Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 63)
— Як бачите, товаришу Червонюк, це саме те, що нам потрібно, — самовдоволено посміхаючись, промовив Криж.
Джон Файн мовчав, дивлячись на кінчик димлячої сигарети і насмішкувато мружачись.
— Ви читали, Любомире, радянські книги про пильність? — спитав він, не підводячи очей.
— Доводилось.
— А таку фразу пам'ятаєте: «Іноземні розвідники вербують своїх агентів головним чином з середовища карних злочинців, морально неохайних людей, колишніх куркулів»? Якщо пам'ятаєте, як же ви спокусилися таким дешевим суб'єктом, як Андрій Лисак? Його неохайність видно за три кілометри. Він — ходяча реклама піжонства і дурного нахабства, мимовільний помічник радянської розвідки.
— Все це правильно, сер, але… хіба скромна і чесна людина погодиться служити нам? На жаль, ми повинні виходити з реальних можливостей. І потім, я розробив особливий план відносно Андрія Лисака. Як тільки завербую його, я накажу йому рішуче змінити свій спосіб життя.
— Правильно! Але це треба зробити якомога раніше, інакше буде пізно.
— Я форсую події, сер.
— От і домовились! — Файн дружньо посміхнувся до свого помічника і поплескав його по плечу: — Не ображайтесь, Любомире, за причепливість. Це мій обов'язок — оберігати вас.
— Я розумію, сер. Дякую.
Криж виразно поглянув на шефа і безмовно, поглядом, додав: оберігаючи мене, ви перш за все оберігаєте свою дорогоцінну особу.
Андрій Лисак, поки вирішувалася його доля, безтурботний і веселий, впевнено йшов вулицями Явора. Він думав тільки про гроші, одержані від Любомира і матері. Дванадцять сторублівок. Гуляй в ресторані цілу ніч, замовляй підряд усе меню з верху до низу — і то не витратиш. Ех, і гульне він сьогодні з Олексою Сокачем! На пні купить знаменитого машиніста, назавжди заручиться його дружбою.
Вдома Олекси не було, він був на роботі. Андрій пішов у депо. На головній вулиці несподівано віч-на-віч зустрівся з Олексою. Знаменитий машиніст був одягнений у синю спецівку. На білявій голові — чорний формений кашкет, а на ногах — парусинові туфлі. «Ну й знаменитість! — подумав Андрій. — Не вмієш ти, дурню, користуватися своїм становищем». Голосно ж він, радісно посміхаючись, вигукнув:
— Привіт, Олексо!
Сокач зупинився, стримано відповів. На його обличчі не було ні привітності, ні навіть простої цікавості, лише подив і відчуженість. Олекса добре знав примітного франта з Залізничної, маминого синка Андрія Лисака, але ніколи не дружив з ним, не мав навіть спільних товаришів. І тому він був здивований його панібратським ставленням.
— Не впізнаєш? — спитав Андрій, розкриваючи коробку сигарет. — Кури!
Олекса глузливо примружив свої сірі з довгими чорними віями очі, з ніг до голови оглянув Лисака:
— Як не впізнати такого блискучого кавалера! Яким був, таким і лишився…
Андрій пропустив повз вуха глузування Олекси. «Заздрить», вирішив він, але, як завжди, сказав не те, що думав:
— А ти не змінився.
— Отже, повернувся додому? Під мамине крильце? Зовсім чи як?
— На практику приїхав, — відповів Андрій.
— Куди? В перукарню? В ательє мод?
Андрій і на цей раз не образився. Він умів, коли треба було, не помічати насмішки.
— Не вгадав, — сказав він, роблячи вигляд, що прийняв слова Олекси за дружній жарт. — У депо практикуватись. На паровозі.
— Невже ти ще не кинув школи?
— А чого я повинен її кидати?
— Та там же вчитися треба, здавати екзамени.
— Вчимося! І екзамени здаємо! — з гідністю, але без зарозумілості, з нарочито веселою усмішкою відповів Андрій. — І паровоз будемо водити не гірше за інших… якщо ти допоможеш. — Він узяв Олексу під руку і, пристосовуючись до його кроку, пішов по краю тротуару, де було менше людей. — Олексо, кажу тобі прямо, від щирого серця: хочу практикуватись тільки на твоєму паровозі, під твоїм керівництвом. Ніхто краще за тебе не навчить.
Молодий машиніст підозріло поглянув на Андрія: коли, де і чим він встиг завоювати його любов?
— Якби не ти, Олексо, — продовжував Андрій, — то я і до школи не потрапив би, і на паровоз мені наплювати. Сподобалося, як ти працюєш, от я і вирішив піти по твоїй доріжці. Візьми, Олексо, наді мною шефство! Все життя буду пам'ятати і дякувати. Ти не дивись, що я такий: по одягу зустрічають, а по розуму і праці проводжають.
