Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 17)
Смолярчук перший підбіг до вбитих. Вони лежали, уткнувшись у землю. Перевернувши їх на спину, старшина побачив щетинисті, опухлі обличчя. На міцних солдатських ремінцях підвішені гранати і автоматні диски. Руки все ще стискували зброю.
— Обшукати!.. Що з тобою? — скрикнув Смолярчук, помітивши, як рум'яне обличчя Степанова стало блідим.
— Здається… поранений. У ногу… — губи Степанова затремтіли. — Поранений, — повторив він стиха, уже з заплющеними очима.
Смолярчук взяв у Степанова автомат, наказав Каблукову перев'язати пораненого і охороняти трупи, а сам продовжував переслідування. Не можна було втрачати жодної хвилини. Він біг за Витязем, готовий кожної секунди відкрити вогонь по ворогові. Ялинові гілки, покриті дощовою водою, хльоскали по розпаленому обличчю. Піт заливав очі. Ноги потрапляли в ковдобини, повні весняної води, чіплялися за корені, за каміння і чагарник. Упавши, він підводився раніше, ніж Витязь устигав натягнути поводок.
Захоплений погонею, Смолярчук забув про небезпеку. Вогонь, що несподівано вирвався назустріч, нагадав йому про неї.
Смолярчук заліг біля товстої сосни і став поливати кулями чагарник, за яким заховався диверсант. Падаючи, він скомандував собаці: «Лягай!». Витязь скорився, але з якоюсь дивною, незвичайною для нього повільністю. Він спочатку опустився на коліна, потім уткнув морду в землю і раптом безпомічно звалився на правий бік; мох навколо його голови густо почервонів і запарував на холодному повітрі.
Смолярчук на мить перестав володіти собою. Опустивши автомат, він дивився у широко відкриті очі Витязя, на його рідкі сиві вуса, на його повислі вуха, атласнорожеві всередині і замшові зовні, на його сліпучо білі ікла.
Коли старшина спохватився, диверсанта вже не було в кущах, його спина миготіла поміж дальніми деревами. Порушник швидко віддалявся, — зрідка озираючись, наче вовк, який далеко зайшов від переслідувачів. Смолярчук зрозумів: порушник вважає, що убив і прикордонника, і собаку. Це добре. Тепер він піде впевненіше і спокійніше. Найімовірніше, він круто заверне праворуч, щоб добратися до населеного пункту.
— Не доберешся! — Смолярчук скинув шапку, куртку, чоботи і в легкому вбранні кинувся навперейми диверсанту.
Старшина не помилився у своїх розрахунках. Диверсант вийшов саме туди, де Смолярчук перетяв йому шлях. Важко дихаючи, ворог пробирався по глухій гірській стежці — з темним обличчям, низько підперезаний поясом, у розстебнутій до останнього ґудзика сорочці, з могутніми волохатими грудьми. В руках він тримав автомат. Неможливо такого взяти живцем, але все-таки треба спробувати. Причаївшись у кущах, Смолярчук скомандував:
— Кидай зброю! Руки вгору!
Диверсант відповів довгою автоматною чергою — навмання, на голос. Тоді Смолярчук струменем куль різонув диверсанта по ногах, нижче колін. Той спіткнувся, упав. Але й пронизаний десятком куль не випускав з рук зброї. Смолярчук в азарті бою прикінчив бандита. Після цього він вийшов із засади на лісову стежку. Підняв автомат порушника і раптом, знесилений, сів на пеньок, рукавом гімнастьорки витер мокрий лоб, обличчя.
На вмиленому коні, в супроводі трьох кінних прикордонників, підскакав начальник застави.
Зіскочивши на землю, капітан Шапошников підійшов до вбитого, мовчки, насупившись, подивився на його одутле, заросле обличчя.
Смолярчук винувато посміхнувся:
— Схибнув я цього разу, товаришу капітан, не до кінця виконав своє завдання. Хоч би одного треба було взяти живцем.
Шапошников перевів суворий погляд на старшину:
— Шкода, шкода, і ця ниточка обірвалася.
Глава сьома
Події на п'ятій заставі розгорталися своїм звичаєм. Побоювання генерала Громади були недаремні: на лівому флангу застави знайшли ще один слід порушника. Дослідивши його, капітан Шапошников дійшов до висновку, що головний лазутчик, як і припускав генерал Громада, пройшов тут, на лівому флангу, а там, на правому, діяла лише відвертальна група.
На чолі підсиленого наряду, із слідчим собакою, доставленим із штабу комендатури, капітан Шапошников пішов на переслідування.
Сліди нового порушника були теж хитрими; перш ніж пройти по КСС, він накрив її гумовою доріжкою, спеціально виготовленою так майстерно, що вона залишила на землі дуже слабкий відбиток.
Перейшовши КСС, порушник, очевидно, згорнув свій пересувний гумовий міст в рулон і, вже не вдаючись до хитрощів, став просуватися в тил. Ось його сліди. Судячи по відбитку, порушник взутий у великі черевики на товстій підошві, з гумовими набійками. Пробирався він обережно, часто зупиняючись. Він зайшов у виноградники колгоспу «Зоря над Тисою». Тут, мабуть, йому хтось перешкодив, і він вимушений був заховатися и сараї.
