Тадей Ґолоб – Озеро (страница 32)

— Ви вже знаєте, хто жертва?

— Ні.

Дрварич зітхнув, але по ньому не було видно, що він надто стурбований.

— Ще дізнаєтеся... Я прийшов сказати інше. Той Петан, який приходив сьогодні... Не май ілюзій. Те, що він назбирав, не зможе піти офіційним шляхом. Він це й сам знає. Він спробував через молоду колегу, — Дрварич показав на Тіну, — але тільки змарнував час. Тут одне одного не здають, правда?

— Так, звичайно, особливо тоді, коли нема кого за віщось здавати.

Дрварич кивнув дівчині.

— Звичайно. Я хочу сказати, що він не заспокоїться. Той, на кого він працює, крім торгівлі харчовими додатками, займається і медіа, він — співвласник однієї телевізійної програми, трьох радіопрограм та кількох газет і журналів. Готуйся до підступної пастки.

Невже Тарас був несправедливим до Дрварича? Але що робити з тим фактом, що він — поганий криміналіст і тому вирішив стати начальником і зайняти посаду, на якій треба ковтати всяке сміття і спускати його донизу? І з тим фактом, що в нього з часом зблякло усвідомлення того, що його мертві отримували на суді сатисфакцію рідше і пізніше, ніж Тарасові? Чи хотів Тарас бути на місці Дрварича? Чи хотів би він отримувати на сто євро більше, щоб днями нидіти в кабінеті, на нарадах, лижучи задниці то одним, то іншим? Невже Дрварич дратував його більше, ніж якийсь інший начальник?

— Хай пробує. Я не ховаю у шафі жодних мальовничих скелетів.

— Насправді всім нам через це треба готуватися до удару під дих. Це варто мати на увазі.

Дрварич обернувся до дверей, та зупинився біля Тіни і запитав її, як вона почувається на новій роботі, і перед тим, як він вийшов, вони обмінялися кількома люб’язними репліками.

— Скелети? — здивувався Брайц, коли Дрварич зник за дверима. — Про які, на бога, скелети він говорив?

Тарас не відповів. Подивився на таблицю і записані на ній пункти поглядом людини, яка змогла скласти докупи кілька пазлів і тепер намагається зрозуміти, яка картина за ними ховається. Даремно. Кілька пазлів із хтозна-скількох, і невідомо, чи вони взагалі з цього набору.

— Тарасе, нарешті! — озвався з-за свого комп’ютера Брайц. — Я знайшов. П’ятсот дев’яносто євро за комплект зчеплення. Про ремонт я теж домовився.

О дванадцятій вони обідали у «Максі-маркеті». Були роки, коли навіть ця їдальня була для Тараса занадто дорогою, і він їв приготовані вдома сандвічі або йогурти з бананами і подібні штуки. Коли він заходив, щоб з’їсти рагу, в нього завжди потім були докори сумління; і навіть нині, коли міг собі без проблем дозволити набагато кращі ресторани (наприклад, сусідній «Maxim», якби раптом забаглося побути в Петановому товаристві), він обідав серед студентів і пролетарів. Тарас узяв курку з рисом, Тіна те саме, а Брайц і Остерць — гуляш і поленту.

Коли вони сіли, Брайц почав мудрувати, що по добрий гуляш треба ходити у громадські місця, бо... Тарас його не слухав, він сидів навпроти Тіни.

— Тарасе, навіщо ти написав на дошці «петарди»? — запитала дівчина.

Інспектор якраз відкусив шматок курки і намагався не ковтнути його занадто швидко. Відколи народилися доньки і завжди на все бракувало часу, в нього почалися проблеми з тим, що він усе надто швидко ковтав, тож їжа застрягала в стравоході. І навіть тепер, коли жодної потреби їсти на ходу не було, звичка залишилася. Цього разу йому вдавалося стримуватись.

— Ти пам’ятаєш, що сказала та стара жінка, з котом і собакою?

— Про петарди?

— Так.

— Вона сказала, що коли вони приїхали, десь о четвертій, то почали стріляти.

— Ні, вона цього не говорила.

Тіна запитально подивилася на Тараса.

— Вона сказала, що вперше почула стрілянину, коли вони приїхали.

— Так, і?

— Вистрілило раз чи два, і вона тоді взагалі не була впевнена, що це петарди, доки знову не почали стріляти перед Новим роком. Коли ви пішли перевірити човен, я розмовляв із тими двома, і вони розповіли, що купили петарди лише десь за день-два до Нового року. Один із них забув їх у Любляні, і вони поїхали по нові в Радовлицю.

Тіна відклала ніж і виделку на порожню тарілку і ледь відсунула її від себе. Тарасова тарілка теж спорожніла.

— І що нам це говорить?

— Це нам говорить, що ту петарду 23 грудня кинув хтось інший. Хтось, кого наш свідок, очевидно, не помітила. Якщо це була петарда.

— Це наша «Varta»?

