Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 34)

Доусон спопелив мене поглядом. Вираз обличчя у нього не змінився, але він явно розмірковував над варіантами.

— Гаразд,— нарешті сказав він,— зробимо по-вашому.

Він гукнув до сипая з мегафоном, який причаївся під муром перед будинком. Солдат, нахилившись, підбіг. Доусон сказав йому щось на місцевому наріччі, сипай відсалютував і повернувся на свою позицію.

— Починаємо,— кинув Доусон.

Сипай звернувся до мешканців. Голос його завдяки мегафону здавався пласким. Усередині ані руху. Хвилину по тому він повторив свої слова. Цього разу йому відповіли пострілом. Куля вдарилася об мур недалеко від сипая, цегла вибухнула зливою пилу й уламків.

— Ось вам і відповідь,— завважив Доусон.

Він гукнув субедара і наказав відкривати вогонь. Негайно в бік будинку пролунали постріли солдатів із позицій. Із фасаду посипалися штукатурка і скіпки. Зсередини відкрили вогонь у відповідь, кулі рикошетом повідскакували від муру й автомобілів.

Черговий кивок Доусона, і сипаї спробували атакувати будинок. Будь-який ветеран війни назвав би це помилкою: ворога спочатку варто виснажити, а вже тоді здійснювати напад. Але Доусон ветераном не був, а його людям вистачало зухвалості. У перші ж секунди підстрелили двох сипаїв: один із криками скорчився на землі, іншому пощастило, він загинув на місці. Решта відступила до відносної безпеки муру по периметру.

— Це триватиме, доки всі тут не загинуть,— зітхнув Доусон.

— Сподіватимемося, що набої в них закінчаться раніше,— відповів я.

Доусон сухо розсміявся.

— Якщо й так, останні кулі вони збережуть для себе.

Передавши повідомлення лорду Таггарту, повернувся Банерджі і зіщулився поруч зі мною. Постріли припинилися. Терористи берегли сили, відкриваючи вогонь, лише коли помічали рух на нашому боці. Крики пораненого сипая перейшли в плач. Мови я не розумів, але потреби в цьому і не було. Смертельно поранений чоловік плаче лише в присутності двох істот: свого бога і своєї матері. Товариші спробували дістатися до нього, але змушені були відступити під вогнем із будинку. Тоді сипай замовк. Його смерть стала точкою неповернення. Тепер його друзі шукатимуть помсти і полонених не братимуть. Якщо я хочу отримати Сена живим, мушу взяти ситуацію під свій контроль.

Я залишив Доусона, гукнув Дігбі та Банерджі, і ми прокралися по периметру. Солдати Доусона ховалися за муром, який прикривав будинок спереду і з боків. Позаду будівлі був канал. Із того боку було лише двоє вікон, обоє зачинені. Пострілів звідти не лунало, і Доусон поставив туди лише кількох спостерігачів на випадок утечі злодіїв. Солдати залягли в траві, наставивши зброю на віконниці.

Я впав на живіт і повільно поповз до берега каналу. Дігбі і Банерджі рухалися за мною. Від води смерділо чимось диявольським. Нас помітив один із солдатів на протилежному боці й підняв гвинтівку, але роздивившись, що цілиться у двох офіцерів-сагибів, квапливо її опустив. Ми втрьох зісковзнули в теплу стоячу воду і перепливли на інший берег. Вибравшись із води, я жестом наказав колегам займати позиції. Вікна прикриють сипаї. Я попросив у Банерджі його штик, повернувся до каналу і підплив під одне з вікон.

Уздовж берега тягнувся вузький виступ. Якщо на нього стати, я зможу тримати голову над водою. Так я і зробив, і потягнулося очікування. Схоже, усе заспокоїлося. Доусон, певне, розробляє новий план. За кілька хвилин перед будинком знову пролунали постріли. Сипаї готувалися до нового нападу. Я подивився вгору. Вікно футів на вісім наді мною. Зсередини почулися уривки розмови іншою мовою, за ними заглушений крик і несамовиті уривчасті крики. Серце моє калатало. Зараз або ніколи.

Я міцно стиснув штик Банерджі й устромив його в стіну над головою. Лезо було міцним і гострим, тож легко увійшло в штукатурку, надійно встромляючись у цеглу під нею. Тримаючись за нього однією рукою, іншою я намацав опору і підтягнувся. Витягнув штик і встромив його в стіну вище. Підтягнувся іще раз і дотягнувся до віконної рами. Щойно це зробив, одна з віконниць відчинилася. У місячному світлі блиснув метал: дуло гвинтівки. Я втиснувся в стіну. Виглянула жінка і подивилася вниз. Побачила мене і миттєво спрямувала дуло вниз. Я заплющив очі. Чи можна щось зробити в такій ситуації? Пролунав постріл...

Кажуть, коли помираєш, перед очима пролітає все життя, розгортається галерея любих спогадів. У моєму випадку не сталося геть нічого. Жодного образу. Навіть обличчя Сари не побачив. Зіщулився, очікуючи на смерть. Майже з радістю. Але кінця не було. Я почув, як наді мною застогнала жінка і важко подалася вперед. Побачив її нерухому руку, що звисала з вікна.

