Тадей Ґолоб – Озеро (страница 33)

— Я не можу.

На жаль, мабуть, удари, яких Яснич зазнав під час кар’єри, вплинули на його пам’ять, бо, коли вони разом ішли чогось випити, Яснич щоразу щиро дивувався, що Тарас не п’є алкоголю. І Тарас щоразу пояснював, чому бере кока-колу. І щоразу їхня з Ясничем розмова про це завершувалася запитанням:

— І що, з цим нічого не можна вдіяти?

І щоразу Тарас терпляче хитав головою.

— По одному пиві?

— Я маю роботу.

Тарас пішов по бурек на Міклошичевій вулиці.

— Кока-колу, пане інспекторе?

— Ага.

Албанець простягнув йому напій у півлітровій пластиковій пляшці і, коли Тарас відрахував півтора євро, засміявся.

— Я тобі дам іще один бурек.

— Якщо даси, я за нього заплачу.

Продавець усміхнувся і похитав головою.

— Ні, не будеш платити. Добрі люди мають допомагати одне одному.

— Я не з санітарної.

— Знаю, що не з санітарної.

Поки Тарас дійшов до машини, він уже доїдав бурек. І ні, в нього не було жодної роботи, просто він пообіцяв Аленці подивитися фільм, який вона принесла з бібліотеки.

— А ви дотепер випозичаєте фільми? — запитала Аня, коли вперше приїхала з Відня. Ніби за два місяці її відсутності все мало змінитися.

— Я й досі поліцейський, і копіювання фільмів досі заборонено, — сказав Тарас, який так і не навчився завантажувати контент з інтернету. Правда, він ніколи й не пробував.

— Це простіше простого, — сказала Аня, і Тарас їй вірив, йому просто не хотілося. А в цьому разі навіть і не допомогло б, бо фільм, який Аленка принесла з бібліотеки, був якимось шедевром, що його зняв турецький режисер і отримав за нього премію на Каннському фестивалі. Тарасові не дуже хотілося дивитися турецький фільм з англійськими субтит­рами. При перекладі, звісно ж, щось втрачається, то хай уже тоді втрачається в словенському перекладі. Хоча, з іншого боку, на словенську будуть перекладати все одно з англійської.

— Фільм іде три години, — сказав Тарас, вийнявши диск із футляра.

— Три години?

Вони вирішили подивитися половину фільму сьогодні і половину завтра. Тарас розраховував на те, що Аленка засне через двадцять хвилин від початку фільму і він перемкне на Саутгемптон–Болтон або якийсь інший так само безглуздий матч. Він був такий втомлений, що не був певен, чи зможе стежити за подіями в анатолійському селі, точніше, дивитися історію про колишнього актора Айдина, який тепер утримує невеличкий готель у селі в Центральній Анатолії, а у вільний час пише огляди для місцевого часопису і задумує книгу про турецький театр, — так писалося в анонсі.

— Тарасе, я можу дещо в тебе запитати?

— А якщо я скажу, що не можеш?

Аленка не відреагувала.

— Питай.

— Що не так?

Вона сиділа у своєму кутку оранжевого дивана, який вони купили... ох, Тарас не міг навіть згадати коли, але це точно була їхня перша спільна річ. Якісний, бо пережив усі ці роки, а разом із тим страшенно незручний. Не минало й дня, щоб Тарас, сідаючи на цей диван, не обіцяв собі, що візьме й викине його. Потрібна була гнучкість факіра, аби зручно вмоститися на ньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти мовчиш, ходиш задуманий... Більше, ніж завжди, тебе дратують деякі речі, деякі...

— Хто?

— Мої колеги-лікарі.

— Вони завжди мене дратували.

— Тепер іще більше.

— І відколи це «тепер іще більше»?

— Останні півроку, скажімо.

— Вони ж і тобі діяли на нерви.

Тарас вставив диск у програвач і сів на оранжевий інструмент катування. За багато років спроб він дійшов висновку, що найзручнішою є така поза: дві ноги викласти на стіл, сідниці змістити на краєчок дивана. Він займав її, коли дивився телевізор або читав лежачи — як керують лежачи гонщики автами на «Формулі один».

— Не так сильно.

— Що не так? Усе так...

Тарас узяв пульт.

— Я вмикаю?

— В тебе є інша?

— Є одна, без голови.

Аленка не засміялася, та й самому Тарасові репліка не звучала смішно.

— Я серйозно, Тарасе.

— Звідки в тебе такі ідеї? Я щось таке сказав... уві сні, чи що?

— Ні, мені просто цікаво. Я чомусь так подумала.

— Ну, і яка? Я ж ні з ким не знайомий.

Кілька секунд Аленка дивилася на чоловіка так, як Тарас зазвичай дивився на людей за столом у кімнаті з дзеркалом.

— Ні, неправда. А як щодо тієї новенької на роботі?

— Я її знаю три дні, а дивний я начебто цілих півроку.

Жінка відмахнулася рукою, мовляв, навіть не сперечайся.

— Я не сказала, що в тебе з нею щось є, я сказала лише, що неправда, що ти ні з ким не знайомий.

Тарас натиснув на «Play».

— Тоді що?

Побігли реклами, анонси фільмів — усе це Тарас перестрибував за допомогою пульту, доки не дійшов до застережень, написаних різними мовами, про те, що копіювати фільми — це злочин, такий самий, як зображено в коротенькому відео, де хлопець удирається в машину. Якщо вже дотримуватися точності, якось сказав Тарас Аленці, коли пішла ця сцена, того автомобільного злодюжку треба було запустити на автомобільний завод, а не в приватну машину. Ті, що стягують фільми з нету, крадуть із джерела, а не по будинках.

— Нічого, все в порядку.

То що з ним таке? Багато всього. Як їй сказати, що він почувається якось... безглуздо? Навіщо було кидати альпінізм, виснажувати себе всі ці роки, коли врешті-решт буде так, як має бути завдяки її батечкові? Вставай, працюй, займайся з дитиною, спочатку з однією, потім з іншою, оплачуй квитанції, розраховуйся за кредит, знайди заміну горам, щось, що не буде таким небезпечним і затратним у часі та грошах, — бігай, їздь на велосипеді, займайся аматорським боксом — і жени, жени, жени, поки все не перетвориться на одне й те саме... І переконуй себе, що в тебе нема вибору, що так воно є і що, зрештою, все не так і погано. Як би там не було, а на світі мільйони людей, які б радо помінялися з ним місцями. Мільярди.

Колись вони з тестем перетнулися в «Меркаторі», супермаркеті. Це був один раз за всі роки, коли вони випадково побачилися. Тарас тримав у руці кошик, бо у візку потреби не було. Старий не привітався, окинув оком вміст і запитав: «Вистачить грошей?»

— Я не розумію тебе, Тарасе, — сказала Аленка; вона не дивилася на екран, де старший чоловік ішов стежиною, а камера відкривала піщані стовпи Анатолії, чи Каппадокії, чи чого там. — Я не розумію. Після всіх цих років ми нарешті маємо гроші, ми можемо собі дозволити те, чого раніше не могли, з дітьми все добре, а в тебе депресія. Мені часом здається, що ти дражниш Бога.

Старий підійшов до невеличкої будівлі — це був готель, зайшов за стійку. Очевидно, власник.

— Але ж не моїми стараннями.

— Що?