Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 60)

Він опустив погляд на склянку.

— АГА, — сказав він. — ЯК ДИВНО ІНОДІ БУВАЄ ЗГАДУВАТИ, ПРАВДА?

Це було найвидовищніше знепритомнення з усіх, які бачив «Барабан». Високий незнайомець у чорному падав на спину повільно, мов дерево. Без слабодухого підкошування колін, без марних спроб схопитися за стіл. Він просто перейшов із вертикального положення в горизонтальне так, ніби виконував перевертання геометричної фігури.

Коли він досягнув підлоги, кілька відвідувачів заплескали в долоні. А тоді спробували попорпатися по його кишенях — точніше, спробували знайти кишені, але не знайшли. А тоді викинули його в річку[27].

У велетенському Смертиному кабінеті палала свічка. Палала — і не вигорала.

Сюзен нервово гортала книжки.

Життя непроста штука. Про це вона знала — це було Знання, якого вона набула разом із цим фахом. Була й така штука, як просте життя живих істот, але воно було... як би це сказати... простуватим.

Були й інші форми життя. Міста жили своїми життями. Мурашники й бджолині рої жили своїми життями, що були сумами усіх дрібніших життів. Світи жили своїми життями. Навіть боги жили життями, якими їх наділяли ті, хто в них вірив. Світ прагнув життя. Воно було спільним і вкрай поширеним благом. Усе бодай трохи складне за своєю суттю діставало частку цього спільного блага — точно так само, як щось, наділене бодай якоюсь масою, на додачу діставало ще й силу тяжіння. Усесвіт вочевидь прагнув самоусвідомлення. А це означало, що в саму тканину часу й простору була увіткана дещиця жорстокості.

Можливо, навіть музика могла зажити, якщо проіснувала на світі досить довго. Життя — набувана звичка.

Бо ж кажуть: «Не можу ту кляту мелодію викинути з голови». Коли це не просто ритм, а серцевий ритм.

А все живе прагне розмножуватись.

Нудль Від-Душі-Відриваю любив прокидатися вдосвіта, коли є можливість продати мушку ранній пташці.

Він облаштував собі робочий стіл в одній з майстерень Крейдяна. Загалом же він був проти такого поняття, як постійне представництво. Звісно, було в цьому понятті й дещо хороше — можна було легко його знайти. Але ділова стратегія Нудля була спрямована в протилежний бік — це він знаходив покупців, а не навпаки.

Того ранку його примудрилося знайти чимало людей. Багато хто з них мав при собі гітару.

— Добре, — сказав він Асфальтові, чия пласка маківка ледве визирала з-за стола, — ти все зрозумів? У тебе є два дні, щоби дістатися Псевдополя, а там звітуватимеш панові Стукоштоку з «Бульпіта». І щоби всі чеки зберіг.

— Так, пане Нудль.

— Вибратися з міста на кілька днів — гарна ідея.

— Так, пане Нудль.

— Я ж нагадав тобі, щоби всі чеки зберіг?

— Так, пане Нудль, — зітхнув Асфальт.

— Тоді йди собі.

Нудль більше не звертав уваги на троля й підкликав групу гномів, які терпляче на це чекали.

— Гаразд, хлопці, ходіть сюди. То ви хочете бути зірками у світі музики, що качає?

— Так, пане!

— Тоді слухайте сюди...

Асфальт подивився на гроші. Їх було замало, щоби кілька днів годувати чотирьох людей. Співбесіда за його спиною тривала.

— І як ви себе звете?

— Ну, «Гноми», пане Нудль, — сказав головний гном.

— «Гноми»?

— Так, пане.

— Чому?

— Бо ми і є ними, пане Нудль, — терпляче пояснив головний гном.

— Ні-ні-ні, так не піде. Це нікуди не годиться. Вам потрібна якась така назва, трохи, — тут Нудль поворушив пальцями в повітрі, — така, щоби качала. Щось таке. А не просто «Гноми». Треба, щоби ви були... Ох, навіть не знаю. Треба щось цікавіше.

— Але ми цілком собі гноми, — сказав один з гномів.

— «Цілком собі гноми», — повторив Нудль. — А це може й спрацювати. Гаразд. Я вас записую в «Гроно» на четвер. А ще, звісно, на наш фестиваль. Звісно, оскільки він безкоштовний, то й вам не заплатять.

— Ми тут пісню написали, — сказав головний гном голосом, сповненим надії.

— Добре, добре, — відповів Нудль, щось шкрябаючи в нотатнику.

— Вона зветься «Мені щось в бороді застрягло».

— Добре.

— І послухати не хочете?

Нудль відірвався від нотатника:

— Послухати? Та я нічого не встигну, якщо цілими днями музику слухатиму. Ідіть собі. До наступної середи. Хто там далі? Ви всі тролі?

— Ага.

Із цим гуртом Нудль вирішив не сперечатися — тролі-бо більші за гномів.

— Чудово. Але треба О перекреслити. «Тролі». Так гарніше. П’ятниця, «Латаний барабан». І фестиваль. Ясно?

— У нас тут пісня...

— От і молодці. Далі!

— Це-от ми, пане Нудль.

Нудль пильно дивився на Джимбо, Кивуна, Довбня й Паскуду.

— Як ви після вчора насмілилися? — спитав він.

— Нас трохи понесло, — сказав Довбень. — Оце цікаво, чи можна ще спробувати?

— Ви ж самі казали, що публіка була в захваті, — додав Кивун.

— В захваті від можливості вас віддухопелити, от як я казав. Двоє з вас весь час у самовчитель підглядали!

— Ми назву поміняли, — сказав Джимбо. — Ми оце подумали, що «Божевілля» — це якось трохи тупо, то вирішили іншу назву взяти, ми ж серйозний гурт, який розширює межі музичного самовираження й колись досягне неабиякого успіху.

— У четвер, — сказав Кивун.

— Тому ми назвалися «Ссання».

Нудль довго й уважно дивився на них. Дражнити ведмедів, жорстоко поводитися з биками, влаштовувати собачі бої й лякати овець було в Анк-Морпорку суворо заборонено, хоча Патрицій не наклав жодних обмежень на жбурляння гнилими овочами й фруктами у будь-кого підозрюваного в участі у вуличному театралізованому дійстві.

Можливо, перед ним була незайнята ніша.

— Добре, — сказав він, — можете виступити на фестивалі. А тоді... Побачимо.

«Зрештою, — подумав він, — ми принаймні побачимо, чи вони той фестиваль переживуть».

Повільно й невпевнено із Анка на пристань біля Босяцького моста вибрався хтось. Він трохи постояв, доки болото з нього трохи обтекло й розтеклося калюжею під мостинами.

Міст той був доволі високим. Обабіч на ньому стояли будівлі, тож проїзд був дуже вузьким. Мости в Анк-Морпорку часто забудовували — по-перше, там зручно було облаштовувати каналізацію, а по-друге — не було проблем із водою.

У темряві під мостом жеврів вогонь. Той, хто виліз із річки, пішов на світло. Темні постаті навколо вогнища озирнулися, їхні сховані в тінях обличчя зморщилися в спробі роздивитися незнайомого перехожого.

— Це сільська підвода, — сказав Толоз. — Я сільську підводу всюди упізнаю. Навіть якщо її пофарбувати в синій. І вона вся якась побита.

— Це все, що ви можете собі дозволити, — сказав Асфальт. — Я вже й свіжої соломки підстелив.