Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 74)

— Дійсно? — та зиркнула на Фіалку. «Ну, можливо, якщо вона в нього вірить... Це може спрацювати. Ніколи не дізнаєшся напевне».

— Чудово, — сказала вона. — Розважайтеся. А я пішла додому. Ну і весела, скажу вам, видалася Вепроніч!

Вона побачила Хропунця — той чекав біля річки.

Аудитори тремтіли від нервування. І, як було прийнято в їхнього виду, коли щось кардинально виходило із ладу й потребувало миттєвого виправлення, вони збиралися і намагалися розібратися, хто винен.

Дехто сказав: Це все...

А тоді замовк.

Аудитори існували завдяки злагоді, а це робило вибір офірного цапа дещо проблематичним. Аж раптом він просвітлів.

Зрештою, якщо винні всі, то, по суті, не винен ніхто. Саме в цьому полягала колективна відповідальність. Можна було охарактеризувати все як невдачу або щось подібне.

Дехто сказав: На жаль, люди можуть нас неправильно зрозуміти. Виникнуть запитання.

Дехто сказав: А що робити зі Смертю? Він же втрутився.

Дехто сказав: Е-е... не зовсім.

Дехто сказав: Облиш. Він втягнув у це дівчину.

Дехто сказав: Е-е... ні. Вона сама себе втягнула.

Дехто сказав: Гаразд, але він їй сказав...

Дехто сказав: Ні. Не говорив. Насправді він спеціально їй не сказав... — він замовк, а потім вилаявся: — Дідько!

Дехто сказав: З іншого боку...

Усі мантії повернулися в його бік: Так?

Дехто сказав: Немає ніяких доказів. Нічого не зафіксовано на папері. Комусь щось стрельнуло в голову, і він вирішив напасти на країну Зубної Феї. Плачевна ситуація, але нас ніяк не стосується. Звісно, ми шоковані.

Дехто сказав: Але залишається Батько Вепр. Це помітять. Виникнуть запитання.

Певний час вони висіли мовчки.

Дехто сказав: Зрештою, ми можемо... — він замовк, відчуваючи відразу від одного тільки слова, але змусив себе продовжити: — ...ризикнути.

«Ліжко, — подумала Сюзен, дивлячись, як повз неї прокочуються тумани. — А вранці — звичайні людські речі, такі як кава й каша. І ліжко. Справжні речі...»

Хропунець зупинився. Якийсь час вона дивилася поверх його вух, а потім смикнула його вперед. Він заіржав, але так і не зрушив з місця.

Його вуздечку схопила рука скелета. За мить матеріалізувався Смерть.

— ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ. ПОТРІБНО ЗРОБИТИ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ. ВОНИ ДОСІ ЙОГО КАТУЮТЬ.

Сюзен обм’якла.

— Хто? Кого?

— СЯДЬ СПЕРЕДУ, Я КЕРУВАТИМУ, — Смерть заліз у сідло й обхопив її, щоб узяти віжки.

— Слухай, я... — почала Сюзен.

— ТАК. Я ЗНАЮ. КОНТРОЛЬ ВІРИ, — сказав Смерть, коли кінь знову рушив уперед. — ЛИШЕ ВКРАЙ ПРИМІТИВНИЙ МОЗОК МІГ ДО ТАКОГО ДОДУМАТИСЯ. ЦІ ЧАРИ НАСТІЛЬКИ СТАРІ, ЩО МАЙЖЕ ПЕРЕСТАЛИ БУТИ ЧАРАМИ. АЛЕ НАСКІЛЬКИ ПРОСТИЙ ШЛЯХ ЗМУСИТИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ ВТРАТИТИ ВІРУ В БАТЬКА ВЕПРА.

— А ти що робив? — запитала Сюзен.

— РОБИВ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН БУВ. ОХОРОНЯВ ПРОСТІР. МІЛЬЙОНИ КИЛИМІВ ЗІ СЛІДАМИ САЖІ, МІЛЬЙОНИ НАПОВНЕНИХ ШКАРПЕТОК, УСІ ЦІ ДАХИ З ДОРІЖКАМИ ВІД САНЕЙ... СТИКНУВШИСЬ ІЗ ТАКИМ, НЕВІРА ВТРАЧАЄ ВСІ ШАНСИ. АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЩО ЩЕ НЕСКОРО ЗАХОЧЕ ЗНОВУ ПЕРЕХИЛИТИ КЕЛИШОК ХЕРЕСУ. ПРИНАЙМНІ БАТЬКОВІ ВЕПРУ БУДЕ КУДИ ПОВЕРТАТИСЯ.

— То що мені тепер робити?

— ТИ МУСИШ ПОВЕРНУТИ БАТЬКА ВЕПРА.

— Для чого? Для миру, доброї волі й дзеленчання чарівних дзвоників? Кому яка різниця! Він просто старий товстий клоун, який звеселяє людей у Вепроніч! Я пережила все лише задля якогось старого, який вештається дитячими спальнями?

— НІ. ЩОБ ЗІЙШЛО СОНЦЕ.

— Але як астрономія пов’язана з Батьком Вепром?

— СТАРІ БОГИ ЙДУТЬ У НОГУ З ЧАСОМ.

Верховний верховик не пішов на Вепронічний бенкет. Він змусив одну зі служниць принести тацю до його кімнати, де він розважався і робив усе те, що зазвичай робить чоловік, коли несподівано опиняється наодинці з особою протилежної статі. Наприклад, намагався до блиску натерти черевики штаниною і почистити брудні нігті іншими нігтями.

— Ще вина, Гвендоліно? Воно майже безалкогольне, — запропонував він, нахилившись над нею.

— Не відмовлюся, пане Верховику.

— Облиш, називай мене Горацієм. Може, принести чогось твоїй курочці?

— Боюся, вона кудись побігла, — сказала Фея Веселощів. — Ой лишенько, я... я... я, напевно, такий нецікавий співрозмовник... — вона шумно висякалася.

— Тут я з тобою абсолютно не погоджуюся! — скрикнув Верховний верховик. От би він хоч трошки прибрав у своїй кімнаті або принаймні зняв найбільш непристойні елементи білизни з опудала носорога.

— Усі були такі добрі, — сказала Фея Веселощів, витираючи хусточкою сльози з очей. — А хто той худий чоловік, який постійно корчив для мене смішні пики?

— Це був Скарбій. Чому б тобі не...

— Мені він здався дуже веселим.

— Це через пігулки з сушеної жаби, він їсть їх жменя за жменею, — зневажливо сповістив Верховний верховик. — Я кажу, чому б тобі не...

— Ой лишенько. Сподіваюся, вони не викликають звикання.

— Упевнений, що він не продовжував би їх поїдати, якби вони викликали звикання, — сказав Верховний верховик. — Але чому б тобі не випити ще один келишок, а тоді... тоді я можу показати тобі пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Там така цікава стеля. Чесне слово!

— Дуже мило з твого боку, — мовила Фея Веселощів. — Думаєш, мене це підбадьорить?

— О так, однозначної — вигукнув Верховний верховик. — Безсумнівно! То я, цей, піду і... просто піду і... я... — він тицьнув кудись у напрямку гардеробної, переминаючись із ноги на ногу.— Я просто піду і, гм... піду... просто...

Він влетів у гардеробну й затраснув за собою двері. Очі нервово оглянули полиці і вішаки.

— Чиста мантія, — бурмотів він, — зачесати обличчя, помити шкарпетки, освіжити волосся, де, чорт забирай, цей лосьйон замість гоління...

По той бік дверей пролунав дивовижний звук — Фея Веселощів знову висякала носа. По цей бік — приглушений крик Верховного верховика, який через поспіх і поганий нюх помилково хлюпнув на обличчя скипидаром, яким переважно лікував ноги.

А десь нагорі маленький пухкий хлопчик із луком, стрілами й навдивовижу неаеродинамічними крилами безрезультатно стукався в зачинене вікно, на якому мороз вимальовував контури доволі привабливої аурієнтальної пані. Сусіднє вікно вже прикрашала крижана ваза із соняшниками.

Один зі столів у Великій залі вже встиг розвалитися. Один зі звичаїв свята полягав у тому, що, попри незліченну кількість змін страв, кожен чарівник міг насолоджуватися їжею з власною швидкістю, завдяки чому особливо повільні не затримували решту. Охочі могли отримати добавку, тож якщо ви особливо вподобали певний суп, то мали можливість годинами брати ще й ще, перш ніж приступити до рибних закусок.

— Як почуваєшся, старий? — поцікавився Декан, який сидів поруч зі Скарбієм. — Знову підсів на сушені пігулки з жаби?

— Я, ем, я, ем, ні, мені не настільки погано, — відповів Скарбій. — Звісно, це була... була справжня несподіванка, коли...

— Шкода, тому що ось твій подарунок на Вепроніч, — сказав Декан, вручаючи йому маленьку коробочку. У ній щось гриміло. — Можеш відкрити зараз, якщо бажаєш.

— О, ну, як приємно...

— Вона від мене, — сказав Декан.

— Яка гарна...

— Знаєш, я придбав це за власні гроші, — сказав Декан, помахавши ніжкою індички.

— Яка прекрасна обгортка...