Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 73)

Підбігши, Смолярчук навалився на ворога, зв'язав його. Потім він наказав вівчарці сидіти і вистрелив з ракетниці, даючи знати начальникові застави, що переслідування завершилося успішно. Витязь покірно сидів біля ніг старшини. Він увесь тремтів від злості, від невтомного інстинкту боротьби.

Продершись через зарослі, на галявину вискочив Тюльпанов. Побачивши зв'язаного порушника, зупинився. Вперше в житті бачив він живого ворога.

— Дивись на цього громилу, — сказав Смолярчук, — і запам'ятовуй, який він, твій перший затриманий порушник.

— Та хіба я…

Правдиве обличчя молодого прикордонника виразно відбивало все, що робилося в його душі. Переборовши ніяковість і розгубленість, він твердо заявив:

— Товаришу старшина, в цьому затриманні моєї заслуги нема ніякої.

Порушник важко застогнав, захрипів.

Не догадуючись про те, що загнаний порушник конає, Смолярчук з презирством глянув на нього через плече.

В цю мить, ламаючи чагарник, на лісову галявину вискочив вороний, з білою зіркою на лобі кінь. На ньому, наче влитий у сідло, сидів Шапошников. Смолярчук доповів:

— Товаришу капітан, порушника кордону затримано. Живого схопили.

Начальник застави спішився і зупинився перед затриманим. Той був уже мертвий.

Шапошников перевів запитливий і здивований погляд на збентеженого Смолярчука.

— Був живий, товаришу капітан. Слово честі! — виправдовувався старшина. — Жодної рани не знайдете на ньому.

Шапошников помацав пульс порушника, глянув на його зіниці:

— Параліч серця або… отруївся.

— Коли ж він встиг? Адже в нього руки зв'язані.

Шапошников обережно вийняв з підсумка диверсанта гранати, розрядив їх.

— Справжній вовк! — сказав він. — Куди пробирався? Яке мав завдання? — Помовчавши, він простягнув руку молодому солдатові. — З добрим початком, товаришу Тюльпанов. А вас, старшина, з круглим рахунком. Сороковий!… І останній.

— Відносно того, що сороковий, не заперечую, а от щодо останнього… — Смолярчук поправив гімнастьорку, пригладив волосся і виструнчився. — Товаришу капітан, прошу вас поклопотати перед командуванням залишити мене на надстрокову…

Шапошников простягнув руку старшині:

— З задоволенням підтримаю ваше прохання, товаришу Смолярчук. Признатися, я до останньої хвилини не вірив, що ви розпрощаєтесь з нашою заставою.

— Міг би і розпрощатися, якби… якби не зрозумів, що я ще не потрудився на кордоні по-справжньому.

— Ну, це ви даремно! Хіба це не справжній труд? — Шапошников кивнув на мертвого диверсанта. — Знешкодити сорок таких негідників! Якраз, може, сьогодні ви запобігли вибуху електростанції чи аварії поїзда…

— Воно-то так, звичайно… — відповів Смолярчук. — Але все-таки я ще дечого не доробив на кордоні.

Глава тринадцята

Рано-вранці, ще до схід сонця, генерал Громада, полковник Шатров і майор Зубавін прибули в Чорний ліс, де лежав труп порушника кордону. Там уже, крім начальника застави і його прикордонників, був начальник штабу загону. Вислухавши його, Громада спитав, дивлячись на труп:

— Один ішов?

— Поки що невідомо, товаришу генерал.

— Негайно організуйте зворотну проробку сліду.

— Слухаю! Дозвольте виконувати наказ?

— Виконуйте. Чекаю ваших донесень у райвідділі.

Через кілька хвилин начальник штабу загону в супроводі капітана Шапошникова, старшини Смолярчука і його пошукової вівчарки зникли в лісі.

Громада сердито пихнув своєю невгасимою люлькою в бік Шатрова і Зубавіна і незадоволено промовив:

— Зіпсували вам зелені кашкети всю обідню, товариші чекісти. Нічого вже не скаже порушник, куди і до кого йшов. Жодного вогнестрільного чи штикового поранення, а все-таки мертвий.

Громада дав знак прикордонникам, що охороняли труп, відійти вбік.

Генерал, полковник і майор з однаково гидливим виразом обличчя підійшли до квітучого кизилового дерева, під яким знайшов собі останній притулок «Пастух», що славився як невловимий перевізник і контрабандист. Рукав його куртки і холоша штанів порвані на шмаття зубами Витязя. Лежав він обличчям до неба, судорожно підвернувши під крижі зв'язані руки. Короткі товсті ноги, перевиті вірьовками, підтягнуті трохи не до підборіддя. Дряблі щоки опухли, почорніли. М'ясистий ніс з бородавкою на правій ніздрі перемістився з центра обличчя, перекосив його. На одвислій покусаній губі запеклася чорна кров. Маленькі, глибоко запалі очиці приховані за масивними, в роговій оправі окулярами. Буро-брудне волосся мертвеця, його темна куртка, груди, голова, обличчя, руки і ноги — все обсипане блідо-жовтими пелюстками опалих квітів кизилового дерева.

— Це він чи не він? Той, кого чекаємо, чи не той? — Громада підійшов до найближчої ялини, виламав лапату гілку і старанно, до останньої пелюстки, змахнув з трупа кизиловий цвіт. — Тепер інша справа. Чиста натура. Без усяких прикрас. Мордоворот. — Громада обернувся до Зубавіна. — Труп передається у ваше розпорядження, товаришу майор. Вантажте його і відправляйте до себе. Все, що треба зробити далі, ми зробимо там, у вас. Поїхали.

Хльоскаючи по халяві свого чобота ялиновою гілкою, Громада попрямував до машини.

В Яворі, у райвідділі МДБ труп порушника був перш за все старанно обшуканий.

Нелегка це була справа. Треба промацати сотні метрів швів одягу — чи не прихована в них м'яка смужка старанно складеного паперу, на якому записано шпигунські відомості. Треба відпороти всюди, де вона є, підкладку — чи не зберігаються за нею інструкції. Треба терпляче розрядити всі патрони, виявлені у порушника, — чи немає в одному з них шифровки. Треба віддерти підошви на черевиках, устілки, задники, набійки на підборах — чи не прихований за ними якийсь надзвичайно важливий доказ ворожої діяльності порушника. Треба відкрити кришку годинника, оглянути крізь лупу механізм — чи не втиснуто туди вмілою рукою майстра який-небудь наказ розвідцентра. Треба старанно оглянути всі банкноти валюти — чи немає на них тайнопису. Треба, нарешті, дослідити кожну річ, виявлену у злочинця, — чи не допоможе вона розгадати яку-небудь таємницю. І, нарешті, треба зробити розтин, зробити лабораторний аналіз вмісту шлунка.

Після старанної, тривалої роботи Зубавіна і його помічників на столі, накритому солдатською плащпалаткою, було викладено: портативну рацію, шифри і- коди, графік прийому і передачі радіограм, велику суму грошей, паспорт, військовий квиток і колгоспну довідку на ім'я Андрія Андрійовича Солончака, пістолет, патрони до нього, дві гранати, ніж і зашифрований лист з розвідцентра, адресований «Гомеру». «Двадцять перший» докладно, дуже серйозно інструктував свого резидента-принаду.

Поки лікар у медсанчастині прикордонного загону робив розтин трупа (при швидкому, побіжному огляді він прийшов до висновку, що порушник отруївся), Громада і його супутники перебували в кабінеті Зубавіна.

— Ну от, тепер нам абсолютно все ясно, — порушив мовчанку Зубавін. — Тепер переконливо доведено, що Батура — резидент.

Громада відповів майорові тим докірливим поглядом, яким суворий батько зупиняє недалекоглядного сина, — мовчазним, але дуже красномовним. «Передчасно радієш, синку», говорив цей погляд.

Шатров сидів у кутку дивана, зосереджено дивлячись у склянку з чаєм. Губи його були міцно стиснуті, вилиці скам'яніли. На скронях набухли синюваті жилки. Він міркував, аналізував, вагався, вгадував, доводив, заперечував собі, переконував.

Погляд генерала і холодне мовчання полковника збентежили Зубавіна. «В чім справа? — з тривогою подумав він. — Чому навіть тепер вони не погоджуються зі мною? Чому не переконують їх і такі важливі докази, як рація, гроші, нова інструкція розвідцентра?» Не звик Зубавін відкидати ймовірну версію, не переконавшись остаточно в її неспроможності, і тому він продовжував з попередньою впевненістю:

— Мені здається, Батура для нас тепер не має ніякого оперативного інтересу. Треба його арештувати і судити. Доказів злочину більше, ніж треба.

— Саме так, — підхопив генерал слова майора, — більше, ніж треба. Оце, Євгене Миколайовичу, мені і не до вподоби.

Полковник Шатров не озивався і зараз: мовчав, не відриваючи погляду від склянки з холодним чаєм.

— Що вам не до вподоби, товаришу генерал? — все більше внутрішньо насторожуючись, запитав Зубавін. Питання було задане по інерції. Він уже догадувався, що не подобалось генералові.

— Подивіться тверезіше, Євгене Миколайовичу, на цю гору речових доказів, — сказав Громада. — По-моєму, тут не все гаразд скроєно і не все міцно зшито. Хіба розвідцентр не розумів, що коли все це потрапить до рук нашої розвідки, то провал резидента і його агентури забезпечений?

Громада видихнув дим з своєї чорної люльки в бік Шатрова і одразу ж розігнав його рукою.

— Товаришу полковник, ваше слово!

Шатров підвів голову, кинув неуважний погляд на шпигунське спорядження, розкладене на столі:

— І мені все це не подобається, товаришу генерал. Але більше не подобається інше. Чому і коли отруївся цей посол «Двадцять першого»? Мені скажуть, що він розкусив ампулу з отрутою, не бажаючи потрапити живим до рук прикордонників. А я не погоджусь.

Зубавін зрозумів весь складний хід думки Шатрова. Він уже був спроможний відповісти на питання, задане Шатровим, але мовчав: вважав за негідне скористатися чужими думками.

— Чому я не погоджуся з такими міркуваннями? — продовжував Шатров. — З двох причин. Перша: в роті порушника ми не виявили осколків ампули в отрутою. Друга: йдучи по сліду порушника, ми бачили, як важко давався йому шлях, особливо останніх двісті метрів. Так, як ішов він, міг іти тільки смертельно поранений. Але, заперечать мені, в останню мить, при затримці, він вчинив запеклий опір, намагаючись застрелити собаку. Це нічого не означає: відчай надав йому сили. Виходить, прикордонники зв'язали порушника в той момент, коли він був уже в агонії… Отже, він отруївся задовго до того, як зрозумів безвихідність свого становища. Виникає запитання: навіщо і з якої причини він це зробив? — Шатров усміхнувся: — Життя надокучило? Навряд. Треба шукати іншу причину. Вона, на мій погляд…