Тіна допитливо дивилася на Тараса. Брайц і Остерць цілком віддали себе гуляшу. Остерць, не дуже криючись, у півфіналі нападу на тарілку виколупував зубочисткою шматки м’яса з проміжків між зубами. Брайц відламав шматок хліба і відправив гуляти по соусі... Вони вже давно позбулися професійного інтересу, що не так погано. Розслідування може затягнутись, і якщо в нього кидатися з головою, як, очевидно, робить Тіна, сорок два кілометри не пробіжиш. Тарас подивився на Брайца — гуляш стікав з його нижньої губи по підборідді... Говорити з ним про марафон було не дуже доречно.

— Сподіваюсь, це хоч щось, — відповів їй Тарас. — Краще хоч щось, аніж нічого.

Коли вони повернулися в кабінет, інспектора зустріла мелодія дзвінка на телефоні, який Тарас забув на столі. Телефон затих, перш ніж Тарас устиг його взяти. Номер починався на міський код Целя. Тарас перетелефонував, відповіла секретарка Міхелича.

— Пане Бірса?

— Слухаю?

— Запишіть цей номер. Я її попередила, що ви будете телефонувати.

Тарас записав, подякував і вже хотів завершити розмову, але секретарка його перебила.

— Пан Міхелич хоче з вами поговорити. Хвилинку...

Вона почекала кілька секунд, поки директор узяв слухавку. Не вітаючись, як людина, що не звикла марно витрачати час на всякі люб’язності, він перейшов до справи.

— Інспекторе, я не можу вам перешкодити втручатися в речі, які до вашої справи не мають жодного стосунку, і тим паче й не хочу вам завадити. Тому даю вам номер нашої... так би мовити, приятельки. Але оскільки на кону серйозні речі — і ви маєте рацію, я всі ті дні і ночі пробув у Бохині, — я хотів би вам їх пояснити.

— Будь ласка.

— Я не можу говорити про це по телефону. Чи вам не було б складно приїхати до нас у «Салубріс» у Словенські Кониці? Наприклад, післязавтра об одинадцятій?

— Зараз гляну...

Тарас відвів слухавку від вуха і навмисне пошарудів паперами на своєму столі. Він іще трохи зачекав, а тоді відповів:

— Так, добре.

Інспектор попрощався, поклав слухавку і, підводячи погляд, помітив, як Тіна намагається приховати усмішку.

— Що?

— Нічого...

— Що таке?

— Ти шелестів паперами, щоб схоже було, ніби ти шукаєш... як це називається?

— Що? Діловий щоденник?

— Так, мабуть. А сьогодні ще хтось користується тими... діловими щоденниками?

Вона взяла мобільник і кілька разів провела по ньому пальцем. Звичайно, нічого не було чути.

— Ти не повіриш, але я розмовляв із чоловіком, старшим за мене.

Тарас показав їй язика і впіймав вражений погляд Остерця, який щойно завершив телефонну розмову.

— Центр соціального захисту в Єсеницях. Я домовився про візит.

Тарас кивнув головою.

— Щодо тебе...

Обернувшись до Тіни, простягнув їй аркушик.

—...це номер супутниці Міхелича. Зустрінься з нею і спробуй дізнатися щось корисне. Найперше, чи вона жива.

Дівчина взяла аркушик двома пальцями, великим і вказівним, невимушено, з натяком на кокетування. Вперше, відколи її побачив, він подумав, що риси її обличчя гармонійні. І дуже ймовірно, що завеликі очі якось по-особливому прикрашають її.

Розділ 19

О пів на десяту вечора Тарас лежав у калюжі власного поту на підлозі спортивного залу середньої школи в цент­рі Любляни і збирав сили, аби розплющити очі. Він радів, що тренування завершилось. І міг привітати себе з тим, що витримав, що зробив увесь круговий тренінг, пройшов усі етапи і навіть той смертельний: стрибок з гімнастичної стійки на великий мат з перекидом, а тоді стрибки обома ногами через чотири перешкоди. Щоразу він собі обіцяв, що цей етап він пропускатиме, але обіцяне залишилося обіцяним. Поки йому не порвуться зв’язки в колінах. З молодшими таке вже ставалося, і якщо настане його черга, тоді й перестане. Щоправда, молодшим коліна прооперували, і вони повернулися, а він не повернеться. Тарас підвівся з підлоги і поклав мат на купу інших.

— Підемо чогось вип’ємо, Тарасе? — запитав Яснич, начальник приватної служби охорони, колись серйозний боксер у середній категорії. Яснич, як і Тарас, приходив у зал тричі на тиждень, але навіть близько так не виснажувався. Він спочатку розігрівався, вішав боксерську грушу і бив по ній у двохвилинних інтервалах. Робив десять підходів, пауза між якими тривала одну хвилину. Після цього двадцять відтискань і тоді розтяжка. І якщо Тарас наприкінці тренування був мокрий-мокрісінький, у Яснича лише темнів комірець довкола шиї. Попри це у Тараса не було жодних ілюзій: на рингу проти Яснича у нього не було б шансів.