Тадей Ґолоб – Озеро (страница 36)
Директор махнув рукою у повітрі.
— Повернімось до нашої теми. Уявили собі картину: вантажівки, які вишикувалися перед шлагбаумом серед ночі? Це не метафора. Вони справді там стоять і ведуть зворотний відлік.
— Приблизно уявляю.
— А тепер від загального до конкретного. Те, про що я вам розповідаю, не є жодним секретом. Всі про це знають, навіть уряди, й останнім часом ведеться багато розмов про ініціативи для розвитку нових антибіотиків, але ви ж знаєте, як це все відбувається — дуже поволі. Попри це ми, фармацевти, зарухалися. Не дуже сильно, не дуже амбітно. Скажімо, генеральне прибирання перед початком ремонту у квартирі. Нещодавно, десь рік тому, і ми в «Салубрісі» вирішили оживити наші старі ліофілізовані культури, які зберігаються при мінус вісімдесяти градусах...
Тарас, звичайно, не мав поняття про те, що таке оте «ліофілізовані», та Міхелич розповідав не для того, аби Тарас розумів.
—...і дозволити студентам мікробіології та біотехнології займатися ними. Мета? Оживити культури бактерій, довести їх до кондиції, проаналізувати середовища для їх вирощування, нашу апаратуру для вимірювання, перевірити, чи клітини ще виробляють основні природні діючі речовини... Тобто просто провести підготовчу роботу, без якихось очікувань, нічого особливого.
Тарас випив свою каву і похитав головою, коли директор запитав, чи не приготувати ще одну.
— Отож ми звернулися до факультету, факультет нам прислав чотирьох студентів, яким ми вручили «non-disclosure agreement»[23] і відправили їх в наше розпорядження. Ви знаєте, що означає така угода?
— Що результати вашої співпраці становлять таємницю, — відповів Тарас.
— Так, тобто це означає, що вони — наші. Про всяк випадок. Ви цікавитеся хімією, інспекторе?
— У цей момент чи взагалі?
Старий чоловік усміхнувся і кивнув головою.
— Вас зацікавить те, заради чого я вас запросив сюди...
Міхелич узяв у руки фломастер, щось підкреслив на картці і віддав її Тарасові.
— ...ось воно.
Перед Тарасом простяглася низка літер і цифр, між якими стояли тире, дефіси і дужки. На одну-дві секунди, а тоді Міхелич поклав папір назад на стіл.
— Я сподіваюся, що у вас не фотографічна пам’ять, бо інакше я мусив би наказати вас убити.
Директор засміявся і замовк, глянувши на незворушного Тараса.
— Вибачте, невдалий жарт.
— Це формула нового антибіотика, якщо я все правильно зрозумів?
Міхелич кивнув.
— Не нового антибіотика, а найефективнішого нового антибіотика на планеті.
Він замовк і дивився на Тараса.
— Ну, принаймні ми вважаємо, що він може бути найсильнішим.
— Я підозрюю, що ви відкрили його не в Бохині?
— Ні, ні... Я попрошу ще трішечки терпіння. Після цього ви все зрозумієте, побачите всю картину, щоб зрозуміти, щоб не втручатись у проект, більший, аніж що-небудь у вашому, моєму, чиєму-небудь житті.
Міхелич постукав суглобами пальців по столі, потім стулив їх у кулак.
— Ви вірите в дива, пане інспекторе?
Тарас заперечно похитав головою.
— Радше у випадковості.
— А скільки має бути випадковостей, щоб сталося диво?
Тарас не відповів, і директор витягнув із шухляди ще один аркуш паперу, поклав його на стіл і продовжив, дивлячись то на нього, то на Тараса.
— Що станеться, коли зачинити в лабораторії чотирьох студентів, які з часом втомлюються? Один із них вирощує культуру XPZ79.1989.FTC14 у середовищі А, клітини якої відфільтровує, бо антибіотик за рецептом зв’язується в оклюзивні тільця всередині клітин...
Міхелич говорив швидко, без пауз та інтонацій, ніби наговорював текст для телевізійної реклами про медпрепарати, у якій актор, що читає текст, намагається в якнайшвидшому темпі прочитати оте визначене законом «порадьтеся з лікарем або фармацевтом».
— ...інші середовища він зібрав у пляшечку Шотта і поставив її за лінію, яка розмежовує матеріал, призначений для утилізації, і свіжі матеріали. Він її не позначив, а середовища в усіх пляшечках однакового кольору. Вночі хтось, швидше за все прибиральниця, тобто пані, яка перед цим десять років пропрацювала в Німеччині і звикла там до порядку, протираючи полиці, непозначену пляшечку з використаним середовищем А переставила через лінію до інших пляшечок.
Директор усміхнувся.
