Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 42)
— Та жінка просто авантюристка. І вона не перша. За останні роки до Самбалпура приїздило кілька англійок, сподіваючись завоювати прихильність мого чоловіка. Він знав, що тут цього не терпітимуть, тож швидко відсилав їх геть. Адгір же занадто захопився цією жінкою, тим самим накликаючи на себе великі неприємності.
Мавп щось налякало. Вони заверещали й кинулись у різні боки, ховаючись на деревах і засипаючи землю під ними сухим листям.
— Неприємності?
— Самбалпур — маленьке королівство, капітане, а часи зараз неспокійні. Магараджа править лише за згоди свого народу, тож потрібно, щоб люди вважали королівську родину непорушною скелею. А такої непорушності не можна досягти, привізши сюди свою коханку.
— Ви казали це Адгіру?
Її обличчя на мить посуворішало.
— Я не маю на це права.
— А магараджа? З ним ви це обговорювали?
Ми завернули за ріг. Крізь хмари проглянуло сонце, і на мить двір перерізали тіні.
— Ось і мій автомобіль,— сказала вона.
Шофер швидко оббіг машину і відчинив для неї задні дверцята.
— Продовжимо нашу розмову іншим разом.
— Якщо дозволите, Ваша Високосте, хочу попросити вас про послугу. Вона не має нічого спільного зі справою Адгіра.
Вона замислилася.
— Гаразд, капітане.
— Ви вчора приїжджали до храму?
— Я майже кожного дня сюди приїжджаю, іноді навіть кілька разів на день.
— І вчора були?
— Так.
— Чи не бачили ви тут англійця, містера Ґолдінґа?
Вона завагалася.
— Бухгалтера? Так, схоже, я дійсно його бачила.
— Коли це було?
— Приблизно в такий саме час,— відповіла вона,— після ранкової молитви.
— Уранці? Ви впевнені, що не ввечері?
— Абсолютно, капітане.
— Чи не роздивилися ви, що він тут робив?
— Вибачте, я не звернула уваги. Може, приїхав сюди з тих же причин, що й ваша приятелька, міс Грант,— подивитися на рельєфи?
— Він був сам?
Вона похитала головою.
— Не думаю. Хоча можу помилятися.
Я почув кроки за спиною, обернувся й побачив дивана, який прямував до нас.
— Ваша Високосте,— звернувся він до магарані,— ми мусимо їхати.
— Авжеж,— погодилася вона.— Капітане, рада була вас бачити. Пам’ятайте мої слова.
Диван і водій допомогли їй сісти в автомобіль.
Вони поїхали, а я стояв і думав про те, що розповіла мені магарані. Ґолдінґ був тут, у храмі, але о шостій ранку, не о шостій вечора. Півтори години по тому він не прийшов у посольство на зустріч зі мною. Схоже, стара магарані була останньою людиною, яка бачила його до зникнення.
Я подумки перебирав версії. Він міг призначити дві зустрічі тут, у храмі, на саме той день. Одну вранці й одну ввечері. Але якщо так, чому не занотував у щоденник першу?
І тут я збагнув. Мало не розреготався, коли усвідомив, що знаю не лише відповідь, а й ім’я людини, із якою бухгалтер збирався зустрітися.
Двадцять дев’ять
— Захоплююче,— сказала Енні, сідаючи в автомобіль.— Але якщо маєте бажання побачити дещо надзвичайне, варто відвідати Кхаджурахо в Об’єднаних провінціях.
— Ви там були?
— Так,— посміхнулася вона.— На початку року мене запрошував туди німецький археолог на ім’я Брандт.
— Німець? — Я клацнув дверима трохи сильніше, аніж потрібно, й обійшов автомобіль, дістав руків’я. У такому стані завести двигун дуже легко.
— А що німцю робити в Індії? — запитав я, сідаючи поруч із нею.
Вона повернулася.
— Їх тут більше, ніж ви гадаєте. Почали їздити, відколи професор Макс Мюллер переклав якісь там рукописи з хінді на англійську.
— А цей чоловік, Брандт? Він теж перекладає з хінді? — Навряд чи,— розсміялася вона.— Він вірить, що індійці та німці походять від одного племені.
— Як на мене, дурниці. Старий, мабуть, у маразм впадає.
— Він зовсім не старий,— почала захищати його Енні.— Молодший за вас.
Я натиснув на газ, звернув за ріг і виїхав на дорогу до міста. Її вже заповнили групки місцевих мешканців, котрі пішки з інструментами в руках або на плечах ішли до сухих полів. Особливого сенсу обговорювати Брандта та його божевільні ідеї не було, тож я мовчав.
Урешті-решт заговорила Енні:
— Ви з магарані, схоже, непогано поспілкувалися.
— Вельми непогано,— погодивсь я.
— Про що вона хотіла вас розпитати?
— Про вбивство Адгіра. Запитувала, чи є вже якісь результати.
— І що ви відповіли?
— Правду. Не знаю, хто його вбив, але точно не Шрейя Бідіка.
— І як вона це сприйняла?
— Важко сказати. Схоже, вона не до кінця повірила в те, що дівчина не винна. Із позитивного: вона запропонувала звертатися до магараджі через неї.
— Від цього буде користь?
— Можливо,— знизав я плечима.— У такому разі не потрібно буде просити полковника Арору або, не дай боже, дивана Даве. Що скажете про нього?
Вона замислилася.
— Дивак. Певне, вирішив, що наша подорож до храму — блюзнірство.
— Він уже до цього звик,— сказав я.— Магарані каже, що тут учора вранці був Ґолдінґ, також вивчав різьблення.