Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 12)

— «Яблуня» слухає. Що?.. Телефонограма? Давай, записую.

За кілька хвилин черговий розшукав Шапошникова у дворі застави.

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан? Телефонограма з штабу загону. — Товсті обвітрені губи чорнобривого, чорноволосого сержанта розтягнулись у нестримній посмішці. — Про єфрейтора Каблукова. Демобілізували.

Далі Шапошникову все було ясно, але черговий не відмовив собі в приємності слово в слово повторити те, що значилось у наказі про демобілізацію.

Шапошников у канцелярії прочитав телефонограму. Сержант стояв біля порога і мовчки, виразними своїми очима запитував: «Дозвольте? Я знаю, що треба далі робити».

Начальник застави посміхнувся:

— Повідомте Каблукова. І викресліть його з добового наряду. Замість Каблукова призначте Степанова.

— Єсть повідомити…

Черговий чіткою веселою скоромовкою повторив наказ капітана і стрілою побіг у казарму.

Каблуков, на подив Шапошникова, не дуже зрадів, довгожданому наказові. В усякому разі, на його обличчі це слабо відбилося: воно, як і раніше, було серйозним, зосередженим.

Вся казарма, всі прикордонники гули збудженими голосами, а Каблуков був стриманим.

— В чому справа, товаришу Каблуков? — спитав Шапошников, заходячи через деякий час до казарми.

— Все добре, товаришу капітан. Мати зрадіє. Тільки… — єфрейтор почервонів до сліз. — Як же я поїду, коли тут…

Каблуков замовк, але Шапошников усе зрозумів.

— Нічого. Їдьте зі спокійним сумлінням, — сказав він. — Ваше місце на заставі займе Степанов. Гідна заміна. Бажаю вам щасливого мирного життя. — Шапошников простягнув єфрейторові руку.

Той схопив її і не відразу випустив:

— Товаришу капітан, дозвольте останній раз піти в наряд з цим наймолодшим прикордонником Степановим? Дозвольте, товаришу капітан!

Шапошникову хотілося обійняти Каблукова, але він лише сказав:

— Добре, підете.

Генерал Громада, прибувши на кордон, перевірив планування роботи на заставі, організацію охорони, службу нарядів, виконання розкладу занять, стан зброї, чи добре перуться солдатські простирадла, чи смачна і за нормою приготована вечеря, чи добре нагодовані службові собаки. Скрізь усе було гаразд. Генерал вважав своїм обов'язком сказати про це начальникові застави.

Два прикордонники, озброєні автоматами, в куртках і брезентових плащах з відкинутими капюшонами зайшли в кімнату, де були генерал Громада і начальник застави.

Єфрейтор Каблуков доповів, що наряд прибув за одержанням наказу на охорону державного. кордону. Прикордонники зупинились перед великим, з низькими бортами, на високій підставці ящиком, у якому був розміщений майстерно зроблений макет дільниці п'ятої прикордонної застави і підступів до неї: річка, узлісся, гірські схили, шосе, польова дорога, стежки, кладовище, одиноке дерево, чагарник, канави, яри.

Каблукова генерал знав; другого, білобрового, світлоголового солдата, він бачив уперше.

— Як ваше прізвище? — спитав Громада, звертаючись, до солдата.

— Степанов, товаришу генерал.

— Славнозвісне прізвище.

Хто в прикордонних військах не чув про трьох братів Степанових! Один загинув на західному кордоні, другий поранений в Карелії, третій служив у Забайкаллі. Тепер перед генералом Громадою стояв четвертий, менший брат славнозвісних Степанових.

— Давно на заставі?

— Недавно, товаришу генерал. Тиждень всього. Я призваний лише три місяці тому.

— Але якщо по-іншому ви будете рахувати строк своєї служби, то років отак з п'ятнадцять набереться, не менше. Вірно?

— Так точно, товаришу генерал.

— Виходить, ви не новачок на кордоні. Про ваших братів я давно чув, а тепер і з вами познайомився. — Громада обернувся до начальника застави: — Товаришу капітан, давайте бойовий наказ.

Шапошников допитливим поглядом з ніг до голови оглянув прикордонників, перевірив зброю, патрони, спорядження, телефонну трубку. Особливу увагу приділив ракетному пістолету — чи всі належні кольори ракет в наявності. І, нарешті, переконавшись, що прикордонники мають при собі індивідуальні медичні пакети, фляги з водою і електричний ліхтар, Шапошников дав бойовий наказ. Генерал стояв оддалік, прийнявши положення «струнко».

Прикордонники вислухали капітана. Потім старший з них, Каблуков, слово в слово повторив наказ: як і куди вони повинні вирушити, яких додержувати запобіжних заходів, що робити на випадок виявлення порушників.

В юнацькому голосі Каблукова виразно звучали урочисті наказові інтонації начальника застави.

Багато разів Громада давав сам і слухав наказ про охорону державного кордону Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І щоразу — чи було це на сопках біля озера Хасан, чи на березі Тихого океану, на Дністрі чи на Чорномор'ї — завжди у таких випадках хвилювався.

