Александр Бердник – Шляхи титанiв (страница 27)
Одягнувши термозахисну куртку і теплий шолом, Джон-Ей пішов до виходу. Трохи подумавши, він захопив ядерний пістолет і портативний пеленгатор. Потім, включивши передавач, який випромінював у ефір безперервні сигнали, штурман спустився внутрішнім ліфтом униз.
Зовнішній люк відкрився з важким хрипом. Густий струмінь повітря дихнув прямо в обличчя штурману. Від п’янкого запаху запаморочилася голова.
Джон-Ей схопився за стінку шлюзу і поволі рушив до виходу. Переступивши бар’єр, він озирнувся навколо.
Галявину встилала синьо-зелена цупка трава. Вона викидала жовті мітли дрібненьких квітів. Позаду стояла стіна лісу. Джон-Ей відзначив на око два види дерев: одні тягнулися довжелезним стовбуром на сотні метрів угору, розростаючись там списоподібними листками, інші — широколисті, м’ясисті — встилали всі проміжки між тими велетнями. Вони мали густий маслянистий чорно-зелений колір і росли не вище десяти метрів.
Галявина обривалася над річкою, що клекотіла між нагромадженнями скель. А за річкою бовваніли в тумані такі ж ліси, як і навколо галявини. Над тим краєвидом нависали сірі хмари. Вітру не було. Здавалося, сіра ковдра придушує все живе до землі, не дає дихати.
«Не дивно, що тут немає розумних істот, — сумно подумав Джон-Ей. — Важко було б жити в таких умовах…»
Він підійшов до кручі, глянув униз. З щілини між камінням, різко крикнувши, вискочив чудний блакитний птах. Він низько пролетів над водою і зник у лісі на протилежному боці.
Тупа стихія, примітивній світ. Ліси, низькі форми тварин, незаймані ріки і скелі. Треба покладатись на свої сили!
Джон-Ей поволі обернувся і рушив до корабля. Звідти чулися дивні звуки. Штурману здалося, ніби він розбирає членороздільні вигуки. Що таке?
Якісь постаті заметушилися біля кущів, позаду зорельота. Жестикулюючи, вони обережно наближалися до Джон-Ея. Штурман нерішуче зупинився. З ким він має справу?
От істоти вже зовсім близько. В світлі сірого дня можна розібрати їхні обриси. Безумовно, це представники розумного світу, хоча й іншої організації. Про це свідчить вертикальна постава, уважний погляд великих круглих очей, високе й широке чоло. Лише присадкувате тіло, покрите блакитнуватим волоссям, довгі передні кінцівки-руки, які тримають важку палицю, та примітний одяг з шкіри якоїсь тварини говорять за те, що шлях розвитку цих істот до людей тільки почався.
Ось від юрби істот відділився гігантського зросту самець. Він підняв палицю догори і, виспівуючи дивну мелодію, закружляв у шаленому дикому танці, наближаючись до космонавта.
Джон-Ей, з подивом стежачи за чудернацьким танцем дикуна, непомітно поклав руку на ядерний пістолет…
ПОШУКИ ПАЛЬНОГО
Покружлявши навколо Джон-Ея, дикун важко впав на землю, пускаючи піну. Його товариші вили різними голосами, підскакуючи і викидаючи всякі па. Космонавт з тривогою відступив крок назад. Але боятися було нічого. Дикун-велетень підвівся на коліна, молитовно простягнув руки…
Джон-Ей засміявся. Він збагнув, що могли подумати ці істоти, побачивши спуск гігантського зорельота з неба, а потім появу людини з дивного апарата. Його захистить примітивна релігія цих істот! Для них Джон-Ей і зореліт — божественні, надприродні створіння.
Ба! Та це ж ідея! Необхідно використати ситуацію! Часу вдосталь! Треба познайомитися з цими істотами. Вони допоможуть розшукати пальне. Хай на це піде місяць, рік! Пусте!
Великі круглі очі істоти зустрілися з поглядом космонавта. Вони випромінювали захоплення, благоговіння, покору. Джон-Ей побіжно оглянув обличчя істоти. Його вразило дивне розташування органів нюху. їх отвори проходили по боках великого рота, роблячи лице неприродно широким і потворним. Тільки очі мали цілком людський вигляд, вони дивилися на світ допитливо, готуючись до боротьби з таємницями природи.
Джон-Ей підняв руку і показав на небо. Дикун радісно закивав головою, щось крикнув своїм товаришам. Ті підтримали його голосінням. Штурман простягнув руку, торкнувся пальцями до палиці, яку тримав дикун. Той з готовністю подав небесному гостю свою зброю — сучкуватий шматок чорного дерева. Стало ясно, що істоти довіряли Джон-Ею. Можна було налагоджувати взаємини…
…Минуло кілька тижнів. Джон-Ей близько познайомився з життям і побутом істот, вивчив їх нескладну мову. Вони жили в печерах між валунами, під корінням велетнів-дерев. їли стебла болотних соковитих рослин, дрібних тварин, яйця птахів, плоди дерев. Зрідка їм щастило спільними зусиллями вбити гоготу — неповоротку гігантську тварину з гострими колючками. М’ясо її було ніжним, поживним і його вистачало надовго для всіх.