— Бідолашна, десять років пропрацювала в Німеччині, поки в неї не закінчилась віза і вона не мусила повертатися назад, на південь. І якщо б вона якогось наступного дня не запитала, чи мусить прибирати на столах, ніхто нічого й не зауважив би. Отож, відповідно до протоколу, той другий студент у використане середовище А в непозначеній пляшечці прищепив свою культуру. Результат: швидке розмноження при тридцяти семи градусах Цельсія, не в мікроаеробних умовах, і коли він виміряв продукцію ефективної речовини за допомогою детектора HPLC, хроматограф виявив чотири додаткові штуки, яких там не повинно було бути.
Директор нахилився до Тараса і довірливо прошепотів:
— Якщо сказати по-простому, то він завалив експеримент.
Міхелич випростався і шпарив далі.
— Продовження тієї історії — такий самий детектив, як мікробіологія і хімія. Як діятиме людина, котра помилилася? Може визнати помилку, може спробувати перекласти провину на іншу людину. Наш студент зібрав клітини, які виросли, бо це була остання віала і він мусив мати хоча б якісь клітини. Навіть якщо експеримент не вдався, бактерії слід зберегти. І оскільки основного, двічі використаного середовища А з основними трьома культурами й додатковими чотирма він викинути не міг, бо воно не відповідало стандартним операційним процедурам і фармакопеї, і не міг його поставити на місце, бо всі знали, що він працює саме з ним, то вилив його в колбу третього студента, чиїм завданням було за допомогою ензимів змінити компоненти, вирощені в середовищі. Так третій студент, який щойно в понеділок прийшов у лабораторію, піддав концентровану фракцію у своїй колбі ензимній реакції в мікроцентрифузі, та помилився і приготував розчин, удесятеро сильніший...
Міхелич підвів голову й останні кілька слів сказав із нормальною швидкістю і навіть дещо збентежено.
— Він навіть не був винен. Йому для роботи підсунули дешеву суміш складників. Оригінальний чистий розчин коштує чотири тисячі п’ятсот євро, а двісті міліграмів, які він отримав від нас, коштують п’ятдесят чотири. Ви ж розумієте, для магістерської роботи цього достатньо.
Директор знову перейшов на повчальний тон.
— У процесі реакції з середовища, в яке він висіяв свою культуру, почали виділятися речовини зеленого кольору, а не очікувані світло-жовті. Він у паніці кинув центрифугу у ванну, нагріту до шістдесяти п’яти градусів.
— У паніці? — запитав Тарас.
— Люди так роблять, — сказав Міхелич. — Це не логічно, але так є, наприклад, палимо докази, щоб їх позбутися. Коли він жбурнув центрифугу в гарячу воду, до нього дійшло, що цим він нічого не доб’ється. Тому він виловив центрифугу і побачив, що вона стала рожевого кольору. Не зеленого, а рожевого. І що йому робити? Вилити вміст він не міг, бо всі центрифуги обліковані, крім того, в лабораторії нема зливів. Через колір він не міг накрапати отримане на тестові культури, бо це кожен би помітив. Отож що він зробив? Перш ніж одягнути скафандр, він пішов у лабораторію, покликав студента номер чотири і запитав, чи не можна скористатися його запасними пластинами, на які він би накапав воду. Результату не буде, а пластинки з рожевим кольором він потім нишком очистить в автоклаві і все буде шито-крито. І якби той четвертий студент погодився, наша історія на цьому обірвалась би і ви б нами не зацікавилися.
Тарас терпляче чекав.
— Тому студентові саме прооперували грижу...
Директор розсміявся.
—...бачите, існують люди, яким доводиться заглянути до каси мінохорони здоров’я трохи раніше, ніж їм виповниться сімдесят вісім. І оскільки в травматології, де студент номер чотири лежав кілька днів, водилися лікарняні інфекції, він, як мікробіолог, зібрав зразки з кількох милиць, а також зі своєї руки і потім у лабораторії без відома директорки займався культурами, які виростив. Серед них —
Міхелич підвів голову і відклав аркуш паперу.
— ...там було, якщо відкинемо спеціалізовані терміни, все мертве.
Директор замовк і, наче втомившись від пояснень, відкинувся на спинку шкіряного фотеля.
— Ми витратили півроку, поки розшифрували експеримент і повторили його.
— І що ви робили в Бохині? Ви ж, мабуть, не готували рожевих розчинів?
Міхелич усміхнувся.
— Ні, ми домовлялися про умови
— Про гроші?
— Ні, зовсім ні. Грошей буде достатньо, тільки щоб не розгулялася заздрість. Ми домовлялися про те, кому приписати заслуги і як представити всю історію. Ми ж не можемо розказати, як усе було насправді, так, як я зізнався вам. Ви ж знаєте, як це звучатиме? «Після багаторічної співпраці між...» і бла, бла, бла.
— Ага...
— Саме так, пане інспекторе, саме так: ага!
— Ну, все ж, про які суми йдеться?
— Якщо клінічні дослідження дадуть такі самі результати, в чому ми майже не сумніваємося, і після всіх міжнародних перевірок і дозволів... Я думаю, для початку сто мільярдів євро.