Підтягнувся до підвіконня і тільки тепер побачив, що вікно було забите залізними ґратами. За зачиненими віконницями їх було непомітно. Саме на них і повалилася жінка. Я вилаяв себе за дурість. Я ж бо вважав, що за віконницями вікно відчинене. Присів на виступ і поміркував, що робити далі. Єдине рішення — повзти далі. Я підвівся. Над вікном був іще один цементний виступ, трохи тонший за той, на якому стояв я. Схоже, він слугував захистом від дощів. Я потягнувся до нього, вхопився і підтягнувся. До даху лишалося якихось шість футів. Я продовжував підніматися, устромляючи штик в облуплену штукатурку і підтягуючись на ньому, і нарешті упав на плаский дах.

Нахилився вниз, витягнув штик і хвилину переводив дух і обмірковував подальші дії. Постріли почастішали. Попереду я побачив обрис дверей, які напевно вели до сходів у будинок. За порогом лежало тіло, незграбно зіпершись на стіну.

Я витяг револьвера і побіг до дверей, легенько натиснув, відчинив і постояв. Пострілів не чути. Я подивився вниз на сходи. Темно. Повільно спустився кам’яними сходами до передпокою. Там з одного боку тягнувся коридор у глибину будинку. З іншого були двоє дверей, обоє відчинені, які вели до передніх кімнат. У темряві я розрізнив силуети двох постатей: одна, на підлозі, слабо ворушилася, мабуть, чоловік був поранений; інша, біля вікна, із гвинтівкою в руках, чоловік несамовито відстрілювався. Постріли на вулиці ставали дедалі голоснішими. Схоже, люди Доусона були рішуче налаштовані вбити супротивника.

Я забіг до кімнати, тримаючи револьвер напоготові, і крикнув чоловіку біля вікна кинути зброю. Той рвучко обернувся. Може, Сен. Сказати точно я не можу, але прийшов сюди точно не для того, щоб убити свого головного підозрюваного. Я прицілився йому в ноги і натиснув на курок. Осічка. Мабуть, щось потрапило в механізм, коли я перепливав канал. Терорист завагався, але вистрілив. Я впав на підлогу, ліву руку пронизав гострий біль.

Чоловік почав квапливо перезаряджати гвинтівку. Час уповільнився. Я почув, як затріщали передні двері. Затупотіли в передпокої чоботи. Вчасно вони до мене не дістануться. Чоловік закінчив перезаряджати і підняв зброю. Залишався один-єдиний шанс. Правою рукою я намацав штик Банерджі і метнув його в нападника. Той його побачив і відбив дулом гвинтівки. Я лише відстрочив свій вирок. Виграв кілька секунд. Але цього вистачило. Увійшов солдат і вистрілив. Чоловік упав на спину, на грудях розтеклася червона пляма. Солдат повернувся і прицілився в іншого, розпластаного на підлозі.

— Стривайте! — крикнув я.

Він обернувся, скинувши гвинтівку.

— Цього чоловіка заарештовано,— сказав я, вказуючи на пораненого.

Сипай тримав мене під прицілом, кімната тим часом заповнювалася солдатами. З ними увійшов і Доусон.

— З вами все гаразд? — запитав він, опустившись поруч.

— Це Сен? — Я вказав на чоловіка на підлозі.

— Посвітіть! — гукнув він, і сипай квапливо підніс до пораненого ліхтар.

Дігбі нахилився, щоб краще роздивитися. Чоловік був увесь вкритий потом, обличчя спотворене від болю, очі за окулярами в металевій оправі міцно заплющені.

— Можливо. Підходить під опис.

Я витяг кайданки і застібнув один на своєму зап’ястку, інший — на руці пораненого індійця. Чорта з два дозволю я підрозділу «Н» вирвати його з моїх рук після всього, через що мені довелося пройти.

З’явилося кілька санітарів і схилилися над нами. Дихав чоловік важко, підлога аж блищала від крові. Один із санітарів перев’язав мою руку. Сказав, що мені пощастило: рана лише поверхнева. Але біль усе одно був нестерпним. Мені якось вдалося пережити три роки у Франції без жодного поранення. У Калькутті я не протягнув і трьох тижнів.

Пораненого, так і прикутого до мене кайданками, на ношах перенесли в карету «швидкої допомоги». Поруч із Доусоном уже стояв лорд Таггарт. Справжнє полегшення! Якщо я хочу утримати свого бранця, його підтримка дуже знадобиться.

Вони обидва помітили мене одночасно і поквапилися до нас.

— Комісаре,— почав я,— цей чоловік заарештований у зв’язку з убивством Александра Мак-Олі та нападом на поштовий потяг до Дарджилінга. Я маю намір його допитати, щойно йому буде надано першу допомогу.

Таггарт перевів погляд на Доусона:

— Це Сен?

Доусон нахилився, щоб роздивитись, і кивнув.

— Дякувати Богу,— сказав Таггарт.— Добра робота, капітане. Схоже, ви...

— Якщо дозволите, лорде Таггарт,— втрутився Доусон.— Боюсь, полоненого ми забираємо із собою. Мусимо допитати його щодо кількох нападів.

Таггарт помовчав.

— Полковнику,— нарешті сказав він,— ця людина була законно заарештована моїм офіцером у справі, яку лейтенант-губернатор вважає найважливішою. Він залишиться під нашим арештом, доки ви не зможете показати мені письмові накази робити інше. Звісно, ми з моїми офіцерами дякуємо вам за допомогу і віддаємо належне вашим людям за те, що вистежили і схопили підозрюваного, і поділимось із вами усією інформацією, яку отримаємо в ході допиту.