Джон-Ей почав розрізняти істот по іменах. Велетень-самець був головним вожаком у племені, його розпорядження слухали і виконували всі. Звали вожака Та-Та. Він був досить розумним і допитливим. Через місяць Джон-Ей зміг уже розмовляти з Та-Та. Космонавт, дізнавшись, що істоти не використовують вогонь, вирішив навчити їх цього…
Настали ясні дні. Пелена хмар розійшлася, з’явилося темно-синє небо, яскраво засяяв невеликий жовтий диск чужого сонця…
Того вечора Джон-Ей зібрав дикунів на галявині і звернувся до Та-Та:
— Я скоро покину вас, Та-Та!..
— Чому так хоче Людина згори? — здивувався вожак.
— Так треба. Я повернуся в свій край, туди, де я народився…
— Ти народився на небі, Людина згори! Там вічно сяє сонце. Там багато плодів і м’яса гоготи…
— Ні, Та-Та. Я народився в такому ж світі, як і ваш, тільки…
Джон-Ей запнувся, побачивши вираз нерозуміння на обличчі Та-Та. Хіба може примітивний мозок дикуна охопити неймовірні простори Всесвіту? Хай думає так, як хоче!..
Та-Та задоволено засміявся.
— Бачиш, ти мовчиш, Людина згори! Я правду кажу! Ти — син великого Сонця!..
— Так! Я син Сонця! І я хочу залишити вам частку його вогню. Нехай він гріє вас у туманні дні і темні ночі. Нехай він допоможе вам пом’якшувати сире м’ясо, робити його смачнішим…
— Про що ти говориш, Людина згори? — здивувався вожак.
— Ось дивись! — відповів Джон-Ей, виймаючи автоматичний запальник. — Збирайте сухе листя і гілля…
Та-Та дав наказ гучним хрипким голосом. Діти й жінки розповзлися в усі боки. Скоро перед космонавтом лежала велика купа хмизу.
Джон-Ей оглянув юрбу.
— Бачите, навколо сідає тьма. Буде темно і холодно. А я маю шматочок сонця. Я розжену тьму і холод…
На кінці запальника спалахнуло полум’я. Джон-Ей спрямував його на хмиз. Купа гілок загорілася яскравим вогнем, кидаючи жовте світло навколо. Почулися вигуки здивування і страху. Дикуни розбіглися геть. їх злякані лиця визирали з-за стовбурів дерев.
— Не бійтесь! — крикнув Джон-Ей. — Шматочок сонця не буде кусатися! Я дарую його вам!..
Та-Та перший наблизився до вогню, що весело стрибав по гілках, простягнув волохаті руки.
— Тепло! — заявив він, задоволено сміючись. Інші, осмілівши, теж підступили ближче.
— Ми бачили таке! — сказав вожак. — 3 неба гриміло, падав огняний клубок. І тоді горів ліс. Було страшно… Все живе тікало геть або гинуло…
— Цей вогонь ваш! Ви будете керувати ним! Дасте їжі — він горітиме, не дасте — вмре!..
Дикуни весело засміялися. Вони розсілися навколо багаття, з острахом поглядаючи на постать космонавта.
— Та-Та, — сказав рішуче Джон-Ей. — Настав час розлуки. Але раніш мені треба побувати в долині, що між горами. Дай мені провідника!..
Дикуни жваво перемовлялись між собою. Та-Та поважно підняв руку, поклав собі на груди.
— Ми готові все зробити для тебе, Людина згори! Тільки в Долину Смерті ми не поведемо тебе…
— Долина Смерті? — здивувався Джон-Ей. — Чому вона так називається?
— Тому, що ніхто не залишається живим, хто побуває там. Наше плем’я вважає цю долину проклятою…
«Це, безумовно, дія актинідів!» — радісно подумав Джон-Ей.
— Мені не страшна та долина! — вголос сказав він. — Адже я людина небес, син Сонця!
Та-Та захоплено простягнув руки над вогнищем.
— Добре! Ми поведемо тебе в Долину Смерті, Людина згори!..
Весело перегукуючись, дикуни приносили все нові і нові купи хмизу. Багаття палахкотіло, розганяючи ніч, і хмара дрібних комах витала над ним, згораючи і падаючи в жар.
У коло вийшла Ла-ла, дочка вожака. Вона стала перед Джон-Еєм, приклала долоні до щік і заспівала низьким, але сильним голосом дивну мелодію. Космонавт розібрав слова пісні і зрозумів, що Ла-ла співає про нього.
Дивно. Як дивно! Чи не сниться це? В чорному небі горять чужі сузір’я, над головою шумлять небачені дерева, його оточують химерні постаті диких істот!
І, дивлячись темними круглими очима в далину небес, Ла-ла, дівчина, закутана в шкіру, складає гімн чужинцю: