Тадей Ґолоб – Озеро (страница 39)
— Здоров.
Прийшовши на роботу, Тарас Тіни не застав. На його столі лежала записка з номерними знаками автомобіля, зареєстрованого в Любляні, а нижче було написано щось дрібнішим почерком, тож Тарас, аби прочитати написане, мусив тримати аркуш на відстані випрямленої руки: Іва Паска. Кумедне прізвище, подумав Тарас, і саме тоді, коли він поклав записку назад на стіл, увійшла Тіна, витираючи руки паперовим рушником.
— Привіт, — сказала вона.
Тарас відповів і знов узяв записку.
— Я телефонувала на її домашній номер, та ніхто не відповів, тоді на мобільний, але вона постійно поза зоною, тоді на роботу... — тепер уже дівчина взяла картку зі столу, — у відділ гідротехніки люблянського водоканалу, де...
—...її теж не було, — сказав Тарас.
— Так, — кивнула головою Тіна. — А після того, як я вдалася до твоєї тактики, мені дали її електронну скриньку і сказали, що вона нібито у відпустці у Тайланді і що вона якраз має повернутися й вийти завтра на роботу.
— Моєї тактики?
— Я не мала вибору, — сказала Тіна, — здається, я їм пригрозила інспекцією.
— Молодець, — пробурмотів Тарас, і йому здалося, що дівчина почервоніла, але він не зміг у цьому переконатися, бо вона сіла за комп’ютер і стала клацати на клавіатурі.
— Я їй написала п’ять хвилин тому...
— І, звичайно, не отримала відповіді.
— Насправді ні...
Тарас негайно підійшов до її столу і заглянув через плече. На екрані під текстом Тіни було написано: «Я в аеропорті у Франкфурті і сьогодні повертаюся з відпустки. У вас щось термінове?»
Тарас зітхнув, і Тіна вражено глянула на нього.
— Вона повинна бути мертвою, — пояснив Тарас. — Наша, як там її?..
— Іва Паска?
— Хто-небудь... Я вже подумав, що це вона — наша Джейн Доу.
Інспектор замовк, стоячи у неї за спиною, опираючись рукою на спинку стільця.
— Що їй відповісти?
— Що мені шкода, що вона жива.
Тіна зиркнула на шефа з-за плеча.
— Напиши їй, — протягнув поволі Тарас, — що нам треба терміново з нею поговорити. Наприклад, завтра о восьмій ранку.
— У неї вдома? На роботі?
— Ні, з мене досить. Я поліцейський, який розслідує вбивство, а не інкасатор. Нехай приходить сюди.
Вівторок не був підходящим днем для того, щоб завітати до Сімони Нате, директорки Центру соціального захисту у Єсеницях. Не тому, що у вівторок не було годин прийому, а тому, що вона зашивалася з роботою. «Ми займаємося людьми від народження до смерті», — відповідала вона, коли її запитували, чим же ж займаються соціальні працівники. І оскільки період від народження до смерті держава не вважала надто довгим, центри соцзахисту недавно зобов’язали займатися також похоронами. І тепер покійники приходили до них навіть із могил у вигляді родичів, які зверталися по гроші на похорон. До вже наявних проблем, пов’язаних із виплатами дітям і малозабезпеченим сім’ям, а також із захистом психічного здоров’я найбільш соціально вразливих груп (а причиною нестабільного душевного стану не раз ставала саме матеріальна скрута), додалися нові клопоти.
З погляду роботи директорки Єсениці були місцем специфічним. Округ простягався від Жировниці до кордону з Австрією та Італією, а тутешня координаторка з адаптації у соціумі (евфемізм на позначення проблем з ментальним здоровʼям) покривала також територіальні громади, які офіційно належали до компетенції Центру соціального захисту Радовлиці і Тржича. А специфічним район був через металургійний завод, що запрошував на роботу людей із слабко розвинених країн колишньої Югославії. Заводу було байдуже, що буде з людьми, коли вони відстріляються, і чиїм тягарем вони стануть. Завод був величезний і потребував стількох рук, що корінне населення з часом становило ледь третину всіх мешканців. І коли приїжджі через покоління-два прижилися, до них додались і емігранти з Косова, Албанії, Македонії... І Центр мусив найняти тимчасову працівницю, яка б відповідала за комунікацію з ними, адже прибулі розмовляли лише албанською, якої ніхто не розумів. І якщо так піде далі, сказала вона на останній нараді, тимчасова робота стане постійною.
— Хоча б якась користь із цього, — повідомила вона всім, хто зібрався за столом у її кабінеті на третьому поверсі червоно-коричневої будівлі, яку Міністерство свого часу викупило у металургів. На нараді були самі жінки.
