Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 99)

Останні слова водія похитнули тверду рішимість Олени бути вдома якомога швидше. Вона перестала посміхатися, насупила брови і відступила від лісовоза на край дороги. Ні, Олені не по дорозі з таким уже дуже люб'язним шофером. Нехай сам їде, а вона почекає на іншу попутну машину.

Між тим шофер, ніби не помічаючи зміни в пасажирці, послужливо змахнув кашкетом пилюку з пружинного сидіння і продовжував:

— Кожній людині тепер по дорозі з вами, товаришу рятівник. Адже ви боролися з повіддю, рятували потопаючих і тих, що зазнали лиха. Не помилився?

Промовивши все це, водій так лагідно подивився на Олену, так дружньо посміхнувся, що їй стало соромно, і вона поспішила загладити свою провину, — відповіла йому щедрою, привітною посмішкою:

— Рибак рибака бачить здалека. Ви теж рятівник? Не помилилася?

— Ви неначе у воду дивилися. Перевіз тисячу сто чоловік із затоплюваних районів у безпечні місця. Тисяча сто сердець будуть усе життя згадувати мене добрим словом, бажати здоров'я і щастя. Сідайте швидше, не гайте часу! — владним голосом наказав водій.

Олена рішуче сіла в кабіну поруч з шофером.

— Велике вам спасибі! Якби ви знали, як я поспішаю додому!

— Поки ще немає за що дякувати, товаришко… не знаю, як вас звати-величати. Дорога в нас далека: можу привезти вас на місце цілою і неушкодженою, можу і, проти своєї волі, звичайно, не бажаючи, в саме пекло загнати.

— А ви постарайтесь їхати по своїй волі, без усяких випадковостей. Можна так?

— Що ж, треба постаратися. — Він насунув кепку на очі, енергійно кивнув: — Добре, доставлю вас, як доставив би рідну матір чи… наречену. Як вас накажете звати-величати?..

— Олена… Олена Іванівна Смолярчук. А вас… Як наше прізвище?

— Дуже приємно познайомитись, Олено Іванівно. А мене звати… — він помовчав, усміхаючись. — Мене хоч горшком назвіть, тільки в піч не садовіть.

Олена засміялася. Надмірна смішливість — її давній гріх. Варто їй було почути якесь веселе слово, варто було якому-небудь доморощеному артистові скорчити забавну гримасу, як Олена заходилась щирим, довго незмовкаючим сміхом. Через цю смішливість іноді виникали всілякі прикрі непорозуміння: при першому знайомстві Олену часто вважали за легковажну реготуху. З бездумною простушкою все дозволено! Але як тільки недалекоглядні співбесідники Олени намагалися реалізувати своє переконання на практиці, вони діставали таку відсіч, що довго потім зніяковіло посміхалися, мотали головою: «Як помилився. А з першого погляду здавалася такою доступною». Подібні непорозуміння були неприємні й Олені. Тим більше, що вона завжди вважала винуватцем цих непорозумінь себе. Якби відразу поводилася серйозно, якби не реготала від кожної веселої дурниці, нікому, напевно, і на думку не спало б замірятися на неї. Олена багато разів давала собі слово триматися з малознайомими людьми, особливо з чоловіками, холодно і завжди його порушувала.

Милуючись своєю пасажиркою, водій сказав:

— Небезпечний у вас сміх, Олено Іванівно. Такий сміх сниться тим, хто мріє про любов. Мені ось, наприклад.

Олена не чекала, що її попутник виявиться таким балакучим. В його великих чорних очах, красиво підкреслених густими бровами і затінених пухнастими важкими віями, світилися допитливий розум і велика цікавість. Обличчя його, запорошене пилом, вимазане мастилом, змучене безсонням, неголене, все-таки було гарним. У його зовнішньому вигляді перш за все впадала в око акуратність. Кепка на голові стара, замащена, із спотвореним козирком, що стримів, як воронячий дзьоб, але волосся під нею чисте, старанно зачесане. Тісний піджак і картата фланельова сорочка, що обтягували широкі плечі, були старенькі, але зате з-під витріпаного рукава верхньої сорочки виглядав пухнастий краєчок свіжої трикотажної білизни. Забруднені руки впевнено і вміло діють рулем і важелем переключення швидкості, але на долонях немає мозолів, і нігті на пальцях акуратно обрізані.

Все це побачила Олена за своєю звичкою уважно придивлятися до людей, помічати в них таке, що іноді буває непомітне для інших.

Водій заплющив очі і з сумним виразом обличчя похитав красивою головою:

— Гай, гай! Не встиг я, Олено Іванівно, незважаючи на свої тридцять з гаком, зазнати любовного щастя, через те і боюся вашого сміху. — Він вийняв з кишені піджака «Верховину» і губами витягнув сигарету з пачки.

Закуривши, суворо глянув на свою попутницю.

— Скільки вам років?

— Двадцять три сповнилося.

— Ну, а як ви відносно кохання… Мрієте?

Олена відповіла, що в неї немає потреби в такій мрії, бо вже кохає. Чоловіка кохає. Водій був прикро вражений, але інтересу до неї не втратив.

— Он воно що! Значить ви, Олено Іванівно, заміжня жінка! — промовив він з удаваним жартівливим розчаруванням. — Якби знав про такий неприємний факт раніше, не посадив би вас поруч з собою.

— Я можу виправити вашу помилку. Зупиніть машину.

Шофер махнув рукою.

— Час — гроші. Зупинка дорого обійдеться. Сидіть уже, хоч ви і заміжня. Отже, до рідного чоловіка поспішаєте? І довго ви з ним не бачились?

Перед обличчям водія виникло сім Олениних пальців: п'ять на лівій руці і два на правій.

