Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 54)
— Так само, як і ту, що вибухнула серед демонстрантів. Якийсь детонатор із кільцем на саморобному пристрої. Все, що для цього потрібно,— нітрат калію, трохи цукру й скляна пляшка.
— Ні,— сказав Не Здавайся.— Я мав на увазі, що вони вибухнули на певній відстані одна від одної одночасно.
Я подивився на нього.
— Хочете сказати, що він має помічників?
— Нічого я не хочу сказати,— зітхнув він.— Просто не розумію.
— Можливо, він установив на одній годинниковий механізм; зачекав, доки він спрацює, а тоді підірвав другу. Зараз важливіше, як він планує запустити гірчичний газ до форту.
Не Здавайся повернувся до мене.
— А що, як газ там і був?
— Що?
— Просто припустіть,— продовжив він.— Увесь запас гірчичного газу заздалегідь переправляють із Барракпуру до Форт-Вільяма, щоб звідти повернути його до Англії. Пріо Таманг, перша жертва, брав участь у перевезенні. Він розповів Ґурунгу, що газ привозять. Відповідно до записів, із Барракпуру вивезли весь газ, але у Форт-Вільямі виявилося, що бракує трьох каністр. Тієї ночі, коли привезли газ, Ґурунг ночував у Форт-Вільямі. Замість того щоб тягти їх кудись, він міг просто сховати три каністри десь на базі.
Голова аж запаморочилася від такої простоти. Доусон обшукував ціле місто, а вкрадені каністри весь цей час могли бути у нього під носом, на базі, за кілька ярдів від його крісла.
Перед калькуттською брамою форту опустили червоно-білий шлагбаум, ще й виставили загін стривожених сипаїв. Солдат перевірив наші документи з такою ретельністю, що іншим разом мене це навіть потішило б, двоє інших оглянули автомобіль, і ще двійко стояли й спостерігали за всім цим, тримаючи гвинтівки напоготові.
— Якою є мета вашого візиту? — запитав один із вартових, нахиляючись, щоб упевнитись, що ми з Не Здавайся саме ті, на кого виписані документи.
Сказати правду ми не могли. Пояснювати, що ми тут, аби запобігти вбивству принца Уельського іпритом? За таку відповідь нас триматимуть на прицілі, доки не знайдуть якогось офіцера, щоб розібратися із цим питанням, а часу на це ми не мали. Відверту брехню легко викрити, і це може нам дорого коштувати. Потрібно щось банальне.
— Ми приїхали побачитись із міс Брейтвейт, секретаркою майора Доусона,— заявив я. Авжеж, про зустріч ми не домовлялися, але мені здавалося, що Марджорі Брейтвейт підтвердить мою історію, якщо вартові зателефонують їй, щоб перевірити. Заради принца Уельського лишалося молитися, щоб вона була на своєму місці.
Сипай, що нас розпитував, зник у караулці. Крізь відчинені двері я бачив, як він узяв слухавку і сказав кілька слів оператору. Спливали дорогоцінні секунди.
— Не думаю, що це спрацює,— прошепотів Не Здавайся.
— Де ваш бойовий дух? — пробурмотів я.— Краще моліться, щоб спрацювало, бо іншого виходу потрапити всередину, крім як перелізти через мур, я не бачу.
Вартовий повісив слухавку і гукнув одного зі своїх колег.
— Зберігайте спокій,— порадив я Не Здавайся, коли другий солдат увійшов до караулки.
Після короткої розмови обидва повернулися. Перший попрямував до нас, другий пішов до шлагбаума.
— Міс Брейтвейт просить вас їхати до адміністративного блока номер шість.
Двічі повторювати йому не довелося: не встиг шлагбаум піднятися й наполовину, як ми вже проїхали під ним і в’їхали в товсту цегляну арку калькуттської брами до Форт-Вільяму.
Тридцять дев’ять
— Вони зачиняють форт,— завважив я.— Мабуть, Доусон уже привіз принца сюди.
— Схоже, ми прибули вчасно,— погодився Не Здавайся.— Ще дві хвилини, і крізь браму ми б не проїхали.
Я натиснув на гальма біля штаб-квартири «Відділа Н» і вистрибнув з авто. Вхід охороняв головоріз в однострої, озброєний гвинтівкою з грізним штиком.
— Ми отримали наказ явитися до майора Доусона,— сказав я, тицьнувши йому під носа своє посвідчення.— Нам терміново потрібно з ним поговорити.
Він похитав головою на шиї завтовшки зі стовбур дерева.
— Неможливо, сер. Маємо наказ. Нікого не впускати і не випускати.
Часу обговорювати це питання цивільно я не мав.
