Тадей Ґолоб – Озеро (страница 38)

— Ох, та я не займаюсь. Я б хотіла. Якою-небудь, мені все одно... Наприклад, такою, яку роблять «Модріяни» чи Ян Плестеняк. А вам подобається Плестеняк?

— Так, дуже, — відповіла Тіна.

— Ну, от бачите. Я не знаю дівчини, якій би він не подобався. А яка пісня? Ні, ні, не кажіть, давайте я вгадаю...

Дівчина стала наспівувати, і Тіна мусила визнати, що в Барбари геть непоганий голос: «Тієї ночі в номері сто два він моє серденько украв, у номері сто два писав на моїм тілі зранене ім’я». — Вона?

— Вона, ви вгадали. І пан Міхелич запропонував подбати про все необхідне?

— Саме так.

— І як ви з ним будете розраховуватися за допомогу?

— Я не буду з ним розраховуватися, в мене нема грошей.

Дівчина захихотіла, наче сказала щось смішне, взяла печиво, яке подали разом з кавою, вмочила його в напій, піднесла до рота і відкусила шматок — щонайменший, який могла.

— Мені цікаво, — сказала Тіна, якій більше не було не­зручно, — чи ви йому взамін запропонували сексуальні послуги? Я вас попрошу відповідати правдиво, бо ми і з ним поговоримо. Та все це залишиться між нами.

— Ага, ви це маєте на увазі, — вигукнула Барбара, мовби щойно зрозумівши запитання. Вона знову відкусила шматок печива, знову міліметровий. — Так, послуги.

— Ага, — мовила Тіна.

— Але не раніше, ніж мені виповниться вісімнадцять. В Бохині ми вперше були разом. Я навіть не знала, а пан Міхелич сказав, що за такі речі з неповнолітніми притягають до відповідальності.

— Ні, — сказала Тіна.

— Не притягають?

— Ні, до відповідальності притягають лише тоді, коли неповнолітня особа має менше, ніж п’ятнадцять років...

— Правда?

— Або якщо партнер, тобто повнолітній, набагато старший. Тоді такі стосунки заборонені до вісімнадцяти років. Як у вашому випадку.

Барбара з’їла печиво і, схоже, занурилася в роздуми.

— Тоді ми зробили правильно, що почекали?

— Так.

Барбара дивилася на Тіну, наче дитина, якій щойно сказали: нічого страшного, що вона з’їла все печиво у шафці. Тіна усміхнулась, і їй здалося, ніби вона здогадалась, чому Тарас послав поговорити з Барбарою саме її. Що ж казати про інших, коли навіть Барбарині і Тінині світи були настільки різними.

— Тобі не здається, що це неправильно?

— Я ж уже сказала, що в мене нема грошей. Мені не шкода дати йому трохи любові.

«Любові?» — хотіла запитати Тіна, але вкусила себе за язик. Вона не має права.

— Не будемо про це, — сказала Тіна, — ми вам не для цього дзвонили. Ви знаєте, що в Бохинському озері, точніше в річці, яка з нього витікає, знайшли тіло молодої жінки?..

Тіна стежила за її обличчям, мімікою, очима, але не помітила нічого особливого. Дівчина вмочила печиво в каву і легким рухом струсила краплі напою.

— Що, правда?

— Так.

Чи може бути, що вона не знала? Тіна мовчала і чекала, чи не знітиться дівчина, чи не видасть, що знає про вбивство більше, але ні. Барбара відкусила черговий шматочок печива, ковтнула його, ледь прицмокнувши язиком... Тіна мимоволі подумала про оральний секс, малі губи...

— Я не знала, справді не знала. Мені ніхто нічого не розповідав.

— У газетах писали і по телевізору показували.

— Ви знаєте, я не дивлюся телевізор, — сказала Барбара у відповідь на запитальний погляд Тіни і, наче виправдовуючись, додала: — Я читаю книжки.

Дівчата кілька хвилин говорили про книжки, і Тіна довідалася імена письменниць, про яких раніше ніколи не чула.

— Любовні романи, — пояснила Барбара і знову ледь порожевіла.

