Тадей Ґолоб – Озеро (страница 34)

— Те, що ми можемо собі все дозволити. Не завдяки мені.

Аленка дивилася на чоловіка, ніби він сказав щось немислиме.

— А хіба не байдуже?

— Якщо це байдуже, тоді що не байдуже?

— Не байдуже, щó ти зробиш з лотерейним квитком, який витягнув. Окрім того, щоб ти знав, переміг ти, мій батько це визнав...

— Я переміг? Що він визнав? Він перелякався смерті, не мене. І навіть тоді не радився зі мною, а зробив так, як хотів. Та справа не в цьому. Я з ним не змагався...

Хоча, мабуть, таки змагався.

— Тепер у нас все чудово. Та не завдяки мені. Не завдяки моїм зусиллям. Не тому, що я двадцять років спливав кров’ю, двадцять років нікуди не ходив, маю на увазі гори... А чому? Бо він отак... за одну секунду.

— Ти міг би сказати, що не потребуєш його допомоги.

Тарас похитав головою.

— Якби я міг, так би і зробив, і ти б досі отам... — Тарас показав на стіл, — рахувала квитанції. Я, може, і в депресії, та не божевільний. Крім того, він помирав, і він по-своєму заборгував мені. Він заборгував тобі, але, оскільки в нас із тобою спільний рахунок, заборгував і мені... Тому... — Тарас подивився на дружину з більшим осудом, аніж цього справді хотів. — Зрештою, я не взяв нічого. Це ти все взяла.

Аленка закотила очі.

— Ясно. Якби я знала, що ти хотів до кінця життя рахувати кожен цент, перш ніж його від себе відірвати...

— Давай припинимо, — перебив її Тарас. — Це нікуди не веде. Я тобі нічим не докоряю, і якби ти мене запитала, я б сказав «так».

— Тоді в чому проблема?

— Проблеми нема.

Проблема була, бо він і тепер, через двадцять років, а з віком щоразу частіше, згадував про такі речі, як вечеря у селі Тукуче, де були останні муровані будинки, перед походом до базового табору. Власниця, непалка з племені Гурунг, на їхнє замовлення запекла дві курки. Він цілий вечір на них чекав, і, коли нарешті отримав, на двох тацях все було перемішано й посічено — від голови до пазурів, і все тверде, підгоріле і нестравне.

— Це були старі кури, — сказала жінка на своє виправдання.

І вони їх з’їли. А він зможе пригадати, чим вечеряв учора?

— Не знаю... — сказав він несміливо. — Маю відчуття, що я не налазився по скелях.

— Ну, то зроби це тепер. Запроси когось зі своїх знайомих, ти зараз навіть у кращій формі, ніж був тоді.

Тарас засміявся.

— Дякую, та це не так.

Окрім того, він і сам у голові уклав список своїх постійних, тимчасових і одноразових колег-альпіністів. Двадцять імен, з яких тринадцятеро — на тому світі. Один помер від раку, а всі інші загинули в горах.

— Кого запросити?

І все ж... Коли Тарас думав про тих дванадцятьох, за якими хоч-не-хоч мусив спостерігати всі ці роки, адже новини про їхні сходження доходили і до нього, навіть попри його бажання, його охоплювала заздрість. Безглуздо, але це так.

— Тарасе, ти не при собі, розумієш? І твої слова — зовсім не комплімент для мене. Для всіх нас. Ти заздриш мертвим?

— Я їм заздрю, бо вони жили так, як хотіли. Я не хотів би померти, звісно ж, ні, та все одно. Вони жили на повну, а я...

А він брав участь у Люблянському марафоні. Він і мільярд інших. Тарас дякував Богові за Аню і Мойцу, але вони поїхали, у них тепер своє життя...

— І слухаючи тебе, я дякую долі, що в нас народилися дівчатка. Якби в тебе був син, хтозна, що ти зробив би з нього.

— Що? Думаєш, зробив би з нього альпініста?

Аленка мовчала.

— Крім того, я не впевнений. Коли я думаю про те, що треба вставати о четвертій ранку, дві години їхати кудись машиною, щоб потім два дні дряпатися і замерзати на скелях... Може, мені просто шкода тих днів, коли мені цього хотілося... Розумієш?

— У тебе криза середнього віку, — сказала Аленка. Її голос звучав із полегшенням.

— Так, мабуть, так і є. І що тепер?

Вони замовкли, і Тарас згадав, що вони мали дивитися фільм. У фільмі власник готелю також сварився з жінкою, значно молодшою за нього. Дочкою чи дружиною.

— Я прокручу назад? — запитав Тарас, бо на екрані мінялися сцени, а Аленка жодного разу не глянула туди, та й сам Тарас не знав, про що там ідеться.

— Тобі не здається, що в тебе подібні сумніви були б у будь-якому разі? Навіть якби ти не покинув альпінізму?

— Або я опинився б серед тих дванадцятьох, і, по суті, твій старий врятував мені життя... Він зробив усе так, як треба.

Аленка вдивлялася у темний екран.

— А яка вона, та... Тіна?

— У мене з нею нічого нема.

— Знаю. Я просто питаю.

— Молода і гарна, — відповів Тарас. — Принаймні так усі кажуть.