За своєю натурою директорка не була песимісткою, та час від часу її охоплював розпач, коли вона отак сиділа за столом і не знала, за що хапатися. За проблеми пенсіонерів? Колишніх працівників металургійного, які мусили на одну крихітну пенсію утримувати себе і сімʼю? А може, за програму якіснішого батьківства, одну з додаткових сімнадцяти, яку вони виконували попри обов’язкову роботу? Вона розривалася між відділом у справах інтеграції біженок і відділом, який забезпечував безплатний хліб і теплі страви для найбільш вразливих — а ними були зазвичай чоловіки похилого віку і самотні чоловіки...
Вона зітхнула і вирішила, що перевагу мають дисфункціональні сімʼї. Сімʼї, які не знають, як виховувати дітей, не вміють розпоряджатися грішми, не володіють основними соціальними навичками, і кого треба всього цього навчити. А тоді задзвонив телефон. Хай там хто телефонує, вона дзвінку не зраділа.
— Кажуть, що це з поліції, — мовила дівчина з приймальні.
— Ти запитала, в чому справа?
— Кажуть, що хочуть поговорити з вами особисто.
Жінка ще раз зітхнула і запросила гостей нагору. Що ж їм треба? Їй не спадало на гадку нічого конкретного, хоча варіантів, звісно, було безліч, а поліцейські навідувалися не раз і не двічі.
— Добрий день, пані директорко, — привітався Брайц.
— Добрий день, — стримано відповіла директорка. Якби її не попередили, що це поліцейський, вона подумала б, що він — один із їхніх підопічних, із категорії самотніх чоловіків.
— Добрий день, — привітався Остерць.
— Може, присядемо? — запропонував Брайц, розглядаючи кабінет.
Жінка показала на стіл і два стільці. Поліцейські сіли, а директорка залишилася сидіти за своїм столом.
— Вам, мабуть, цікаво, в чому справа? — запитав Брайц і, не отримавши відповіді, почав дещо роздратовано розповідати про слідство.
—...і тоді ми вирішили навідатися у Центр соцзахисту, який відповідає за цей округ...
— Це не ми за нього відповідаємо, — обізвалася жінка.
— А хто? Хто тоді?
— Радовлиця. Бохинський напрямок покриває Радовлиця.
— Радовлиця?
Жінка ствердно покивала головою.
Брайц подивився на Остерця, який стенув плечима, і подумки облаяв Тараса. Хто відповідає за Бохинь? Єсениці? Брайц підвівся і вирушив у бік дверей. Остерць нерішуче стояв за столом, ніби не знаючи, йти за ним услід чи ні. Брайц узявся за клямку, обернувся, щоб попрощатись, і здивовано витріщився, побачивши, що Остерць за ним не пішов.
— Тобто, — обізвався він, переводячи погляд з Брайца на директорку, — ви ніяк не можете нам допомогти?
Жінка всміхнулася. Перше, чого вона навчилася на цій роботі, — володіти собою. До неї приходили люди з проблемами, які неможливо вирішити, й попри це очікували і навіть вимагали допомоги. Вони не витримували напруження, плакали, благали, погрожували. Всі, крім неї.
— Я цього не говорила, пане інспекторе, — і Брайц зауважив, що вона звернулася до Остерця «пане інспекторе», а до нього... гм-м, ні. — Я тільки сказала, що Бохинський напрямок покриває Центр у Радовлиці, а не в Єсеницях.
Директорка глянула на Брайца: «Може, сядете?»
— Я вже збирався тій бісовій бабі відкрутити голову, але все-таки стримався, — розповідав Брайц, — а тоді вона сказала, що наприкінці вісімдесятих до неї потрапила та справа. Одна жінка в останній момент заявилася в пологовий в Єсеницях, народила і наступного ранку зникла.
— Зникла? — перепитав Тарас.
— Так, ніби її вітром здуло. Вона зареєструвалася під вигаданим іменем, як потім встановили, забрала свої манатки і пішла геть.
— А дитина?
— Діти. Їх було двоє. Близнята. Хлопчик і дівчинка. Хлопчик не вижив, а малу вдочерили.
Тарас почухав голову.
— А ви...
— Так, звичайно. Її вдочерила старша пара, вони минулого року померли. Природною смертю, нічого підозрілого. І після цього...
— ...дівчина приходила в Центр, — сказала директорка. — Ми за нашими дітьми постійно наглядаємо, знаєте, і зазвичай діти підтримують з нами хороші стосунки, і навіть якщо вони розпорошуються по Словенії, буває, звертаються до нас по допомогу чи пораду. Мені здається, що ми, соціальні працівники, є важливими людьми у їхньому житті.
— І тоді ви востаннє її бачили? — запитав Остерць. Жінка кивнула.
— Коли це було?
— Десь на початку осені. Наприкінці вересня, якщо я не помиляюся.
Нам дали її адресу, номер телефону, ми їй подзвонили, навідалися до неї в Корошкі Белі, це недалеко від Єсениць... і нічого.
Тарас терпляче чекав, поки Брайц закінчить.