І ні, вона уявлення не має, хто та дівчина, і так, у готелі вона була єдина, хто не належав до товариства з факультету біотехніки.

— Мені там було нуднувато, — зізналася дівчина, коли Тіна поклала на стіл гаманець, щоб оплатити рахунок. — Бране цілими днями був із ними, і, знаєте... — вона змовницьки схилилася до Тіни і звірилась їй як жінка жінці. — Він боявся приймати ті таблетки. Тиск...

До відділку на Прешерновій вулиці Тіна йшла пішки. Вона намагалася думати як поліцейська. Чи те, що вісімнадцятилітня дівчина валялася в ліжку зі старим чоловіком, має якийсь стосунок до тіла у воді? Скільки Міхеличу років? Шістдесят п’ять? Коли та мала народилася, він уже не був молоденьким.

Задзвонив телефон, Тіна виловила його з сумки. Тарас.

— Привіт, — мовив він, — ти де?

Тіна пояснила, що вона мала зустріч і якраз вертається у відділок.

— І?

Тіна відповіла, що не довідалась нічого такого, що, на її думку, могло б допомогти. Тарас не дав їй договорити.

— Мені здавалося, що так і є. Ти можеш перевірити номерні знаки машини, коли повернешся в кабінет?

Тіна взяла ручку і записала їх.

— Як думаєш, чия це машина? — запитала вона, однак Тарас уже, мабуть, відклав телефон, не завершивши виклику. З апарата долинала музика. Що це, Бон Джові?

В інспектора був хороший настрій, попри те, що для цього не було жодної підстави.

— Отож і ця нитка нікуди не веде, — чоловік спробував це проспівати на мелодію пісні «Bed of Roses»[25].

Тарас дочекався кінця композиції, тоді знайшов під кермом кнопку для перемикання станцій, кілька разів натиснув на неї: з рок-хітів спеціальної радіостанції він потрапив на третю програму державного радіо, послухав кілька тактів, рівно стільки, щоб зрозуміти, що йому не подобається, і повернувся до рок-шлягерів. Якраз тоді, коли зазвучала «Poison»[26] Еліса Купера, задзвонив телефон, і Тарас, не дивлячись на екран і не зменшуючи звуку музики, натиснув на кнопку виклику.

— Йоу...

— Тарасе, — почулося в трубці. Аленка і її голос були такими, що йому на мить стало соромно за оте «йоу» і за галасливого Купера. — Ти вже чув?

Тарас скрутив звук радіо.

— Що я мав почути?

Коли вона йому телефонувала і говорила таким голосом (а це траплялося донині три-чотири рази), він лякався, що сталося щось із доньками. Він себе переконував, що вона б у разі трагедії не починала речення з репліки «Ти вже чув?», але це не допомагало.

— Що я мав почути? — нетерпляче повторив Тарас, перш ніж вона встигла щось сказати.

— В Прелца інсульт.

Це було негарно, але Тарасові відлягло від серця.

— Півгодини тому, на роботі.

— У якому він стані? — запитав Тарас.

— Інсульт. Я подзвонила до Балажича... Ти його пам’ятаєш? Балажич працює в неврології, але він не захотів розповідати про Прелца. Лише те, що стан важкий.

Тарас і Аленка попрощалися недалеко від Троян, і коли інспектор поклав телефон, то подумав, що до Любляни йому залишилося двадцять хвилин їзди, і настрій у нього й далі був чудовий. Він посилив звук радіо, і хтось уже заспівав «Hot in the city, hot in the city tonight...»[27], що дивно контрастувало із засніженим краєм, яким він їхав.

Розділ 22

Коли Брайц і Остерць увійшли до кабінету, Тарас і Тіна зависали в Тіниному комп’ютері... Точніше, Тіна сиділа і друкувала, а Тарас стежив за екраном за її спиною. Остерць іще встиг почути, як Тарас сказав: «...не інкасатор. Нехай приходить сюди».

Тіна надрукувала текст і вибрала опцію «Надіслати». Відповідь не забарилася.

Тарас похитав головою, Тіна ще щось написала, тоді обоє зачекали, і лише коли відповідь надійшла й, очевидно, була такою, на яку він і сподівався, інспектор обернувся до колег: