Тадей Ґолоб – Озеро (страница 41)

— Так, так... — жінка дбайливо зволожила очні яблука.

Прелц не моргнув.

— Це так несправедливо, — скаржилася Карін, — це так несправедливо... Я чекала сорок років... усе життя, щоб... і це несправедливо... чому так... усе життя...

У палаті стояла задуха. Запах ліків змішувався із запахом людських виділень — поту, сечі. Єдине вікно було серед зими, звичайно, зачинено.

— Аленка обіцяла прийти, — обізвався Тарас, коли жінка замовкла. — Не знаю, чому її досі нема. Ми мали прийти разом, але вона мусила зайнятися клінікою після того, як... ну, ти розумієш...

Тарас замовк, Карін теж мовчала. Інспектор стояв біля ліжка і дивився нерухомому Прелцу в очі, які так само нерухомо дивилися в його. Кілька днів тому вони сиділи на терасі, Прелц курив траву, розповідав про свої постільні подвиги і був живим. Він ходив, бігав, розмовляв, сам підтирався... Пив вино, яке Тарас не міг пити. А тепер нічого з цього робити не може. І Тарасові не був потрібен лікар, аби пояснити, що так і залишиться. Чи здатен він думати? Може, Прелц цієї миті дивиться на нього і жахається, бо читає у нього на обличчі, наскільки все безнадійно? Чи може думати про таке людина, яка не контролює повіки? А може, він сподівається, що Тарас, ніби в якомусь фільмі, витягне з внутрішньої кишені куртки свою службову «беретту» і випустить милосердну кулю в лоб?

Карін сиділа, тримаючи в обох долонях руку чоловіка, і час від часу закапувала йому в очі рідину, час тягнувся, і коли Аленка нарешті ввійшла в палату, Тарас був виснажений, ніби... Направду, він навіть не знав, з чим порівняти.

Жінки обнялися, й абсолютно так само повторилися сльози й ридання. Тарас мимоволі подумав, чи її жаль часом не награний, та відразу ж спохопився і засоромився через такі думки. Аленка розплакалася відразу, як обійняла Карін, неперервний потік сліз лився по обличчю і скапував на підлогу. Якою безрадісною і тяжкою не була б зустріч обох подруг, Тарас зміг передихнути. Як головний актор у виставі, який на секунду отримує перепочинок перед наступною сценою — у тіні на краю сцени, поки світло рефлектора вихоплює не його, а когось іншого, того, хто грає другорядну роль. А тоді він подивився на Прелца і пересмикнувся.

Його очі... Його очі дивилися прямо на Тараса, здавалось, у цей погляд було вкладено надлюдські зусилля. На його чолі з’явилися дрібні краплини поту, застигла поверхня шкіри напружилася, наче мʼязи, сховані під нею, шукали звʼязок із мозком і щоразу капітулювали перед тим, як його налагодити. Тарас нахилився над хворим, поки Карін хлипала, а Аленка плескала її по плечах і спині, примовляючи:

— Все буде добре, Карін, от побачиш...

Аленка видобула зі своєї сумочки хустинки і промокала сльози на обличчі зламаної жінки, хоча їй самій було ой як нелегко.

Тарас взяв мляву руку, погладив її...

— Ну, що, друже, — мовив ніжно і тихо, звертаючись лише до Прелца, якби той міг чути, і нахилився, ніби сподіваючись, що той відповість пошепки.

— Ґлллххх... — вилетіло з губ Прелца, і Тарас рефлекторно відсахнувся.

— Ви чули? — запитав він, хоча питання було зайвим.

Карін поквапилася повз Тараса, відштовхнула його, обняла чоловіка за шию і притиснула до себе.

— Райко! Що ти сказав? Що ти сказав?

Жінка обіймала його так міцно і так сильно трусила його головою, що Тарас злякався, щоб вона не заподіяла чогось хворому: вона ніби збиралася витрусити з нього слова.

— Кажи, кажи... — повторювала вона, мов непритомна, і Тарас ледь поплескав її по плечі.

— Карін, спокійно, спокійно...

Аленка стояла позаду. Тепер це була не надломлена подруга, а лікарка. Тарас уже бачив це несподіване перевтілення, і найкраще в ньому було те, що ота раніша Аленка нікуди не дівалася, залишаючись так само щирою. Вона махнула головою, відкликаючи Тараса вбік.

