Тадей Ґолоб – Озеро (страница 35)

Тарас привітався, і Міхелич кивнув секретарці. Тарас попросив еспресо лунго. Міхелич воду і сік.

— Де сядемо?

Господар кабінету дивився на кабінет так, наче вперше його бачить.

— Там? — і показав на журнальний столик.

Тарас кивнув і обрав крісло.

— Як минули вихідні?

— Добре.

— Я чув, ви спортсмен.

— Звідки?

Міхелич перелічив кілька Тарасових альпіністських подвигів, і було неприємно, що речення він продовжив, називаючи пізніші інспекторові спортивні заняття, хоча Тарас про себе ніколи не розповідав як про марафонця чи лижника-бігуна. Міхелич при цьому заглядав у папірець на столі.

— Я завжди готуюся до...

Старий наморщив чоло, а тоді видув повітря з губ, ніби докоряючи собі, що зробив щось не так.

— Я хотів сказати, що я завжди готуюся, перш ніж братись за якусь справу, але це ж не справа?

— Для мене ні, — відповів Тарас. — Ми у поліції називаємо це опитуванням.

Секретарка принесла напої й запропонувала до кави цукор і молоко. І від цукру, і від молока Тарас відмовився. Міхелич зробив ковток соку, запив водою і відкинувся на спинку свого фотелю, чекаючи, коли Тарас ковтне кави.

— Отож що вас цікавить, пане інспекторе?

Але ж це ви мене попросили приїхати до вас. Ви начебто хотіли щось мені розповісти.

Міхелич усміхнувся.

— Маєте рацію. Я справді просив вас зустрітися зі мною.

Він переплів пальці рук і звів докупи великі пальці.

— Я хочу вас попросити вести розслідування скромно. Не тільки тому, що я був у Бохині з... подругою, ні, ні, це не ­бо­зна-яка новина. Тиждень тихої мстивої мовчанки вдома, але я й так часто у відрядженнях. Ви ж не читаєте жовтої преси.

— Навіщо?

— Так, ви маєте рацію. Я теж не читаю. Але тут дещо інше... У вас є час для трохи довшої розмови, пане інспекторе?

Тарас кивнув головою.

— Розмова довга, бо... У грі такі високі ставки, що було б безвідповідально з мого боку, якби через слідство, яке ви мусите провадити... ми все втратили. І тому... — Він підняв руки, розкриті долоні повернулися до Тараса. — ...правда і нічого, крім правди. Ну ж бо. Від Адама. Ви, може, цікавитесь трохи медициною? Краще, якщо так, бо інакше наступні п’ять хвилин вам видадуться дуже нудними.

Міхелич не чекав відповіді, швидко ковтнув соку, тоді води, знову відкинувся на спинку і почав, прикривши повіки:

— Ви знаєте, людство... — він усміхнувся і на мить розплющив очі. Рівно настільки, щоб додати: — Я ж попереджав — від Адама.

Він знову прикрив очі і продовжував:

— Отже, людство має багато проблем, проблем зі здоров’ям, які можна за інтенсивністю зобразити у вигляді кривої. На тій кривій буде невелика кількість людей з нагальними проблемами, потім розмір тих проблем зменшується і тягнеться довгий хвіст клопотів, які з часом стають тільки більшими. Я маю на увазі нові патогени, які через глобалізацію поширюються світом. Наприклад, Ебола. Якщо зими ставатимуть теплішими, вони перезимують і будуть розмножуватись. Якщо були інфекції у Великій Британії, то вони з великою ймовірністю будуть і в нас. Так само і з вірусами, які завжди жили у лісах, де ніколи не було багато людей, а тепер ці території заселяються...

— ВІЛ? — запитав Тарас.

— Так, ВІЛ — один із таких перших випадків. Якогось дня на ті території прибуває багато людей, у яких народжується багато нащадків, які знову ж таки розселяються по планеті. Уявляєте? У лісі, де споконвіку не було жодних змін, з’являється щось нове, уявляєте, яку гостину влаштували собі комахи і паразити? Це ж така нагода для стрибка захворювань, про існування яких людство навіть не підозрювало, тим більше про наслідки, що їх вони провокують. Щось схоже нещодавно трапилося в Бразилії, де вирубали ліс, побудували міста, і в тих краях діти раптом стали хворіти на страшну хворобу. Що відбувається? Маму кусає комар, переносить у її тіло вірус, який при вагітності передається зародкові й починає розмножуватися у його мозку. Народжуються дефектні діти, і якщо вони виживуть, то з недорозвиненим мозком. Це приклад хвороби з хвоста тієї кривої.

— Ви маєте на увазі вірус Зіка?

— Звичайно.

Директор зробив коротку паузу, ніби хотів дати Тарасові час на роздуми й усвідомлення сказаного.

— І ті маленькі проблеми, яким ніхто не надає уваги, розмножуються, ніби жаби. Якщо не з’їсти супу з пуголовків на сніданок, коли вони маленькі, ввечері буде ціла кімната жаб.

Міхелич подивився на інспектора, наче викладач, який пильнує, чи студент стежить за матеріалом.

— Та пуголовки, про які я говорю, для нашої історії не важливі.