— Слухай, синку,— гаркнув я.— Не знаю, чи доводилось тобі бачити майора Доусона в приступі люті, але можеш мені повірити, видовище це не з приємних. Він чекає на нас за п’ять хвилин, і якщо ми не з’явимось, він розлютиться і захоче знати, чому так сталося. Тож якщо не хочеш провести решту свого військового життя за чищенням нужників, дозволь нам із колегою проїхати.
Коли я все пояснив, він швидко усвідомив, що мудро було б задовольнити моє бажання. Відступив і, кивнувши, махнув усередину, але ми з Не Здавайся уже крокували коридором.
Перестрибуючи через сходинки, ми піднялися на третій поверх, добігли коридором до великого кабінету, в якому розташувався «Відділ Н». Доусон був на місці: з люлькою в руці, в оточенні трьох своїх людей, він схилився над малою, що лежала на столі.
— Де принц?
Доусон підняв голову.
— Віндгеме,— роздратовано буркнув він.— Ви як той реп’ях...
Договорити він не встиг, бо вікна кімнати завібрували від вибуху.
Я кинувся до вікна. Завила сирена повітряної тривоги. З найближчої будівлі повалив стовп сіруватого диму, долинули крики, такі ж, які я востаннє чув на бойовищі у Франції.
Доусон уже стояв поруч зі мною.
— Іприт,— сказав я.— У місті підірвали димові бомби. А це по-справжньому. Ґурунг полює на принца.
Люлька Доусона впала на підлогу. Він похитав головою, не маючи ані бажання, ані змоги усвідомити факти.
— Як? Як він пробрався всередину?
— Немає часу пояснювати,— відрізав я.— Зараз ми мусимо подбати про принца.
— Він у резиденції старших офіцерів. Це один із будинків біля брами Святого Георгія,— пояснив Доусон, доки ми спускалися сходами й вибігали з будівлі.
Я застрибнув у авто, Доусон зайняв пасажирське сидіння.
— Нам потрібні протигази,— сказав я.
Не Здавайся з Алленбі, людиною Доусона, сіли на заднє сидіння.
Доусон указав напрямок.
— Склади біля каплиці Святого Патрика.
Підтвердження тому, що саме це і є справжньою атакою, довго чекати не довелося. Сцена нагадувала поле битви. Люди в протигазах несли бідолашного сипая, чиї очі були закриті імпровізованою пов’язкою, сорочка була розстебнута до талії, відкриваючи жахливі пурпурові опіки. Він корчився від болю, і ми ще довго чули його крики, доки їх не заглушило виття сирен. Ми проминули й інших: поранених, що могли ходити, командири виводили до вантажівок, і ті швидко кудись їхали, як можна здогадатись, до лазарету.
Війська з’юрмилися біля складу зброї, і стривожений лейтенант намагався навести лад. Ще якийсь сержант зі своїми людьми були зайняті розподілом засобів захисту. Доусон з Алленбі вискочили з авто, пробігли в голову черги й повернулися з п’ятьма протигазами — по одному кожному з нас і ще один для принца. Щойно вони сіли, пролунав другий вибух. Я озирнувся на Доусона.
Він простягнув мені протигаз.
— Це в районі офіцерської резиденції,— сказав він.
— Ґурунг здогадався, де принц,— кивнув я.
Добрі новини, якщо можна їх так назвати,— він випереджає нас лише на кілька хвилин. Я натягнув протигаз і повернув автомобіль у напрямку вибуху.
Ми в’їхали в білий туман, густу завісу отруйного газу, проїхали повз обгорілих людей, які тікали звідти.
Спілкуватися в протигазі було важко, тож Доусон жестами показував, у якому напрямку рухатись. Він підняв руку й наказав мені зупинитись біля непримітного триповерхового будинку. Ми вийшли й кинулися до входу. Біля відчинених дверей лежали долілиць двоє чоловіків. Не Здавайся нагнувся над одним і помацав пульс, тоді торкнувся грудей іншого. Підвів очі й підняв руку, пальці в нього були в крові.
Вартових застрелили. Я витяг револьвер, Доусон і Алленбі теж. Не Здавайся підхопив гвинтівку одного з убитих і приєднався до нас. До будівлі потрапило не так уже й багато газу, і, опинившись в коридорі, Доусон зняв протигаз.
— Як йому вдалося застрелити охоронців? — запитав він.— Вони отримали наказ не пропускати всередину гуркхів.
— На ньому був протигаз,— завважив я.— Звідки їм знати, що це гуркх?
Доусон похитав головою.
— Це ж
— Розслідування може зачекати,— зупинив його я.— Де принц?