Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 21)

Я підніс світлину ближче до нього.

— Упізнаєте вбивцю?

Майор відсахнувся.

— Ні.

— Упевнені?

— Абсолютно. Просто він нагадав мені одного... знайомого священика.

— Священика? — перепитав я. Я і сам сприйняв його за святу людину, коли вперше побачив у цьому шафрановому вбранні та зі смугами попелу на чолі.— Упевнені, що це не ваш знайомий?

— Так. Той чоловік давно помер... але...

— Але що?

— Вражаюча схожість.

— Може, родич? — припустив я.— Син?

Майор похитав головою.

— Той священик був аскетом. Як того вимагає традиція, він відмовився від світу і звернувся до бога. Дітей він не мав, наскільки мені відомо.

У мене виникло відчуття, що майор щось від мене приховує.

— Ця людина стріляла у вашого ювраджа і вбила його,— заявив я.— Ви точно його не впізнаєте?

— Точно,— вибухнув він.— Я ж вам кажу! Чи залишились у вас іще запитання до заарештованої?

Схоже, нічого більше зараз від майора не отримати. Що ж до заарештованої, я вже почув усе, що хотів.

— Наразі більше запитань я не маю. А ви, Не Здавайся? Нічого не хочете додати?

— Н-нічого.

— Добре,— підсумував я.— Усе. Дякую, міс Бідіка, за ваш час.

Вона кивнула.

— Часу, містере Віндгем,— сказала вона,— у мене хоч греблю гати.

— Я б не був таким упевненим,— хмикнув майор, відчиняючи нам двері.— Колеса обертаються, люба пані.

У кабінеті я поцікавився, що Бхардвадж мав на увазі.

— Вирок ще має бути офіційно підтверджений,— пояснив той,— та чого ж можна чекати за зраду й убивство?

— А в мене склалося враження, що в королівських штатах до страти не вдаються.

Майор посміхнувся.

— Це правда... Але...

— Але що? — втрутився Не Здавайся.

— Умови ув’язнення можуть бути дуже важкими,— відповів майор.— Особливо для жінки.

— Які докази проти неї ви маєте? — запитав Не Здавайся.

Бхардвадж нагородив його сердитим поглядом.

— Вона добре відома агітаторка. Ми реквізували памфлети, які вона розповсюжувала. Там повно всіляких крамольних дурниць.

— Із усією повагою до вас,— заперечив сержант,— крамола — це не те саме, що спроба вбивства.

— Ні? — підняв брови майор.— У моїх книгах це просто різні кроки на шляху до однієї мети: скинути законну владу Самбалпура.

— Хто вирішуватиме її долю? — поцікавивсь я.— Магараджа?

— Рішення приймає Кабінет, але думку королівської родини також урахують,— відповів він.

Ми полишили Бхардваджа і повернулися до автомобіля. Полковник Арора стояв, обіпершись на нього, і курив сигарету.

— Як вам юна революціонерка? — запитав він, коли ми рушили до міста.

— Вам не здалося, що варто було попередити, що в’язень жінка? — не витримав я.

Він усміхнувся.

— Вирішив улаштувати вам несподіванку. Завзята молодичка... та й красуня, з гарної родини. Хай би там як не захоплювалася політикою, її могли б і в гарем магараджі запросити.

— Чи мала б вона вибір у такому разі?

— Авжеж,— відповів він.— Але це вважається великою честю, не кажучи вже про безпеку.

— Безпеку?

— Саме так. Наложниці Його Високості, як правило, прості сільські дівчата. Вони дуже вдячні за комфорт і безпеку, яку відчувають у жіночих покоях.

— А що станеться, коли магараджа втратить до них інтерес?

Він так на мене глянув, немов я бовкнув якусь нісенітницю.

— Житимуть собі на жіночій половині решту життя. Урешті-решт, вони ж королівські жінки, про них та їхніх нащадків добре піклуватимуться. Скажу навіть, що життя стане набагато легшим, коли їхнє ім’я зникне зі списків у королівській спальні. На вашу думку, вона має якесь відношення до вбивства? — продовжив він.

У голові моїй і досі лунали слова Кармайкла, тож я вагався, чи розповідати йому щось. Може, Арора і переконав магараджу дозволити нам вести розслідування, але він усе одно належить до самбалпурського двору, тож, без сумнівів, переслідує якісь свої цілі.

— Гадаю, варто ще покопатися, а тоді вже оголошувати, що справу закрито,— сказав я.— А що ви про неї скажете, Не Здавайся?

— Вона дуже вродлива,— відповів той, не зводячи очей із річки Маханаді ліворуч від нас.

— Щось іще? — запитав я.

— Га?

— Може, поділитеся враженням від її слів?

— Так, сер. Прошу вибачення, сер,— схаменувся він.— Мені не здалося, що вона вбивця.

— Гарні жінки так само здатні на вбивство, як і всі інші,— нагадав я.

— Усе одно, сер...— Він знову замислився.

— Ну ж бо, сержанте,— не витримав я.— Кажіть уже.

— Та нічого,— потрусив він головою.— Вона сказала дещо таке, що змусило мене задуматися... Знаєте, вона помиляється.

— Щодо чого?

— Ра.

— Що? — заблимав я очима.

— Єгипетський бог Ра, сер,— пояснив він.— Вона сказала, що боги не старіють. Але Ра старів. Кажуть, що в похилому віці він вирішив, що людство з нього глузує.

— Напрочуд цікаво,— прокоментував я.— Це важливо?