Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 66)

Не Здавайся спочатку мало не помер від жаху від самої думки, що житиме зі старшим офіцером сагибом, але я наполягав. Сказав, що це піде на користь його кар’єрі, і врешті-решт він неохоче погодився. Були у мене на те свої причини. У тому, що його вигнали батьки, була і моя вина. Саме я не дозволив йому піти з поліції. Але правда в тому, що він двічі за тиждень урятував моє життя, і тільки дурень відмовиться від сусідства з таким щасливим талісманом.

За тиждень ми з Не Здавайся сиділи за пляшкою якоїсь місцевої вогняної води і розмовляли. Виявилося, що квартира така дешева, бо розташована над одним борделем неподалік від іншого. Ми не заперечували, гадаю, що Не Здавайся це навіть подобалося в глибині душі. Якось застав його за любуванням однією дівчиною із сусіднього закладу. Хоча не схоже, що він наважиться піти далі за любування. Навіть заговорити не зможе. Про це я його і розпитував, застосовуючи змішану стратегію: скористався своєю посадою і напоїв його.

— Ну ж бо, Не Здавайся! — казав я.— Слабкому серцю не завоювати прекрасної панянки.

— Мені немає потреби про це хвилюватися, сер,— відповів він, кумедно потрусивши головою, як це роблять індуси.— Коли дійде до шлюбу, моя мати про все подбає. І знайде дійсно прекрасну панянку. Для неї буде ганьбою, якщо невістка матиме темну шкіру.

— Тож ти навіть і слова дівчині не скажеш?

— Я вам уже кілька разів пояснював, сер, що мені важко спілкуватися з жінками. І це, власне, не проблема. Я індієць, і мені майже не доводиться вступати в розмову з жінкою, доки я з нею не одружуся. Це лише один із прикладів, коли моя культура вища за вашу... сер.

Може, у цьому і є сенс. Індійці заощаджують багато часу і зусиль, не кажучи вже про розбиті серця.

— Але ж ви, певне, закохувались у жінку? — піддражнив його я під впливом алкоголю.— Або ж якась мила дівчина закохувалась у вас?

Юнак зашарівся і похитав головою.

— Чому? — запитав я.— У вас дуже приємна зовнішність, і мені здається, що дівчата мають юрбою бігати за вами.

— У нашій культурі все не так.

— Ну а коли ви навчалися в Оксфорді?

— Кембриджі.

— Гаразд, у Кембриджі. Ніякої різниці. Невже не знайшлося пишногрудої красуні, яка б затягла вас до себе в ліжко? Коханець-індієць був би напрочуд привабливим для певного типу політично активних жінок. Він посилив би їхні повноваження, так би мовити.

— Боюся,— підняв він руки,— я не посилив нічиїх повноважень, ані соціалістичних, ані яких інших.

У двері постукали.

Я подивився на Не Здавайся.

— Чекаєте на когось?

— Ні.

У передпокої Сандеш відчинив двері. Тепер старий слуга Сандеш, який був у Мак-Олі, працював на мене. Схоже, усіх це влаштовувало. Йому потрібна була робота, мені — людина, яка прасуватиме мені форму, і тепер усі були задоволені.

Почувся жіночий голос. Двері відчинилися, увійшла Енні. Ми не бачилися з тієї ночі, яку я провів у її ліжку. Виглядала вона так само чарівно, як і на вечері у «Великому Східному».

Не Здавайся невпевнено підвівся, посміхаючись, як мавпа.

— Піду прогуляюся,— заявив він.— Свіже повітря піде мені на користь.

Я кивнув, і він вийшов так квапливо, ніби тільки й чекав на нагоду. Я підняв пляшку і запропонував Енні випити.

— Що це? — поцікавилася вона.

— Дідько мене забери, якщо знаю. Якась місцева отрута, яку Не Здавайся придбав на розі вулиці. Моя провина, мав би й сам сходити. Хлопець геть нічого не тямить у алкоголі.

— І ви його навчаєте?

— Можна сказати й так.

Я налив їй. Вона взяла, осушила до денця і поставила порожню склянку на стіл. Оце так! Рідина ж на смак як бензин! У мене сльози з очей бризнули, коли я перший ковток зробив, а бідолашний Не Здавайся мало не впав зі стільця. Я налив ще.

— Більше тижня від вас ні чутки, ні звістки.

Так, правда. Я уникав її з тієї ночі, коли загинув Дігбі.

— Був зайнятий.

— Бачу, Семе. Чудова у вас тут квартирка.

— Так,— погодивсь я.— Вирішив обмежитись одним слугою. Може, пам’ятаєте його. До речі, звідки ви дізналися адресу?

— Від вашого приятеля, сержанта Банерджі,— відповіла вона.— Приїхала до вас на Лал-базар. Мені сказали, що ви у відпустці, але сержант може передати повідомлення. Я запитала, де ви мешкаєте, і він дуже люб’язно відповів. Але ані слова не сказав, що теж сюди переїхав.

— Мені подобається, коли друзі поруч.

Вона витягла пару сигарет зі срібного портсигара і простягнула одну мені. Я взяв і запалив обидві. Вона затягнулася і видихнула.

— Чи не скажете мені, що я зробила не так, Семе?

Я зазирнув у її очі. Навіть зараз важко було не втратити від неї розум.

Я взяв свою склянку і вийшов на балкон. Говорити легше, якщо повернутися до неї спиною.

— Ви мусили мені розповісти,— сказав я.

— Про що?

— Про Бучана.

Мені здавалося, що вона почне брехати, але вона була не такою. Натомість підійшла і стала поруч.

— Як ви дізналися?

— Занадто багато він знав про розслідування. Знав, що я вважаю Сена невинним. Хтось передав йому інформацію. Спочатку я підозрював Дігбі. Але то був не він. Ви.

Вона нічого не сказала.

— Тієї ночі, коли на мене напали, ви були в нього, чи не так?

— Мак-Олі був його другом,— відповіла вона.— Він попросив мене тримати його в курсі подій. Я не шкодую про це.

— А що він пообіцяв вам натомість? Дружиною його вам точно не стати. Чи вам вистачить бути його коханкою?

Вона розмахнулась і дала мені ляпаса.

— Він запропонував мені гроші,— відрізала вона.— Безпеку. Більше цього ніхто не може гарантувати. Може, ви не помітили, Семе, але Калькутта для напівкровок — не клумба з трояндами.

Щоку пекло.

— Скільки грошей?

— Вистачить, щоб поїхати звідси і почати все заново.

— Вистачило, щоб зрадити мене?

Вона похитала головою.

— Вас я не зраджувала.

— Спали з ним?

— Вас це не стосується.

Власне, вона має рацію.

— Куди поїдете?

— Іще не вирішила. Думала про Бомбей. Може, навіть до Лондона.

— Тільки не в Лондон,— відповів я.— Повірте, вам там не сподобається. Щодо Бомбея... Ніколи там не був, але йому далеко до Калькутти. Знаєте, усе життя тут.

Попри все своє небажання, вона посміхнулася.