Александр Бердник – Шляхи титанiв (страница 3)
…Світозар прокинувся. І відразу все зникло. Не стало ні смерті, ні вогню, ні мужніх, виснажених стражданнями людей. Промінь світанку м’яко впав на обличчя хлопця, запрошуючи вставати.
Хвилинку! Ще мить! Він хоче утримати біля себе зниклі образи. Хто вони? Звідки? Чому так хочеться Світозару бути з ними?
Ага, згадав!.. Це ж недавно він бачив старовинний фільм-хроніку періоду соціальних революцій. Враження було неповторним! Кілька місяців хлопець не міг отямитися. Навіть тепер ті образи переслідують його в снах! Навіть на вечорі Мрії він не міг позбутись їх…
Значить, шлях мусить бути єдиним! Він твердо вирішив.
Юнак хутко схопився з широкого ліжка, поправив подушку, розіслав простирадло. Потім легкими кроками вийшов у невеликий сад, оточений суцільною стіною в’юнких рослин. Посередині саду в рожевому відблиску ранку іскрилася в басейні вода. Світозар пірнув кілька разів, вийшовши з басейну, зробив цикл гімнастичних вправ.
Одягаючись в прохолодну світло-сіру одежу, він тривожно поглянув па обрій.
Ось-ось зійде сонце. Треба поспішати! Рідні, мабуть, уже чекають його…
Світозар недбало розчесав попелясте волосся, байдуже оглянув свою постать в дзеркалі і рішуче попрямував до дверей, що вели в центр будівлі.
Він увійшов до круглої зали. М’яке рожеве світло розливалося по приміщенню. В’юнкі рослини повзли по стінах до купола, розквітали великими блідо-фіолетовими дзвіночками. Від них віяв тонкий ніжний аромат.
За круглим столом сиділо кілька людей.
Коли Світозар зайшов, їхні обличчя одностайно повернулися в його бік. Хлопець широко, трохи винувато посміхнувся.
«Мої родичі точніші від мене», ― подумав Світозар, схиляючись у вітальному поклоні. Вголос він сказав:
— Пробачте, я, здається, запізнився…
Його слова заглушив мелодійний дзвін. Це астрономічний годинник сповістив про схід сонця. Високий чоловік встав з-за столу, міцно обняв Світозара. Його сіро-блакитні очі м’яко усміхнулися. Це був Світозарів батько — Міровол.
— Ти точний, як завжди, — сказав він. — Це ми поспішили. Поздоровляю тебе з повноліттям, сину! Бажаю тобі ясності думки і великого знання!..
З-за спини Міровола виступила худенька струнка жінка з строгим круглим обличчям і стальними очима. На перший погляд можна було сказати, що вона дуже сердита. Але Світозар знав, що це тільки здається, а насправді його мати Леліока була надзвичайно ніжною.
— Поздоровляю, сину! — продзвенів голос Леліоки. — Бажаю тобі великої любові!..
— Поздоровляємо, брате! — вигукнули разом дві сестри, Ені й Тора, цілуючи хлопця в щоки з обох боків.
— Мужності тобі до кінця! — сказала Ені.
— Хорошої дівчини тобі — вірного товариша на все життя! — додала Тора.
Світозар почервонів, відмахнувся:
— Я про це не думаю. І ніколи не буду думати! — рішуче додав він, згадавши сумне прощання з Ліо.
— Прийде час, подумаєш! — лагідно усміхнулася мати, погладивши сина по плечу.
Світозар, стримуючи хвилювання, охопив сильними руками чотири рідних голови і пригорнувся до них. Так обнявшись, всі завмерли на мить. Пролунав останній удар передзвону годинника. І в ту ж хвилю купол приміщення зажеврів золотим вогнем. Здавалося, там розквітала вогняна квітка. Ось від центра виросли барвисті пелюстки, вони розповсюджувалися далі і далі, сягнули до країв купола. Тепер все приміщення заграло кольорами райдуги, небесні барви лягли на радісні обличчя присутніх.
— Сонце зійшло! — тихо промовив Міровол. — Почався перший день твого нового шляху, сину, шляху в зрілість!..
Всі розсілися за столом. Почалася жвава розмова. У середині стола з’явився отвір. Міровол дістав звідти дві темно-червоні пляшки з сріблястими голівками, п’ять кришталевих старовинних келихів.
— Батьку! — завбачливо озвався Світозар. — Я не питиму! Здається, ти сам колись мені говорив про жахливі наслідки, до яких у древності спричиняло вживання алкоголю!..
Міровол засміявся.
— Ти не забув моїх уроків! Це добре. Але ти вже дорослий і маєш загартовану волю. Гадаю, що це питво не захопить тебе. А випити треба! По традиції, яка ведеться з сивої давнини!..
— Ну, коли так, то вип’ємо! — махнув рукою Світозар.
Гучно тріснуло. Корки полетіли вгору. Іскристо-золоте вино — густе і запашне — запінилося в бокалах.
Всі встали. В мовчанні продзвенів кришталь. Ніхто не проголошував тосту — бажання було висловлене без слів.
— Ну, а тепер, — Міровол високо підняв у руці порожній келих, — робіть усі так!
Він розмахнувся і вдарив бокалом об підлогу. В усі боки бризнули прозорі скалки. Потім розбилися на дрібні шматки ще чотири келихи. Кілька хвилин всі стояли в урочистому мовчанні.