Олекса вже уважно і серйозно слухав Лисака. Вірити чи не вірити його словам? Від серця вони чи так, пусті? Схоже на те, що говорить правду, по-справжньому хвилюється за свою долю.
— Що ж, — сказав Олекса, — якщо начальник депо прикомандирує тебе до мого паровоза, то…
— Прикомандирує! Обов'язково! — Андрій схопив руку Сокача, міцно потиснув її: — Будь певен, я тебе не підведу.
З близьких гір уже повіяло прохолодою, на міські вулиці спускалися густі сині сутінки. В будинках засвічувалися вогні.
На вулицях спалахнули матові кулі. По великому склу вітрини, широко розкинувши роздвоєні клешні, поповз вогненний рак.
— Зайдемо? — зупиняючись перед рестораном, спитав Андрій.
Не чекаючи згоди, він відчинив двері і, легенько підштовхуючи Олексу вперед, зайшов у яскраво освітлене приміщення, густо заставлене квадратними, на металевих ніжках столиками. Буфетник, який розливав пиво, подав Андрієві руку і сказав, як добре знайомому:
— З приїздом! Як твій університет?
— Все гаразд. Розпорядіться відносно столика.
Бритоголовий офіціант у білому піджаку і в чорному галстуці метеликом, не чекаючи розпорядження, миттю прибрав брудний посуд із столика, що стояв у далекому, затишному куточку зали. Не минуло й п'яти хвилин, як на столику з'явилися горілка, вино, пиво, тарілки з копченою рибою, сиром, шинкою, сухою ковбасою, смаженими яйцями. Олекса похитав головою:
— Багата закуска… але розплачуватись доведеться тобі: в мене ні копійки в кишені. Віддам завтра.
— Розплатимось, не хвилюйся! На всю ніч вистачить погуляти. За твоє здоров'я!
— Стипендією будеш розплачуватись? — спитав Олекса, коли випив і закусив.
— Яка там стипендія! Від неї і сліду не лишилося.
— Де ж ти взяв гроші? — Олекса обережно поставив склянку з вином і перестав їсти.
— Не бійся, не крадені. Мати дала. Вона в мене грошовита і не скупа. Вона кравчиха. Золоті руки!
— Отже, мати заробляє, а ти… гуляєш?
— Прийде час, буду і я заробляти. Все поверну матері, що витратила на мене…. Слухай, Олексо, скільки ти одержуєш на місяць?
— Коли як…
— У квітні, наприклад, скільки вигнав?
— Дві з половиною тисячі.
— Нічогенько собі. А в березні?
— Точно не пам'ятаю. Здається, стільки ж. Ну, ще які будуть запитання? — очі Олекси стали колючими. — А паровоз тебе не цікавить? Як ми водимо поїзди, як економимо вугілля і мастило — про це тобі не хочеться поговорити?
Андрій махнув рукою, засміявся;
— Ще наговоримось про паровоз, не турбуйся! Поки що вип'ємо. Тепер за що? За нашу з тобою робітничу дружбу. Хочеш?
Олекса поклав лікті на стіл і, насмішкувато примружившись, пустотливими, трохи сп'янілими очима подивився на Андрія:
— А чи знаєш ти, хлопче, що таке робітнича дружба? Не говорив тобі про неї дядько Костя? Слухай. Одне колесо не зрушить паровоз з місця… Коли добре працюєш, бажай того ж самого своєму напарнику. Закінчуючи свій маршрут, пам'ятай, що твоєму зміннику теж далеко треба їхати… Гріючись на сонечку, не затуляй світло другові. Кров з носа, жили порви, а робітничу честь товариша підтримай! Вмирай, а від дружби не відступай! — Олекса зупинився, перевів подих. — Якщо тобі така дружба до душі, — продовжував він, — то приєднуйся до нас з дядьком Костем.
— Приєднуюсь! Будемо дружити втрьох! — Андрій Лисак чокнувся з Олексою.
Часто брехав за своє коротке життя Андрій Лисак, звик кривити душею, але в цю мить він був щирим, тобто, йому здавалося, що він говорить якраз те, що відчуває і думає.
До ресторану увійшов новий відвідувач, молодий високий хлопець. Він був у сірому костюмі, в полотняній сорочці, вишиваній на комірі і грудях кольоровим гуцульським візерунком. З-під світлої кепки вибивалися важкі пасма білявого волосся. Це був Василь Гойда. Він зайшов сюди по дорозі додому, щоб купити сигарет.
Побачивши товариша, Олекса зрадів, підняв над головою руку, щоб привернути його увагу.
— Хто це? — незадоволено спитав Андрій.
— Василь Гойда, хіба не впізнаєш? Знаменитий машиніст Закарпаття. Тепер студент-заочник.
— Знаменитий машиніст? — недовірливо гмикнув Андрій. — Не може бути. Не чув. Я знаю дві знаменитості: Олексу Сокача і його вчителя Головіна, дядька Костя.