Дерев'яний, похилений і підпертий з одного боку колодою сарай стояв на відшибі, на спадистому схилі гори, і його з трьох боків оточувала зорана м'яка земля виноградника. На її чорному покриві добре було видно відбитки черевиків. Сліди вели до нещільно причинених дверей сарая. Поворотних слідів, які свідчили б про те, що порушник залишив сховище, не було видно.
Інструктор, що йшов попереду наряду із собакою, в нерішучості зупинився, розмірковуючи, що робити. Підеш разом з вівчаркою — напорешся на автоматну чергу. Пустити саму вівчарку? Але і їй не минути лиха. Єдине правильне рішення, думав Інструктор, — оточити сарай і розпочати його штурм. Цю свою останню думку і висловив він начальникові застави, Шапошников категорично відхилив її:
— А якщо порушника там уже немає? Поки ми будемо оточувати сарай, він знаєте куди може зайти!.. Пустіть вперед собаку…
— Товаришу капітан!
Шапошников тихим, владним голосом повторив:
— Пускайте!
Інструктор відстебнув баранчик з нашийника, і вівчарка, високо піднявши голову, з наставленими вухами, кинулась до сарая. Вона підбігла до дверей, рішуче всунула в темну щілину свою клиноподібну морду і прослизнула в середину сарая.
— Бачите, нікого! — сказав Шапошников.
Собака повернувся і сів біля ніг інструктора, підлесливо поглядаючи на нього і махаючи хвостом. Той зрозумів його і простягнув руку. Собака розкрив пащу і впустив на долоню» інструктора патрон від пістолета-автомата. Порушник перезаряджав зброю.
Обдивившись сарай, Шапошников знайшов у його задній стінці пролом. Через нього, відпочивши і покуривши (були знайдені сірники і недокурок), і зник порушник.
В міру віддалення від кордону, на твердій землі сліди ставали дедалі менш помітними і, нарешті, на кам'янистій стежці, яка вилась по південному схилу, серед виноградників колгоспу «Зоря над Тисою», вони зовсім зникли. Ставши на сліпий слід, собака вивів прикордонників на шосе і тут відмовився йти далі. Схоже на те, що порушник скористався машиною. А можливо, він тільки зробив вигляд, що скористався; можливо, пройшовши якусь відстань по шосе, він звернув убік і зараз швидко пробирається глухими стежками через приміські сади і виноградники до Явора.
— Комаров, шукайте слід в районі дороги! — наказав Шапошников інструкторові.
Собака пройшов кілометрів зо два по лівому узбіччю шосе, стільки ж по правому, потім він обшукав великий простір, що прилягає до дороги з обох боків, але слідів ніде не знайшов.
— Ех, Витязя б сюди, він би цей клубок зразу розплутав, — сказав хтось із солдатів, які йшли за начальником застави..
«Так, — подумав Шапошников, — без Витязя нам не обійтися».
— Продовжуйте розшук, Комаров, я скоро повернусь… Ремізов, Марчук — на коней!
Ковані копита розпалених коней, викрешуючи іскри, процокали по каменистій польовій дорозі, яка вела в гори, і скоро затихли в густій передсвітанковій темряві.
Труд прикордонника оцінюється не тільки тим, зумів він чи не зумів затримати порушників саме в момент переходу кордону. Чудовий майстер той, хто схопив ворога, не давши йому пройти по радянській землі і десяти кроків. Але добрий і той солдат, який, знайшовши хитрий слід порушника, переслідує його три, п'ять, десять годин, а може, й двадцять чотири години — і все-таки затримає або знищить. Хай ворог зуміє відірватися від переслідувачів на кілька годин, поставивши їх у надзвичайно незручні умови, хай він навіть безслідно зник — все одно нічого ще не вирішено: переслідування триватиме.
На світанні Громада вирішив сам піти по сліду довгожданого порушника. Поряд з ним ішов і майор Зубавін, що прибув на кордон за викликом. За ними на деякій відстані йшов прикордонний наряд.
Громада і Зубавін мовчки пройшли прикордонну зону, колгоспні сади, піднялись по стежці, яка перетинала виноградники, і вийшли на автомагістраль, в тому місці, де слідчий собака відмовився брати слід. Тут вони, не змовляючись, зупинились, подивились вліво і вправо — на асфальтоване покриття дороги, на акуратні, посипані свіжим піском узбіччя, на білі з чорним шляхові покажчики: десь тут почався новий, невідомий їм шлях лазутчика.
Першим порушив мовчанку Громада:
— Точно держав курс, мерзотник!
— Так, впевнено йшов, як у себе вдома, — відгукнувся Зубавін.
— Авжеж… Значить, добре знає місцевість. Значить, він житель Явора, з емігрантів, або…
— … Або добре зорієнтований, — продовжував міркування генерала Зубавін. — Цей маршрут він накреслив собі ще в ті дні і тижні, коли готувався до переходу кордону.
— Можливо, — згодився Громада. — А на дорогу вийшов, щоб замести сліди.