Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 44)

— І за жоден з його «прогнозів» не можна зачепитись?

Полковник Шатров на мить замислився.

— Є один, вартий уваги, — сказав він. — Кларк твердить, що й ця нова операція буде здійснюватись на території явірського вузла. Між іншим, я й сам був такої думки. Явірський напрям для бізонівської розвідки не випадковий. Скільки буде існувати капіталістичний світ, стільки буде тривати і таємна атака на Явір. Згодні?

— Так, — відповів Громада, — Явірську ділянку ми посилено охороняємо. Бізонівці не раз могли відчути це на власній шкурі. І все ж сумнівно, що саме тепер, після провалу Кларка, вопи можуть знову поткнутися на явірському напрямку.

— От-от! — пожвавішав Шатров. — Плануючи свою операцію, Лртур Крапc був певен, що ми в найближчий час не чекаємо прориву на Явір. — Шатров круто обернувся до Зубавіна, який, нахиливши голову, щось старанно малював на великому аркуші паперу. — А чого ви мовчите, товаришу майор? Яка ваша думка?

— Я згоден з вами, товаришу полковник, але «Бізон» може обрати й інший напрямок.

— Оце думка! Чи не можете ви сказати конкретніше?

— Поки що не маю підстав.

— Гаразд. На чому ж ми все-таки зупинимось? Явір чи якийсь інший пункт?

Громада з шумом відсунув крісло від стола, легко підвівся і, залишаючи за собою густі хмари тютюнового диму, заходив по кабінету з кутка в куток. Шатров і Зубавін мовчки чекали. Громада зупинився перед вартою Закарпаття, ляснув долонею по її верхньому правому кутку, рішуче об'явив:

— Я все-таки за Явір. Але ми будемо чекати гостей і в іншому місці.

— Отже, більшість за Явір, — підсумував Шатров. — Підемо далі. Що ж це за операція з такою пишномовною назвою? З чого почне Крапc свою «Гірську весну»? Звичайно, перш за все він спробує відновити явірський центр і свого резидента. Згодні?

Ні Громада, ні Зубавін не заперечували.

— Отже, перший крок Крапса — новий резидент замість вибулого з гри Дзюби. Хто ж він? Прийде з-за кордону? Так, можливий і такий варіант. Але скоріше за все Крапc призначить резидентом свого агента з числа тих, хто зберігся в Яворі. — Сказавши це, Шатров поглянув на майора Зубавіна: — Як ви гадаєте, чи відомо Крапсу і його підручному Файну, за яких обставин провалився Кларк?

— Ні, це виключено, — відповів Зубавін. — З розвідцентром мав зв'язок лише резидент. Він загинув. Як-то хто-небудь з агентів Дзюби і дізнався про провал Кларка, то в нього немає можливості повідомити про це своїх хазяїв. Після арешту Кларка не зафіксовано жодної спроби втечі за кордон. На протязі останніх тижнів у нашому районі не зафіксовано також роботи таємної радіостанції.

— А дипломатичні канали? Хіба який-небудь легальний іноземець, проїжджаючи через Явір у Будапешт або Прагу, в Белград або Відень, в Рим або Афіни, не міг приловчитися доставити «Бізону» шифровку, послану особливо завзятим явірським агентом?

— Ні, не міг, товаришу полковник. По-перше, такий завзятий агент рискував би і собою, і дипломатом. По-друге, простий агент не знає, куди і кому посилати шифровку.

— Йому підкажуть. Був би агент, а підкажчик і адреса знайдуться, Євгене Миколайовичу, майте на увазі: Крапc якомога довше не повинен знати, що трапилося з «Колумбусом». Пошліть йому з відповідною оказією «повідомлення» Кларка: боюся, мовляв, провалу, утік в тил, углиб країни. Буду пробиватися до іранського кордону. Чекайте, мовляв, і таке інше.

— Зрозумів, товаришу полковник.

— Тільки не перестарайтесь. Я відносно Кларка. Не розраховуйте на те, що це у вас великий козир. Обмежтесь тільки тим, що я порадив. Вийде — добре, не вийде — нічого не втратимо. Крапc — не дурень. Якщо вже він відчув, що «Колумбус» вийшов у тираж, то він виключив з гри все, що відомо Кларку.

— До речі, про Кларка. Невже він не знає про те, що в Яворі існують не тільки Дзюба і Скибан, але й інші агенти? — спитав Громада.

— Суттєве питання, товаришу генерал Під час слідства я затратив чимало часу і зусиль, щоб з'ясувати його. На жаль, нічого не добився. Кларк твердить, що він знав про існування в Яворі розгалуженої агентури, але не уточнив її особисто, бо, мовляв, вирішив з метою самоохорони обмежитись Дзюбою і Скибаном. Сподіваючись лише на себе, на свою виучку, спритність і документи Бєлограя, він діяв самостійно. Що ж, це правдоподібно.

Полковник Шатров перегорнув записну книжку, до якої протягом усієї наради часто заглядав.

— А що ж далі? Як саме буде розгортатися операція «Гірська весна»? — заклопотано спитав Шатров і нахмурився. — Не знаю. І не хочу, не маю права ворожити на кофейній гущі. Розвідцентр «Південь» і його шеф Крапc досить бувалі розвідники, щоб скласти такий ребус, який ми не змогли б розшифрувати умоглядно. Чи є у пас яка-небудь, хоча б тонесенька ниточка, з допомогою якої можна було б спробувати розмотати клубок «Гірської весни»?

Майор Зубавін зрозумів Шатрова.

— В Яворі, — сказав майор, — живе людина, яку ми підозрюємо як агента. Її прізвище Батура. Гнат Степанович Батура. Самотній старик. Напівсліпий. Жебрак. Стоїть перед протестантською церквою і на розі Кіровської й Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаційного з'єднання.

— І давно він займає свій пост біля Будинку офіцерів?

— Місяців зо три.

— Має непоганий доход?

— Чималий. Майже всі офіцери, що проходять мимо, кидають йому в шапку срібло.

— Які ж у вас підстави підозрівати Батуру?

— В минулому Батура років двадцять підряд жив в Америці, в Австралії. Працював на шахтах майстром. Там, кажуть, під час пожежі зіпсував собі очі. Повернувся додому в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році. Ми встановили, що в нього на квартирі бував Дзюба.

— Все? — спитав Шатров. — А сама позиція Батури на розі Кіровської і Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаз'єднання, не зацікавила вас?

— Цікавилися і цим. З того місця, де він стоїть, не видно жодного штабного вікна.

— А може, щось інше видно? Або чути? Перевірте! Якщо Батура — агент, то він недаремно стоїть напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків. Але це між іншим. Головне ж — не проґавте момент, коли він налагодить контакт через якого-небудь зв'язківця з розвідцентром «Південь». Оберіть для стеження за Батурою хорошого працівника, молодого, енергійного, кмітливого, коротко кажучи, такого, на якого ви могли б покластися, як на кам'яну гору. Є у вас такий?

— Є, товаришу полковник. Лейтенант Гойда.

— А, той самий? — усміхнувся Шатров. — От і добре. — Шатров подивився на годинник. — Ну, що ж, на цьому сьогодні закінчимо. Зберемося ще раз завтра. Не заперечуєте, товаришу генерал?

Глава третя

На другий день майор Зубавін раніше ніж звичайно встав з ліжка і приступив до роботи. Зайшовши до себе в кабінет, він зняв телефонну трубку, набрав номер оперативного чергового і наказав негайно викликати лейтенанта Гойду.

Гойда? Василь Гойда? Той самий, що розгадав сутність Кларка? Колишній пастушок, який видобував з своєї дудки мелодії «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Каховку», «Інтернаціонал»? Колишній партизанський розвідник, який три роки повідомляв у штаб Баті найцінніші дані про каральні есесівські полки, про кількість воєнних ешелонів, що пройшли на Східний фронт? Знаменитий на все Закарпаття машиніст Василь Гойда? Так, це він. До органів державної безпеки прийшов кадровий робітник, доброволець-розвідник, безкорисливий захисник інтересів свого народу, який уміє ненавидіти ворога і перемагати його в боротьбі розумом, хитрістю, витримкою, терпінням, безстрашністю. Такого не підкупить найдосвідченіший ворог, не обдурить, не втягне в пастку, не залякає, не спокусить, не поселить в його чистому серці зневіри до чесних людей.

Як же паровозний машиніст Василь Гойда став лейтенантом держбезпеки?

Незабаром після викриття Кларка, який приховувався під машкарою демобілізованого Івана Бєлограя, Василя Гойду викликали до майора Зубавіна. Євген Миколайович, як завжди, зустрів його дружньою посмішкою, доброю, але разом з тим ледь-ледь іронічною, піддражнюючою.

— Ну, «Дудочник», усі свої цивільні пісні проспівав?

Василь одразу зрозумів, куди гне його партизанський друг і командир, але вирішив почекати, чи не помилився.

— На все життя вистачить мені цивільних пісень, Євгене Миколайовичу, — ухильно сказав він.

— Час тобі братися за військові, Васю! Гармати мовчать, але таємна війна не припиняється ні на мить. Ми, розвідники, і зараз воюємо…

Василь засміявся:

— Євгене Миколайовичу, переходьте прямо до справи.

— Здогадливий! Пропоную іти до нас на службу. Згоден?

— Що ви! Отак, відразу?

— В нашому ділі все так — рішуче і швидко!

— Не все, звичайно. І у вашому ділі трапляються малі швидкості… Ні, Євгене Миколайовичу, я повинен подумати, порадитись.

— Подумати, звичайно, можна, а от щодо поради… З ким же ти хочеш радитись? Хіба я не найкращий твій порадник у такій справі?

— Я збирався восени в технікум поступити. Два роки готувався, ви ж знаєте.

— Поступай, не заперечую. Хоч в інститут. Час у тебе буде.

— Навіщо ж мені тоді залізничний технікум?

— Як — навіщо? Щоб стати спеціалістом.

— Ага!.. Виходить, ви мене використаєте по залізничній лінії?

— І по цій і по іншій. Ти всюди будеш на місці.

Василь відкинувся на спинку дивана, замислився. Зубавін дивився на юнака, і його серце сповнювалося ніжністю до цього красивого верховинця, сина лісоруба, хороброго солдата і скромного трудівника.