Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 59)

Ридикуль відчув себе страшенно самотнім. Розмова з тією дівчиною дуже його розважила. Здавалося, вона була єдиною з його оточення, хто не втрачав глузду чи не занурювався з головою в справи, на яких він, Ридикуль, геть не розумівся.

Він побрів до себе, але дорогою відволікся на грюкіт, що чувся з Деканових покоїв. Двері були відчинені навстіж.

Старшим чарівникам надавали просторі помешкання із кабінетом, майстернею й спальнею. Декан згорбився над горном у майстерні, обличчя його закривала маска з темним склом, а в руці був молоток. Він напружено працював. Летіли іскри.

«Чудові новини», — подумалося Ридикулю. Може, скінчаться нарешті всі ці дурниці з музикою, що качає, і його колега нарешті повертається до справжньої магії.

— У вас все добре, Декане?

Декан підняв маску й кивнув:

— Майже закінчив, Архіректоре.

— Чув, як ви тут гамселите, аж зі сходів, — невимушено сказав Ридикуль.

— Он як. Це я працюю над кишенями, — пояснив Декан.

Ридикуль не зрозумів, що до чого. Численні більш складні закляття потребують розжарювання й гамселення, але щоби йшлося про кишені — такого він ще не чув.

Декан тримав у руках пару штанів.

Зі штанинністю в цих штанів, по правді, було не дуже: старші чарівники носили переважно штани розміру 50/25, тобто такі, що пасували б комусь, хто падає зі стіни, а тоді його збирає докупи королівське військо. А ще Деканові штани були темно-синіми.

— Це ви по них так гамселили молотком? — поцікавився Ридикуль. — Пані Герпесюк знов переборщила з крохмалем?

Він придивився уважніше.

— Ви їх заклепали?

Декан сяяв:

— Ці штани, — сказав він, — сидять як знахар прописав.

— Ви знову мовою музики, що качає, говорите? — підозріливо запитав Ридикуль.

— Я в сенсі, що це гаряча штучка.

— Мабуть, не сильніша за товсту мантію в таку спеку, — відзначив Ридикуль. — Але... ви ж не збираєтеся їх вдягати зараз, правда?

— Чому ні? — спитав Декан у відповідь, вибираючись із мантії.

— Чарівник у штанях? Без мантії? Тільки не за мого ректорства! Це має манірний вигляд. Люди сміятимуться.

— Ви весь час у мені сумніваєтеся і відмовляєте від усього, за що беруся!

— Не треба зі мною говорити таким тоном...

— Ага, звісно, але ви ніколи не слухаєте, що я кажу, і я не розумію, чого це не можу носити одяг, який мені до вподоби!

Ридикуль розлючено роззирнувся навколо:

— Який у вас тут страшний розгардіяш! — проревів він. — Ану приберіть негайно!

— От і ні!

— Тоді не буде вам ніякої музики, що качає, мій юний друже!

Ридикуль вийшов і гримнув дверима.

Тоді гримнув ними ще раз, відчиняючи, й додав:

— І я не давав дозволу перефарбовувати стіни начорно!

Він знов гримнув дверима. А тоді знов рвонув їх на себе:

— А ще вони не вашого розміру!

Декан вибіг у коридор із молотком у руці:

— Кажіть, що хочете! Настане день, коли ці штани увійдуть в історію, і вже точно їх не назвуть архіректорсами!

Була восьма ранку — та година, коли пияки намагаються забути самі себе чи пригадати, де живуть. Інші відвідувачі «Латаного барабана» куняли над напоями попід стінами й упівока спостерігали за орангутаном, який грав у «Варварський набіг» і верещав щоразу, коли програвав пенні.

Гібіскус дуже хотів зачинитися. Хоча того ранку це означало би підірвати золоту жилу, іншого способу відновити постачання чистих склянок і кухлів просто не було.

— То як, вдалося вам забути? — спитав він у відвідувача.

— ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗУМІВ ЗАБУТИ ТІЛЬКИ ОДНУ РІЧ.

— І яку ж? Ох, яке дурне питання, питати про те, що ви забули.

— Я ЗАБУВ, ЯК СП’ЯНІТИ.

Бармен глянув на кілька рядів порожніх склянок. Серед них були винні келихи. Були коктейльні келихи. Були пивні кухлі. Були чарки у формі веселих товстунів. Було відро.

— Гадаю, ви на правильному шляху, — сказав він навмання.