— Колись у такі дні ювілярам або іменинникам дарували всякі речі, ― сказав Міровол, даючи знак сідати. — Тепер тобі не потрібні подарунки. Вся безкінечність перед тобою, сину, і ти її господар!.. Ти знаєш, для чого ми прибули?
— Звичайно, — здивовано відповів Світозар. — Щоб поздоровити мене…
— Не зовсім так, — заперечив Міровол. — Ти здобув універсальну освіту і тепер будеш вибирати свій власний, улюблений шлях. Чи ти обрав його?..
Світозар не відповів. Знову блискавично в його пам’яті постали образи давніх часів, постаті далеких предків, що переслідують його і в снах. Грім далеких боїв пролунав десь у темряві свідомості, закликаючи, нагадуючи… Хлопець здригнувся.
— Що з тобою, сину? — здивовано запитав батько. — Ти раптом чомусь спохмурнів.
— Так, нічого… — Світозар отямився. — Послухай, батьку… Я піду…
— Зачекай! — перебив його Міровол. — Не говори… Перед тим, як ти висловиш своє бажання, я хочу показати тобі принади різних професій. Кращі спеціалісти розповідатимуть тобі про це. Я приготував довгу, але цікаву лекцію спеціально для сьогоднішнього дня…
— Але ж, батьку, я вибрав!..
— Можливо. А все ж, поглянь, подумай…
Міровол підійшов до маленького щитка на стіні приміщення, натиснув кнопку. Непрониклива чорна завіса почала швидко підійматись від підлоги до височенного купола. Це діяла всередині стіп система світлофільтрів. За кілька секунд стало зовсім темно. І тоді в мороці почувся голос Міровола:
— Почнемо з космонавтики. Оглянемо поступово всю систему.
Перед присутніми спалахнув блідо-зеленим сяйвом прямокутник стереоекрана[1]. Здавалося, простір приміщення відсунувся у безодню. Ось на темному тлі засяяла зірочка. Вона блискавично виросла, перетворилася на планету. Над планетою в чорній прірві пульсувала гігантська куля Сонця. Його сяйво було послаблене фільтрами. Під палючим промінням розстилалася безкінечна гола пустеля. Розпечене каміння, неймовірно глибокі тріщини, несамовиті вихори розріджених газів, що вириваються зсередини планети! Дивитись на таке видовище було неприємно…
— Меркурій! — констатував Світозар. — Жахливий світ!..
— Не поспішай з висновками, — почувся голос Міровола. — Дивись далі…
Здавалося, об’єктив наблизився до самої планети і раптово проник під ґрунт. На екрані з’явилися астрономічні обсерваторії, які спеціально займалися вивченням Сонця. Ось за пультом, в повітряному кріслі повис десь під стелею чоловік. Він дивився на екран телеустановки, наспівуючи якусь веселу пісеньку.
— Генімар, — сказав Міровол. — Один з кращих астрономів системи, великий знавець в області космогонії…
Астроном ніби почув голос, повернувся в кріслі і поглянув униз. Його молоде худорляве обличчя усміхнулося.
— Генімар! — крикнув Міровол. — Ми вітаємо тебе!
Генімар відповів граціозним жестом руки.
— Мій син вступає сьогодні в життя. Я показую йому систему і пропоную вибрати шлях. Розкажи, чим цікава твоя професія?..
― Із задоволенням! — почувся різкий високий голос астронома. — День і ніч, тобто завжди, — бо тут нема ні дня ні ночі, ― наші найточніші інструменти вивчають діяльність центрального світила. Нам пощастило дати вичерпну відповідь про походження Сонця, джерела його енергії і еволюцію… Наука вважає, що перед згасанням Сонце спалахне під впливом змін, які настануть після закінчення циклу ядерних реакцій[2]? Це загрожує життю на Землі та інших планетах. Ми мусимо бути готові до переселення в інші світи або до використання штучних джерел тепла і світла.
— Я чув про це, — сказав Світозар.
— Можливо, — вів далі Генімар. — Недавно навколо Плутона запущені супутники з реакторами, створюється планетна атмосфера і моря. Почнеться круговорот, створиться органічний ґрунт, а потім з’явиться життя. Можна сказати, що люди готові до переселення в інші світи…
― І скоро це буде? — тривожно запитав Світозар.
Генімар засміявся.
— Час відносний. Тим більше, що ми вступаємо в еру безсмертя. Але ждати ще дуже довго. Не менше більйона років… Проте, необхідно весь час слідкувати за діяльністю Сонця, щоб бути готовим до всього!..
— А може, ми знайдемо методи боротьби з циклічними вибухами Сонця? — гаряче озвався хлопець.
— Можливо, — сказав Генімар. — Навіть напевне! Як би там не сталося, ти бачиш, що в астрономії — безодня роботи. Я гадаю, що моя професія — дуже потрібна і романтична!.. Бажаю щастя!..
Постать астронома зникла. На екрані з’явилися довжелезні підземні зали, де автомати добували з глибини планети різні метали і перетворювали їх у складні машини. Та найцікавішою була енергетична установка Меркурія. Вона охоплювала підземним кільцем весь Меркурій. На екрані з’явилося обличчя жінки — керівника енергетикою внутрішніх планет. За проханням Міровола вона сказала: