З волі Божої Всесвіту речі;
Шумлять вітри, клекочуть глибонечі,
А блакить освітлюють зорі —
В битвах жадоби лиш людський рід,
Лиш людство в нічному полоні;
Та гудуть вогні проломні,
З хаосу вийде духу світ:
Молодість його зачне на своїм лоні,
А дружба дасть йому теплінь в долоні.
Суремлять весняні води,
Передсудів гинуть льоди.
Встань, зоренице свободи,
Порятунку сонце, веди!
ДО М…
Геть із моїх очей!., корюсь одразу,
Із серця геть!., що ж, треба відійти.
Геть з пам’яті!., та ні… цього наказу
Не виконаємо – ні я, ні ти.
Я – ніби тінь: все ширші в неї крила,
Що далі відлітає од вогню, —
Що далі відступлю од тебе, мила,
То більшим сумом дух твій затемню.
На кожнім кроці, кожною порою,
Де ми ридали, де зазнали втіх,
Я буду біля тебе і з тобою,
Як слід болінь і радостей моїх.
Чи підійдеш до арфи в самотині
І співом сколихнеш вечірню тьму,
Згадаєш раптом, що о цій годині
Ту пісню вже співала ти йому.
Чи сядеш грати в шахи – мить зажури,
Король у сітях, здатися пора,
Згадаєш: ти втрачала так фігури,
Як гралася остання наша гра.
Чи на балу, де одяги кармінні,
І музика, і щебетання дів,
Побачиш вільне місце при каміні,
Згадаєш – там зі мною він сидів.
Чи будеш ти читати про кохання,
Навік розбите присудом творця,
Подумаєш, одклавши те читання:
«Таж то про наші писано серця…»
Якщо ж (по волі автора, звичайно)
Закохані зійдуться врешті знов,
Загасиш свічку і зітхнеш печально, —
Чом наша не скінчилась так любов?!
Втім блискавки сіяння таємниче
Ніч розітне, як вістря палаша,
Сич у вікно заб’ється й закигиче…
І скажеш ти, що то моя душа.
На кожнім кроці, кожною порою,
Де ми ридали, де зазнали втіх,
Я буду біля тебе і з тобою
Як слід болінь і радостей моїх.
Вірш, написаний 1823 року
СПОГАД
Лауро! Чи тепер, мов сон, перед тобою
Найкращих наших літ зринає дивина,
Коли закохані і юні, як весна,
Ми забували світ, затьмарений журбою?
Струмочок жебонить у лузі під вербою,
В жасминових кущах альтана потайна…
Там темрявою ніч ласкава й чарівна
Обкутувала нас, як ніжності габою.
А місяць осявав з блакитної путі 
