Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 47)

Саїд Алі опустився на килимок поруч із нами.

Я витягнув із кишені ручку й аркуш паперу, передав їх євнуху.

— Будь ласка, дайте це міс Рупалі й попросіть її написати своє ім’я.

Крізь щілину в ширмі він передав приладдя дівчині й переклав моє прохання. Вона щось запитала у відповідь, він кивнув, вона написала слова у блокноті й повернула його євнуху. Алі передав мені.

Ім’я було написане такими ж літерами, що й остання записка, знайдена в спальні Адгіра. Проте сказати, чи почерк той же самий, було важко.

— Будь ласка, запитайте, чи їй щось відомо про листи, які підкинули в спальню принца Адгіра два тижні тому.

Євнух переклав запитання.

Перед тим як відповісти, жінка завагалася.

— Вона каже, що нічого не знає про це.

Мені навіть не потрібно було бачити її обличчя або розмовляти її мовою, щоб зрозуміти, що вона бреше. Вистачило її інтонації.

— Будь ласка, скажіть, що для нас дуже важливо, щоб вона відповідала правду на запитання, і, якщо вона так робитиме, у неї не буде ніяких неприємностей.

Саїд Алі переклав. Інтонація Рупалі змінилася. Вона благала.

— Вона стверджує, що нічого не знає про записки,— без емоцій сказав Алі.

— Скажіть, що нам відомо, що їх написала вона і що вона дала їх покоївці, аби та поклала в апартаментах Адгіра. Скажіть, що покоївка вказала на неї і що її почерк саме такий, як і той, яким написані ті листи.

Цього разу вагалася вона ще довше.

— Повторіть запитання,— попросив я.— Це вона написала ті записки?

— Семе,— прошепотіла Енні,— ви її залякуєте.

Дівчина почала схлипувати. Але крізь схлипування полилися слова.

— Вона визнає, що написала записки,— переклав євнух.— Каже, що не хотіла нічого поганого.

— Передайте, що я їй вірю,— кивнув я, покосившись на Енні.— Скажіть, її дії варті похвали.

Саїд Алі переклав. Голос його був ніжним, слова лилися як бальзам на рану, і дівчина трохи заспокоїлася.

— Запитайте, чому вона їх написала,— попросив я.

Вона відповідала кілька хвилин, час від часу зупиняючись, щоб євнух міг перекласти.

— Їй подобався принц Адгір,— казав Алі.— Він був добрим до неї, і вона сподівалася, що її становище покращиться, коли він стане магараджею. Вона почула перешіптування на жіночій половині. Чутки про змову проти принца. Каже, спочатку не надала їм значення, таких пліток завжди вистачає, але розмови не припинялися.

— Чи може вона сказати, коли з’явилися ті чутки? — запитала Енні.

— Вона не знає. На жіночій половині панує ієрархія. Їй не дозволяється спілкуватися з дівчатами того ж рівня, що й вона. Тож ніхто не знає, коли це почалося.

— Вона комусь розповідала?

Дівчина знову схлипнула. Схоже, євнуха щиро вразила її засмученість. Він потер рукою щоку.

— Капітане Віндгем,— сказав він,— якщо дозволите, хочу поділитися своїми спостереженнями: дівчина ще дуже молода і не має гарної освіти. Вона каже, що не знає, до кого могла б звернутися, щоб не нажити собі клопоту. Вирішила, що єдиним виходом буде написати ті записки й довіритися покоївці, сподіваючись, що юврадж їх знайде.

— А чутки не донесли, хто стояв за цією змовою?

Євнух похитав головою.

— Ні, про це не казали.

Раптом я відчув себе геть спустошеним. Я так сподівався, що зізнання цієї дівчини дозволить розплутати цю справу, але вона лише підтвердила, що сліди ведуть до Самбалпура і палацу. До справжнього винуватця не наблизивсь я ні на крок.

— Вона впевнена, що не чула ніяких імен?

— Цілком.

— Містере Алі,— попросила Енні,— запитайте в неї, звідки могли піти ці чутки.

Євнух переклав запитання і почекав на відповідь.

— Вона каже, що на жіночій половині знають усе, що відбувається в Самбалпурі. Новини приносить вітер. Їй невідомо, звідки пішли чутки, як невідомо, куди зникає сонце вночі.

— А ви, Саїде Алі,— запитав я,— чули щось про змову?

Євнух озирнувся на двері й ледь помітно посміхнувся.

— У палаці можна почути безліч пліток. Із роками я навчився не звертати на них уваги.

— Це не відповідь.

Євнух на мить замислився, а тоді продовжив:

— Це все, що я можу сказати з цього приводу. Але я так зрозумів, що ви християнин, капітане?

— Формально,— відповів я.

— У такому разі хочу нагадати вам слова вашого месії: «Той, хто має вуха, почує».

Схоже, з євнуха більше нічого не витягнеш. Я повернувся до наложниці.

— Запитайте, якої вона думки про нового ювраджа, принца Пуніта.

Замість того щоб перекладати запитання, євнух повернувся до мене.

— Яку відповідь ви хочете почути, капітане? — зітхнув він.— Вона ж проста сільська дівчина, а ви просите її висловити думку про майбутнього правителя королівства. Вона відповість вам те ж, що й усі інші: що принц — нащадок неба і колись стане добрим правителем.

— А ви, Саїде Алі? — поцікавивсь я.— Що скажете ви про майбутнього монарха?

Євнух спокійно дивився на ширму, спостерігаючи, як танцюють у сонячних променях пилинки.

— Скажу, капітане, що, коли хочете щось дізнатися про Його Високість принца Пуніта, розпитайте жінку, до якої він так залицявся останні шість місяців. Її заарештували за вбивство його брата.

Тридцять два

е Здавайся так і витріщився на мене, коли я увірвався до кабінету, весь у милі й піні.

— Надягайте кітель, сержанте,— скомандував я.— Їдемо до вашої приятельки міс Бідіки.

Я полишив Енні на сходах Баньян Махала і щодуху побіг до Будинку троянд, де Не Здавайся перебирав папери Ґолдінґа. Тепер я зрозумів, що скоїв помилку, коли побіг: день був занадто спекотним для таких дурниць, але міркувати раціонально тієї миті я був не здатен.

Я запросив Енні до старої фортеці, щоб допитати міс Бідіку ще раз, але вона відмовилася.

— Мене запросили на екскурсію палацом,— пояснила вона і сказала, що зустріне мене перед полюванням.

Я квапився, тому не звернув особливої уваги на її слова. А от тепер розмірковував, хто б це міг її запросити, але, на щастя, думки було чим зайняти. Зізнання євнуха збило мене з пантелику. Спочатку я навіть вирішив, що він жартує: сама думка про те, що новий юврадж міг залицятися до жінки, яку заарештували за вбивство Адгіра, здавалася абсурдною. Але Саїд Алі сказав це щиро і не відступався від своїх слів.

— Чому ж більше ніхто про це не згадав? — запитав Не Здавайся, коли ми виїжджали за ворота палацу.

Однією рукою він притримував волосся, щоб те не розліталося від поривів вітру. Навіть поспішаючи, він не забув узяти гребінець і швидко причесатися.

— Євнух запевняє, що не всім про це відомо,— відповів я.— Сам він знає лише тому, що є головою жіночої половини і саме йому Пуніт доручав вибирати подарунки для дівчини.

— Ви вправно провели допит, сер. Мені так шкода, що я не був при цьому присутнім.

— Нема про що шкодувати,— відмахнувсь я.— Він повідомив цю інформацію із власної волі.