— Сім місяців?

Олена заперечливо похитала головою.

— Сім тижнів?

— Сім днів і ночей! — засміялася Олена.

— О, цілий тиждень? І як же чоловік відпустив вас на такий строк?

— Спробував би не відпустити! — усміхнулася Олена.

Водій залишив руль, замахав на Олену обома руками, скорчив таку гримасу, наче ковтнув якоїсь гіркої-гіркої отрути.

— Ні, Олено, уже не заздрю твоєму чоловікові! Не на мій смак він вибрав собі дружину. Знаєш, про яку я дружину мрію? Якщо я, наприклад, скажу: «Марусю, підемо чи не підемо сьогодні в кіно?», то вона повинна відповісти так: «Як хочеш, милий». Якщо я іншим разом спитаю в неї: «Марусю, маю я право сьогодні сам піти в кіно?», вона повинна, не підводячи очей, відповісти: «Як хочеш, милий».

— Ось чому ви досі тільки мрієте про кохання!

Олена засміялася, і знову вона видалася зовсім-зовсім доступною, бездумною простушкою.

Водій сміливо милувався нею, міркуючи, поцілувати красуню, що сидить з ним поруч, зараз, чи потім, коли трапиться на дорозі зручніше місце.

Олена зрозуміла це, догадалася, перестала сміятись і мовчки притаїлася в кутку кабіни. На її обличчі з'явився дуже суворий, на який вона тільки була здатна, вираз.

Та це не справило потрібного враження. Водій усміхнувся. «Ламається, — вирішив він. — Набиває собі ціну. Що ж, поламаємось і ми». Він одвернувся від Олени, втупив очі в дорогу і не зводив з неї погляду. Вираз його обличчя став ображено-високомірним, насмішкувато-презирливим.

Ця маска на обличчі шофера цілком влаштовувала Олену. Поступово вона заспокоїлася і все привітніше позирала у вікно, на останні кілометри рівнинної землі. Незабаром, он за тим червоним громаддям лісохімзаводу, за сталевим залізобетонним мостом через Тису, почнеться край Олени — рідна Явірщина.

Деякий час їхали мовчки по дорозі, обсадженій яблунями. Було далеко видно вперед — на добрих два кілометри. Олена сперлася на спинку сидіння, втішаючись повним душевним спокоєм, відпочинком, якого давно не мала, і посміхалась своїм думкам. Години через дві, нарешті, вона буде вдома, обійме батька і поцілує Михайла. Як вони обидва зрадіють їй, як вигукнуть в один голос: «Приїхала, приїхала!» Михайло візьме її голову своїми широкими шорсткими долонями, поцілує в губи, відірве від підлоги, підкине вгору, спіймає і притисне до грудей.

— Чого зажурилася, молодице? — розв'язно спитав водій.

Йому надокучило мовчати і чекати.

Олена неохоче відірвалася від своїх думок, удавано сонними очима повела на шофера і млосно, нібито переборюючи дрімоту, промовила:

— Спати хочу! Тиждень не спала по-людськи.

Через кілька секунд вона похилила голову, заплющила очі, начебто закуняла. Насправді ж вона не спала і була насторожі: крізь щілину не зовсім стулених повік зірко стежила за небезпечним настирливим супутником.

Проїхали кілометрів з п'ять. Шофер, не даючи волі рукам, поводився лагідно і чемно, а потім йому стало зовсім не до ніжностей: потім почалося таке, що відразу заглушило всі жіночі страхи і «військові» хитрощі Олени.

Машина йшла вузькою долиною, вірніше — просторою ущелиною, вздовж берега Тиси, назустріч її течії, зовсім поруч з державним кордоном: простягни руку — ти доторкнешся до підстриженої вершини легкої очеретяної огорожі, що визначала лінію забороненої прикордонної зони.

За невеликим населеним пунктом кордон круто, під прямим кутом до Тиси, завертав у гори і прямував на Полонини, звиваючись по головних Карпатських хребтах. Тут, біля виходу з прикордонного району, був розташований контрольно-пропускний пункт. Усі закарпатські шофери, знаючи про його існування, ще на дальніх підступах до нього зменшували швидкість, не чекаючи, поки шлагбаум перекриє дорогу.

Лісовоз на повній швидкості вискочив з селища і так само помчав далі, хоч до контрольно-пропускного пункту залишалося метрів з двісті. Міліціонер, який стояв біля піднятого шлагбаума, стурбовано дивився на машину, що наближалася. Зрозумівши, що вона не збирається зупинятися, він потягнув вірьовку, перекрив дорогу масивним смугастим брусом.

Чекаючи різкого гальмування лісовоза, Олена вперлася ногами у дерев'яну перегородку, що відокремлювала мотор від кабіни водія, і водночас інстинктивно з-під пухнастих він подивилася на нього, його обличчя не було вже ні добродушним, ні привітним, ні високомірно-насмішкуватим. Воно було страшним: на судорожно тремтячих щоках проступили білі, ніби соляні, плями, губа закушена, в очах злобна рішучість… Олену вразила така зміна її супутника. Чим вона викликана? За мить їй довелося ще більше здивуватися. Вона побачила, як права рука шофера швидко опустилася в кишеню піджака і наполовину витягла звідти великий пістолет воронованої сталі з рубчастою, наскіс поставленою рукояткою. «Що він робить? Навіщо?» подумала Олена. І відразу ж до її свідомості дійшов таємний зміст цього самозахисного руху шофера. Тільки людина з нечистою совістю, чужа, ворожа, готова вбивати всякого, хто стане на її шляху, може так інстинктивно, втративши над собою контроль, рвонутися до зброї.