— А жаби — так, — ствердив Тарас.

— Так, жаби. Проблеми з іншого боку кривої.

Міхелич усміхнувся і відразу ж посерйознішав, став говорити швидше, наче за ним гналися.

— Ще одна гостра проблема людства — антибіотики, тобто резистентність до них. Це не проблема з хвоста, бо вона стосується мас. У західному світі населення старішає, за останні п’ятдесят років не було жодної серйозної епідемії грипу, яка вдарила б по людях, котрим понад шістдесят п’ять — сімдесят років. У Японії, наприклад, майже шістдесят відсотків населення становлять особи за п’ятдесят. Найбільше грошей іде на охорону здоров’я саме цієї групи.

Міхелич похитав головою.

— Тобто моїх однолітків. Від препаратів для зниження холестерину і цитостатиків до віагри. Це все ліки, яких ви, приміром, ще довго не потребуватимете.

— Дякую, — сказав Тарас і подумав про свого лікаря, який на останньому обов’язковому огляді брав аналіз крові.

«У тебе підвищений холестерин, — бурмотів він, — але, знаючи твій стиль життя, думаю, нема сенсу мучити тебе якимись таблетками».

«Я б їх не приймав», — відповів Тарас.

— Чи знали ви, — продовжував Міхелич, — що найбільша частина грошей, які держава витрачає на лікування, припадає на останній рік життя людини?

Тарас цього не знав.

— Можу проілюструвати: у випадку чоловіків це означає, що від першого і до сімдесят сьомого року життя вони здорові, а за останній рік життя хворіють і використовують вісімдесят, а може, й дев’яносто відсотків з медичного бюджету за все життя. Частина йде на знеболювальні, тоді на лікування раку і, зрештою, інфекцій. Інфекції слизових, дихальних шляхів, сечовивідних, шкіри, післяопераційні інфекції. Одне слово, бактерії.

Міхелич помовчав і кілька секунд дивився Тарасові в очі.

— І в цей момент в історію вступаємо ми.

Директор випив сік і знову сполоснув рот водою.

— Антибіотики. Для лікування інфекцій ми використовуємо дуже багато антибіотиків, чия ефективність неймовірно швидко знижується. Зростає кількість культур, стійких до антибіотиків. У лікарнях є культури, резистентні майже до всіх антибіотиків, окрім єдиного, дорожезного, що його виробляє одна компанія і продає за неймовірні гроші, а призначають його пацієнтові лише після консиліуму, на якому оцінюється вартість продовження життя людини, витрати на лікування... Одне слово, якщо вам більше сімдесяти років і сімейний лікар, який ухвалює рішення, — не ваш знайомий, не сподівайтеся, що вам його дадуть. Ага, я забув згадати про ще одну групу тих, хто приймає антибіотики. Через тривалу дегенерацію населення західного світу, де вже не працює природний відбір, народжуються діти з муковісцидозом і схожими захворюваннями, які потребують антибіотиків. Lifelong-програма[22] означає, що ви повинні безперервно приймати антибіотики. Всі вони і мільйони, мільярди інших живуть... живемо за антибіотик до смерті.

Тарас дещо про це читав, але завжди вважав, що це журналістські перебільшення.

— Чому ж нема нових антибіотиків? Чому їх не роблять, якщо їх можна продавати за чисте золото? Тому, що їхнє виробництво — ще дорожче, не по-людськи дороге; я говорю про десятки мільярдів доларів чи євро. А їхній патент триває десять років. І через десять років після того, як ви в нього вклали тонни грошей, з’являються дженерики, як ми. Три­дцять першого грудня о двадцять третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин і п’ятдесят дев’ять секунд там, унизу, вже стоять вантажівки, — директор махнув рукою у бік вікна, — набиті препаратами, необхідними дозволами і ввімкненими двигунами, й опівночі вони — гоп!

— Ви говорите про аналоги? — запитав Тарас.

— Так, про дженерики. Їх не так важко зробити, коли в тебе на столі лежить оригінал. Але оригінальний препарат — це інша історія, і тому я обома руками за державу. У цьому й завдання держави — фінансувати речі, яких приватний сектор ніколи не зміг би, поміж іншого — науку, яка потім продає патенти виробництвам, на яких виготовляють радіо, телевізори, айфони, гортекс, титанові пластини для зламаних кульшових суглобів та колін і антибіотики. Якби ми чекали на возвеличуваний приватний сектор, нічого ніколи не з’явилось би, бо це невигідно. Ви знаєте «Novartis»?

— Компанія, яка купила «Lek» і є вашим конкурентом?

— Не тільки нашим. Її оборот становить шістдесят мільярдів американських доларів. А «Novartis» теж виробляє дженерики. Ніколи б не подумали, правда?

Міхелич зупинився, ніби вкусив себе за язик.

— Ви бачите, я старий комуніст. — Директор показав на фотографію на стіні. — Комуністичної партії більше нема, нема комунізму, але я дотепер червоний... Демократія? Та ну... Наша компанія годує цілий регіон, половину держави. І, думаєте, так би було, коли працівники вибирали б директора? І хто має тоді його обирати — підприємство чи держава?