Коли прикордонники вийшли, Громада підійшов до капітана:

— Ви завжди так даєте наказ?

— Завжди, товаришу генерал. — Шапошников запитливо глянув на Громаду.

— Правильно робите. Віддавання наказу на охорону державного кордону — це один з найурочистіших моментів прикордонної служби. Командир у таких випадках повинен говорити так, щоб його слова западали в серце солдата. І тоді ось ці ярки, ці дороги, це криве дерево, ця стежка пам'ятатимуться і через двадцять років.

Громада поклав руку на ящик, заплющив очі, і пальці його обережно обмацували макет: поглиблення підвищення, дорогу, берег річки, одиноке дерево…

— Я міг би отак, із заплющеними очима, пройти всюди, де охороняв кордон. Сотні кілометрів. По березі океану. По тайзі. В горах. А знали б ви, який був кордон тридцять років тому! Дротяне загородження в одну нитку — і то рідкість. Для зв'язку із сусідньою заставою кінного посильного направляли. А одягнені як були? Черевиків мого розміру, пригадую, не знайшлося в цейхаузі, і мені довелося взути молдаванські постоли із сириці. Обмундирування було теж не по зросту. Але все одно шпигунів ми топили в Дністрі, знищували на землі, брали живцем… Як поживає Смолярчук? — спитав Громада, круто міняючи розмову.

— Все гаразд, товаришу генерал.

— Не зазнається більше?

Хоч Громада пом'якшив своє запитання усмішкою, однак це був не просто жарт. З того часу, як Смолярчук став славнозвісним, він одростив собі довге волосся і пишні вуса, щоб не впадала людям у вічі молодість, яку Смолярчук поки що вважав за тягар для себе.

На щастя, «зазнайство» Смолярчука тим і обмежилось.

Як тільки старшина виходив на кордон, він ставав тим Смолярчуком, якого уряд удостоїв ордена Леніна, а народ — великої слави.

— Старшина Смолярчук начисто збрив свої вуса, — сказав капітан.

— Результат вашої виховної роботи? — спитав генерал.

Очі Шапошникова весело блиснули:

— При взаємодії з Оленою.

— Ага, он як…

Через годину, коли генерал Громада вечеряв у солдатській їдальні, відчинилися двері, і на порозі виріс черговий по заставі. Обличчя чергового було рішучим, владним.

— До зброї! — скомандував він.

Усі прикордонники вискочили з-за столів, кинулись на двір.

Генерал Громада спитав себе: «Чи не той, головний, завітав?»

Глава шоста

Коли смеркалося, з боку карпатських хребтів різко потягло холодом, і тепла Тисянська долина почала поступово наповнюватися вогким туманом. До настання темряви його густі і важкі хвилі вийшли з берегів багатоводної Тиси, перевалили дамби, затопили виноградники, сади, прикордонні знаки і орієнтири. Якби не гори, що впритул підступали до кордону, тисянський туман розлився б по всій землі Закарпаття. Переступивши поріг казарми, Каблуков і Степанов одразу ж пірнули в білу вологу імлу.

Пройшовши кілька кроків хрусткою від гравію стежкою у напрямі до річки, Каблуков зупинився, подивився на вогні застави, що принадливо мерехтіли в тумані. Востаннє Каблуков бачить свою рідну заставу вночі. Повернеться з наряду вже вранці, нашвидку збере свої солдатські пожитки і подасться до Явора, а звідти — в Москву і далі, до Білого моря.

Прикордонна застава!.. З дня на день, з тижня на тиждень, з року в рік прикордонна застава вимагала від тебе важкої праці, і все-таки ти любив її. Вона — колиска твоєї мужньої юності. Сюди ти прийшов з ковилевим пушком на щоках, закоханий в життя, але не знаючи, що таке удачі й неудачі, не озброєний власним життєвим досвідом. Пригадай перші свої прикордонні ночі. Якими довгими здавались вони, як часто відчував ти тривогу і невпевненість! І який ти спокійний, холоднокровний тепер. На заставі ти жив виключно тим, що чекав, шукав, висліджував, переслідував і знищував, якщо він не здавався, лютого ворога твоєї Батьківщини — порушника кордону. Але ця глибока зосередженість анітрохи не обмежувала сприймання тобою життя. Навпаки. Твоя постійна готовність до боротьби, до подвигу, випробування, яким ти піддавався повсякденно, невпинне виховання волі і гостра пильність, звичка до відповідальності за свої рішення і дії — все це стало твоїм великим життям. Куди б ти не потрапив після прикордонної служби, всюди твоїм надійним помічником і мудрим порадником буде досвід, набутий на заставі. Багато дечого зітреться у твоїй пам'яті, але порівняно недовгий період життя на кордоні залишиться вічно свіжим. І ти розповідатимеш про нього синам і внукам…

— Ну й погодка! — пробурмотів Каблуков. Він дістав з кишені куртки тонко сплетену мотузку, подав один її кінець Степанову: — Тримай! Ясно, для чого нам ця мотузка?