— Що сталося?

— Він щось сказав. Спробував сказати.

— Ти впевнений?

Тарас кивнув.

— Я йду по лікаря, — вирішила Аленка, даючи пальцем і губами знак пильнувати за Карін.

Та це виявилося необов’язковим. Коли Аленка вийшла, а Тарас обернувся до ліжка, Карін спокійно сиділа і тримала чоловікову руку у своїх долонях, як і тоді, коли інспектор уві­йшов у палату. Прелц лежав нерухомо, лице його було непорушним. Він хотів щось сказати... але дротики не зʼєдналися.

— Як він? — запитала Аленка, коли Балажич повернувся з палати.

Балажич похитав головою. Товстун Балажич, за чиєю дружиною, єдиною, не впадав Прелц, якщо вірити його словам. Коли Аленка привела Балажича в палату, лікар бадьоро кивнув Тарасові, і якби чоловікові довелося вибирати наймилішого лікаря на тій новорічній забаві, він би вибрав саме Балажича.

— Мілане, скажи щось, — попросила Аленка. — Ти вчився сім років не для того, щоб хитати головою.

Балажич зітхнув і заговорив, прикриваючись латинськими термінами. Тарас не зрозумів і половини, однак здогадувався, що лікар не каже нічого доброго.

— Інтрацеребральний крововилив... — перелічував він, — ...гіпертензія... аневризма... таламус... васкулярна вада... — чи щось схоже, — ...васкулярна фістула...

Балажич утомився, виголошуючи діагноз, і він, і Аленка мали змучений вигляд. Якийсь час вони мовчали, а тоді Балажич обізвався, дивлячись на Тараса:

— Я не знаю, що він хотів сказати, але ви були останньою людиною, яка чула його голос.

— Він не зможе говорити чи...

— Прелц мертвий, — пояснила Аленка. — Сьогодні, завтра, через рік...

Вона знову заплакала.

Балажич кивав головою і зітхав.

— Це швидше станеться завтра, а не через рік. І якщо чесно, коли б мені довелося зазнати чогось подібного, я просив би тільки, щоб це швидше закінчилося. Того, що сталося з бідолашним Райком, я б нікому не побажав.

Балажич поплескав Аленку по спині, потиснув Тарасові руку і рушив коридором. Через кілька кроків обернувся і мовив:

— Інспекторе, я знаю, що зараз не час, та все ж... Ви вже знайшли вбивцю тієї жінки?

— Ні, — відповів Тарас.

— Нехай щастить.

Аленка і Тарас опустилися на крісла, і кілька секунд по тому, як затихли кроки лікаря, було чути лише хлипання жінки. Тарас почекав, поки дружина заспокоїться, і простягнув їй хустинку.

— Під очима чорно.

Аленка з вдячністю взяла її і як змогла, так витерла косметику.

— Наш відпочинок, ми мусимо... — заговорила жінка.

— Все гаразд, я розумію, — сказав Тарас.

— Ні, ми нічого не відмінимо. Ми цього року поїдемо, хай навіть світ завалиться. Ми його просто скоротимо, добре?

Тарас кивнув. Хоча б так.

— А ти знаєш, де це сталося? — запитав він.

— Мабуть, на роботі. В кабінеті чи де... не знаю.

— Я не зрозумів, що сказав Балажич. Чому з ним стався інсульт?

Аленка зітхнула, вона вже взяла себе в руки.

— Ніхто не знає. Тріснула судина. Чому? Тисяча причин.

Жінка підвелась і подивилася на нього.

— Ходімо, попрощаємося з Карін?

Розділ 24

Цього ранку Тарас пропустив ритуал перегляду газет і відразу взявся за написання звіту про розмову з Міхеличем. Усі довжелезні пояснення інспектор звів до кількох речень, видрукував звіт і перечитав. Тоді якийсь час просто сидів за столом і долонями масував чоло. В такій позі його застала Тіна, за кілька хвилин до пів на восьму.

— Що кажуть маленькі сірі клітини? — прозвучало замість вітання.

— Ти читала Агату Крісті?

— Я все читала. І Агату Крісті, і сучасні скандинавські трилери, Несбьо та інших.

— І?

— Ти маєш на увазі, щó мені найбільше сподобалося?

Тарас кивнув.