Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 59)
Ридикуль відчув себе страшенно самотнім. Розмова з тією дівчиною дуже його розважила. Здавалося, вона була єдиною з його оточення, хто не втрачав глузду чи не занурювався з головою в справи, на яких він, Ридикуль, геть не розумівся.
Він побрів до себе, але дорогою відволікся на грюкіт, що чувся з Деканових покоїв. Двері були відчинені навстіж.
Старшим чарівникам надавали просторі помешкання із кабінетом, майстернею й спальнею. Декан згорбився над горном у майстерні, обличчя його закривала маска з темним склом, а в руці був молоток. Він напружено працював. Летіли іскри.
«Чудові новини», — подумалося Ридикулю. Може, скінчаться нарешті всі ці дурниці з музикою, що качає, і його колега нарешті повертається до справжньої магії.
— У вас все добре, Декане?
Декан підняв маску й кивнув:
— Майже закінчив, Архіректоре.
— Чув, як ви тут гамселите, аж зі сходів, — невимушено сказав Ридикуль.
— Он як. Це я працюю над кишенями, — пояснив Декан.
Ридикуль не зрозумів, що до чого. Численні більш складні закляття потребують розжарювання й гамселення, але щоби йшлося про кишені — такого він ще не чув.
Декан тримав у руках пару штанів.
Зі штанинністю в цих штанів, по правді, було не дуже: старші чарівники носили переважно штани розміру 50/25, тобто такі, що пасували б комусь, хто падає зі стіни, а тоді його збирає докупи королівське військо. А ще Деканові штани були темно-синіми.
— Це ви по них так гамселили молотком? — поцікавився Ридикуль. — Пані Герпесюк знов переборщила з крохмалем?
Він придивився уважніше.
— Ви їх заклепали?
Декан сяяв:
— Ці штани, — сказав він, — сидять як знахар прописав.
— Ви знову мовою музики, що качає, говорите? — підозріливо запитав Ридикуль.
— Я в сенсі, що це гаряча штучка.
— Мабуть, не сильніша за товсту мантію в таку спеку, — відзначив Ридикуль. — Але... ви ж не збираєтеся їх вдягати зараз, правда?
— Чому ні? — спитав Декан у відповідь, вибираючись із мантії.
— Чарівник у штанях? Без мантії? Тільки не за мого ректорства! Це має манірний вигляд. Люди сміятимуться.
— Ви весь час у мені сумніваєтеся і відмовляєте від усього, за що беруся!
— Не треба зі мною говорити таким тоном...
— Ага, звісно, але ви ніколи не слухаєте, що я кажу, і я не розумію, чого це не можу носити одяг, який мені до вподоби!
Ридикуль розлючено роззирнувся навколо:
— Який у вас тут страшний розгардіяш! — проревів він. — Ану приберіть негайно!
— От і ні!
— Тоді не буде вам ніякої музики, що качає, мій юний друже!
Ридикуль вийшов і гримнув дверима.
Тоді гримнув ними ще раз, відчиняючи, й додав:
— І я не давав дозволу перефарбовувати стіни начорно!
Він знов гримнув дверима. А тоді знов рвонув їх на себе:
— А ще вони не вашого розміру!
Декан вибіг у коридор із молотком у руці:
— Кажіть, що хочете! Настане день, коли ці штани увійдуть в історію, і вже точно їх не назвуть архіректорсами!
Була восьма ранку — та година, коли пияки намагаються забути самі себе чи пригадати, де живуть. Інші відвідувачі «Латаного барабана» куняли над напоями попід стінами й упівока спостерігали за орангутаном, який грав у «Варварський набіг» і верещав щоразу, коли програвав пенні.
Гібіскус дуже хотів зачинитися. Хоча того ранку це означало би підірвати золоту жилу, іншого способу відновити постачання чистих склянок і кухлів просто не було.
— То як, вдалося вам забути? — спитав він у відвідувача.
— ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗУМІВ ЗАБУТИ ТІЛЬКИ ОДНУ РІЧ.
— І яку ж? Ох, яке дурне питання, питати про те, що ви забули.
— Я ЗАБУВ, ЯК СП’ЯНІТИ.
Бармен глянув на кілька рядів порожніх склянок. Серед них були винні келихи. Були коктейльні келихи. Були пивні кухлі. Були чарки у формі веселих товстунів. Було відро.
— Гадаю, ви на правильному шляху, — сказав він навмання.
