно, вдивляючись у темряву. Над ним колихалися дерева, пливли у небі усміхнені зорі, а він все думав про щось, притулившись плечем до шорсткого стовбура клена.

4

Віола перейшла пішохідним мостом до Гідропарку, ходила пустельним пляжем над водою, ображено, по-дитячому, схлипуючи. Дивилася на зорі, на срібне кружало Місяця, виливала їм свій жаль:

— Хіба це дружба? Хіба така любов?

Підійшовши до плакучої верби, торкнулася гладенької кори пальцями.

— Вітаю тебе, сестро!

Верба затріпотіла віттям, щось ласкаво прошепотіла.

— Навчи його коханню, сестрице… Навчи…

Глянувши в пломенисте дивоколо, Віола простягла руки до зірок. І знову в її серці, як це бувало не раз, покотилася гаряча хвиля осяяння, що відкривала браму до одухотвореного бачення світу…

Ось вона виростає в просторі. Поряд з нею золотаві хмаринки, розмальовані пензлем прадавнього чаклуна — Місяця. Вона торкається пальцями нічного світила, росте ще далі, аж до далеких світів. Ось уже й зорі оточують її феєричною зграйкою. І зовсім не великі вони, не палаючі, а іскристі, радісні світлячки, ніби казкові небесні самоцвіти. Дівчина бере їх в долоні, і вони переливаються розмаїтими іскрами, кидаючи відблиски на її обличчя.

— Привіт вам, браття! Вітаю вас, променисті сестриці! Навчіть його коханню, навчіть… Прийдіте в наші серця, осяйте їх!..

Віола заплющила очі. Біля серця стало гаряче. Вологий вітер з півдня війнув, остудив розпашіле обличчя. З правобережжя долинула ураганна мелодія «важкого року», веселі крики.

Дівчині здалося, що над нею майнуло холодне крило. Вона глянула довкола. Зорі знову далеко в небі, місяць пливе поміж хмаринками. І знову печально Віолі, самотньо серед широкого, темного пляжу.

…Наступного дня в коридорі інституту Віолу зустріла Надійка. Щиро обнявши подругу, зашепотіла:

— А ти знаєш… всі ми солідарні з тобою. Як ви ото вчора з Віктором втекли…

— З Віктором? Я сама була, — заперечила Віола.

— Ну, все одно. Ми з хлопцями трохи посиділи мовчки, подумали. А потім обговорили, як кажуть на зборах, проблему. І повторивши девіз: «Всі ми зоряної крові!» — одноголосно вирішили: кинути ідіотський архаїчний звичай. Віднині — не пити! І на пам’ять про клятву знаєш, що вчинили?

— Що? — злякалася Віола. — Дебош у ресторані?

— Ні, — засміялася Надійка. — Розтрощили келихи. А потім заплатили за них. Здорово?

— Здорово! — згодилася Віола.

Подруги рушили до обсерваторії. Назустріч їм по сходах спускався Віктор. Він був похмурий, строгий і недосяжний. Ледве кивнув, пройшов мимо, ніби дихнув холодком на Віолу.

Надійка прошепотіла:

— Щось з ним трапилося. Всю ніч десь пропадав, не ночував у гуртожитку. Прийшов злий як чорт. Іван мені казав. І одразу ж написав заяву про звільнення. Оце, мабуть, поніс шефу…

— Яке звільнення? — злякалася Віола. — Куди ж він?

— Перейде в Космоцентр. Давно мріє про польоти. І полетить. Я знаю його. Впертий хлопець…

Надійка ще щось говорила, та Віола не слухала її речей. В серці забриніла ледве чутна струпа суму й тривоги. Ледве чутна, проте вона чомусь забивала всі інші гучні голоси…

5

Віктор справді покинув ОІКП. І на прощання навіть не побачився з Віолою. Дівчина не подала виду перед друзями, що її зачіпає ця подія, але вночі, укрившись ковдрою, щоб не бачила господиня, в якої вона наймала куток, витирала сльози. Потім побігли шумливі дні. Все потроху забувалося. Забувся випадок на дніпровських схилах. І образ Віктора поставав у дівочій уяві в романтичному ореолі. Бачилося їй, як він сідає в кабіну космічного корабля, стартує в небо. Юрби захоплених людей, море квітів, ураган привітань. А він веде ракету до далекого світу, і на пульті керування перед ним лежить біла гвоздика з придніпрянських піщаних горбів… і ще — фотографія дівчини. її фотографія…

Віола відганяла ті видіння, пірнала в щоденну крутанину.