— А ти?

Тарас стенув плечами.

— Ти ж знаєш Остерця і Брайца. Для них усяка гарна. Мені вона не здається якоюсь особливою.

Фільм перемотався на початок, і Тарас знову натиснув на «Play», запізнившись рівно настільки, що знову побігли застереження про авторські права і коротеньке відео про те, що завантаження фільму з інтернету карається законом. Сивобородий чоловік іще раз прогулявся стежиною, за ним здіймалися піщані стовпи Каппадокії, у м’якому піску яких люди видовбали собі помешкання... Вже двадцять років минуло відтоді, коли він востаннє тримався за скелястий виступ, і все одно при погляді на будь-що у формі каменю він думав про альпінізм.

— А я можу в тебе дещо запитати?

— Що?

— Чому твій старий витягнув із болота Прелца?

— Що ти маєш на увазі?

Тарас дивився на екран, на якому дія розвивалася дуже повільно, і чекав на її голос.

— Наскільки я знаю, вони не були колегами. Не було жодної потреби об’єднувати педіатричну і гастроентерологічну клініки.

— Не знаю, — сказала вона. — У них, напевно, були якісь свої домовленості. І хіба кожне «чому» мусить мати своє «тому що»? Чому це тебе стало цікавити?

Тарас відмахнувся.

— Професійна деформація. Так, просто спало на гадку.

Через двадцять хвилин Аленка вже спала, і Тарас якраз зібрався перемкнутись на спортивний канал, узяв пульт, та відклав його і став дивитися довгу важку історію про стосунки старшого чоловіка і його молодшої дружини до кінця, до другої години ночі. І впіймав себе на тому, що його думки вертаються до справи, розслідують її, що він думає про човен і петарди, Міхелича і вісімнадцятирічну повію, про історію тридцятилітньої давності з вагітною дівчиною у Старій Фужині, про ІSIS[21], озеро, про те, що думає про Тіну більше, ніж про Остерця і Брайца... І так, кожне «чому» має своє «тому що», — інспектор добре це знав.

І коли під час перегляду фільму його хилило на сон, то зараз будь-яка сонливість безслідно минула. Нумо це викорис­тати, сказав він, подивімось на сьогоднішній день звіддалік, під іншим кутом зору. Тарас підвівся, пройшовся туди-сюди кімнатою, щоб розігнати тілом кров і надіслати якісь молекули кисню у мозок. Сів, узяв зі столика якийсь папірець, можливо, рахунок, чи що, і на зворотному боці намалював озеро і місцевості довкола: Уканц, Стару Фужину, річку, яка витікає з озера, як же ж вона називається? яка через сто метрів стає уже Савою Бохинькою. Під малюнком він написав: «човен, дитина, зустріч студентів факультету біотехніки». Якийсь час вдивлявся в написане.

Може, не було нічого такого, чого він би не помітив, бо нічого й не було. Він хотів, щоб було, а насправді... Тарас зім’яв листок і жбурнув ним у телевізор, на чорному екрані якого блимало лого «Sony». Вимкнув програвач, телевізор і кілька митей посидів на дивані, ніби не міг вирішити, чи вставати, чи відкинутися на спинку і спробувати знайти збалансовану позу. Минуло чотири дні, відколи вони знайшли тіло, одинадцять, відколи дівчині відтяли голову, а вони навіть не знають її імені.

Тарас поклав пульт на тумбу під телевізором і заодно підняв зім’ятий папірець, розгорнув і подивився, що це. Може, щось важливе. Це був попередній рахунок за ремонт автомобіля, яким займався Остерць. Комплект зчеплення плюс робота — вісімсот сімдесят євро. Тарас поклав папірець на стіл. Завтра... або колись.

І в той момент Тараса несподівано осяяло, він здогадався, що міг пропустити, і навіть розчарувався. Невже воно? Невже це воно? Він пішов по свій сірий записничок, погортав його, поки не знайшов того, що шукав. Може, це дрібничка, та кожне «чому» має своє «тому що».

Розділ 20

Кабінет Міхелича був саме таким, яким годилося бути кабінетові директора фармацевтичної компанії. Директора старої школи. Робочий стіл, шкіряне крісло, акварель над столом. На столі — африканська статуетка з ебенового дерева і біля неї — така ж завбільшки матрьошка. За метр від столу — низький круглий журнальний столик і два імпозантні шкіряні крісла. А ще за кілька метрів — великий овальний стіл, довкола якого стояло сім крісел, а на стіні поруч — визнання, які отримала компанія. І серед усіх цих зображень у центрі тієї стіни красувалася велика кольорова фотографія Міхелича з маршалом Тіто. Тарас, розглядаючи Тіто, зробив висновок, що фотографію було зроблено наприкінці сімдесятих, за якийсь рік до смерті маршала. У кімнаті було також кілька шаф зі скляними дверцятами, і в них стояли декоративні книги, яких, мабуть, ніхто давно не гортав. Коли секретарка запросила Тараса у кабінет, Міхелич підвівся і як на сімдесятирічного чоловіка на диво жвавим кроком попрямував назустріч, наче перехоплюючи відвідувача перед робочим столом.

— Добрий день, добрий день, пане інспекторе!