Незнайомець узяв одну з щойно допитих склянок і пішов у бік автомата з «Варварським набігом».

Це був гральний автомат, напханий винятково складною машинерією. Під гральним столом у тумбі з червоного дерева ховалися сотні коліщаток і черв’ячних передач, які відповідали за смикання грубо вирізаних фігурок варварів на прямокутному полі. Гравець за допомогою важелів і ручок керував самозарядною катапультою, що пересувалася під «ногами» варварів і приводила фігурки до руху. Одночасно варвари (за допомогою храпових механізмів) стріляли крихітними стрілами. Зрідка лунав дзвоник, і варвар, пропливаючи верхи над пішими варварами, метав списи. Автомат весь час торохкотів і подзенькував — почасти через загальну розхитаність і зношеність механізму, а почасти через те, що орангутан смикав за обидва важелі одночасно, стрибав на педалі, що відповідала за постріли, і верещав на пуп.

— Я би його прибрав звідси, — зізнався бармен у спину незнайомцеві, — та відвідувачі від нього в захваті.

— ПРИНАЙМНІ ОДИН ВІДВІДУВАЧ.

— Знаєте, ця штука все-таки краща за фруктомат.

— СПРАВДІ?

— Так, бо він звідти всі фрукти виїдав.

Із кутка з автоматом почувся гнівний скрекіт.

Бармен зітхнув:

— Хто б подумав, що можна аж так перейматися через якийсь пенні.

Орангутан розлючено ляснув по шинквасу долонею із доларовою монетою й пішов назад до автомата з двома жменями дріб’язку.

Якщо вкинути в шпарину один пенні, можна потягнути за великий важіль, і тоді ставалося диво — варвари оживали й шкутильгали в бій.

— Він свій напій туди вилив, — поскаржився бармен. — Може, мені здається, але тепер вони навіть сильніше хитаються.

Смерть якийсь час спостерігав за грою. Мало йому траплялося видовищ, які б його аж так пригнічували. Ті варвари так чи інакше загинуть, то нащо по них ще й стріляти?

Нащо?..

Він підніс руку зі склянкою й помахав нею, звертаючись до інших відвідувачів:

— ВИ. ВИ. ЦЕЄ, ОТ ВИ ВЗАГАЛІ УЯВЛЯЄТЕ, ЯК ЦЕ, КОЛИ В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ ТАКА ХОРОША, ЩО ПАМ’ЯТАЄШ НАВІТЬ ТЕ, ЧОГО ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ? В МЕНЕ ТАКА. О, ТАК. ТОЧНО ТАКА. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО... Є ТІЛЬКИ МИНУЛЕ, ЯКЕ ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ. А ЩЕ. А ЩЕ. А ЩЕ. ВСЕ ОДНО ТРЕБА РОБИТИ СВОЄ. ЗНАЄШ, ЩО МАЄ СТАТИСЯ, І ВСЕ ОДНО РОБИШ ТЕ, ЩО МУСИШ.

Він роздивився обличчя навколо. У «Барабані» звикли до алкоголічних лекцій, але не до таких.

— РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ, ЩО ОТ БАЧИТЕ ВИ ПЕРЕД СОБОЮ ВІДДАЛІК РЕЧІ, НІБИ АЙСБЕРГИ В ТУМАНІ, АЛЕ НІЧОГО З ТИМ РОБИТИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА, БО... БО... БОТАКИЙЗАКОН. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ЗАКОН. МУСИТЬБУТИЗАКОН.

БАЧИТЕ ОЦЮ СКЛЯНКУ, ТАК? БАЧИТЕ? ВОНА ЯК ПАМ’ЯТЬ. ВСЕНСІЩО КОЛИ ТУДИ НАЛИТИ ЧОГОСЬ ПО ВІНЦЯ І НАЛИВАТИ ДАЛІ, ТО СКІЛЬКИ НАЛЛЄШ, СТІЛЬКИ Й ВИЛЛЄТЬСЯ, ТАК? ФАКТ. В УСІХ НА СВІТІ ТАКА ПАМ’ЯТЬ.

ЦЕ НЕ ДАЄ ЛЮДЯМ ЗБЖ... ЗБЖ... ЗБОЖ... ВТРАТИТИ ГЛУЗД. КРІМ МЕНЕ. ОХЯНЕЩАСНИЙ. УСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ТАК НІБИ ВОНО ТІЛЬКИ ЗАВТРА СТАЛОСЯ. ВСЕ.