Незнайомець узяв одну з щойно допитих склянок і пішов у бік автомата з «Варварським набігом».
Це був гральний автомат, напханий винятково складною машинерією. Під гральним столом у тумбі з червоного дерева ховалися сотні коліщаток і черв’ячних передач, які відповідали за смикання грубо вирізаних фігурок варварів на прямокутному полі. Гравець за допомогою важелів і ручок керував самозарядною катапультою, що пересувалася під «ногами» варварів і приводила фігурки до руху. Одночасно варвари (за допомогою храпових механізмів) стріляли крихітними стрілами. Зрідка лунав дзвоник, і варвар, пропливаючи верхи над пішими варварами, метав списи. Автомат весь час торохкотів і подзенькував — почасти через загальну розхитаність і зношеність механізму, а почасти через те, що орангутан смикав за обидва важелі одночасно, стрибав на педалі, що відповідала за постріли, і верещав на пуп.
— Я би його прибрав звідси, — зізнався бармен у спину незнайомцеві, — та відвідувачі від нього в захваті.
— ПРИНАЙМНІ ОДИН ВІДВІДУВАЧ.
— Знаєте, ця штука все-таки краща за фруктомат.
— СПРАВДІ?
— Так, бо він звідти всі фрукти виїдав.
Із кутка з автоматом почувся гнівний скрекіт.
Бармен зітхнув:
— Хто б подумав, що можна аж так перейматися через якийсь пенні.
Орангутан розлючено ляснув по шинквасу долонею із доларовою монетою й пішов назад до автомата з двома жменями дріб’язку.
Якщо вкинути в шпарину один пенні, можна потягнути за великий важіль, і тоді ставалося диво — варвари оживали й шкутильгали в бій.
— Він свій напій туди вилив, — поскаржився бармен. — Може, мені здається, але тепер вони навіть сильніше хитаються.
Смерть якийсь час спостерігав за грою. Мало йому траплялося видовищ, які б його аж так пригнічували. Ті варвари так чи інакше загинуть, то нащо по них ще й стріляти?
Нащо?..
Він підніс руку зі склянкою й помахав нею, звертаючись до інших відвідувачів:
— ВИ. ВИ. ЦЕЄ, ОТ ВИ ВЗАГАЛІ УЯВЛЯЄТЕ, ЯК ЦЕ, КОЛИ В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ ТАКА ХОРОША, ЩО ПАМ’ЯТАЄШ НАВІТЬ ТЕ, ЧОГО ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ? В МЕНЕ ТАКА. О, ТАК. ТОЧНО ТАКА. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО... Є ТІЛЬКИ МИНУЛЕ, ЯКЕ ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ. А ЩЕ. А ЩЕ. А ЩЕ. ВСЕ ОДНО ТРЕБА РОБИТИ СВОЄ. ЗНАЄШ, ЩО МАЄ СТАТИСЯ, І ВСЕ ОДНО РОБИШ ТЕ, ЩО МУСИШ.
Він роздивився обличчя навколо. У «Барабані» звикли до алкоголічних лекцій, але не до таких.
— РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ, ЩО ОТ БАЧИТЕ ВИ ПЕРЕД СОБОЮ ВІДДАЛІК РЕЧІ, НІБИ АЙСБЕРГИ В ТУМАНІ, АЛЕ НІЧОГО З ТИМ РОБИТИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА, БО... БО... БОТАКИЙЗАКОН. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ЗАКОН. МУСИТЬБУТИЗАКОН.
БАЧИТЕ ОЦЮ СКЛЯНКУ, ТАК? БАЧИТЕ? ВОНА ЯК ПАМ’ЯТЬ. ВСЕНСІЩО КОЛИ ТУДИ НАЛИТИ ЧОГОСЬ ПО ВІНЦЯ І НАЛИВАТИ ДАЛІ, ТО СКІЛЬКИ НАЛЛЄШ, СТІЛЬКИ Й ВИЛЛЄТЬСЯ, ТАК? ФАКТ. В УСІХ НА СВІТІ ТАКА ПАМ’ЯТЬ.
ЦЕ НЕ ДАЄ ЛЮДЯМ ЗБЖ... ЗБЖ... ЗБОЖ... ВТРАТИТИ ГЛУЗД. КРІМ МЕНЕ. ОХЯНЕЩАСНИЙ. УСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ТАК НІБИ ВОНО ТІЛЬКИ ЗАВТРА СТАЛОСЯ. ВСЕ.